Василь Бубнюк: «Це сита татової роботи». (Фото автора.)
Мабуть, розташованій у далеких Карпатах бойківській Липовиці більше пасувало б називатися Решетилівкою. Навіть за правом історичного старшинства, бо в архівних документах це прикарпатське село згадується на півстоліття раніше, ніж райцентр на Лівобережжі України. Та й за спеціалізацією полтавська Решетилівка відома передусім ткацтвом, а Липовиця, де нині мешкає 1635 осіб, завдяки давній прихильності до сит–решіт може претендувати на неофіційний статус світової столиці з цього виду народних ремесел.
Чи прийшли засновники Липовиці (перша письмова згадка про село датується 1592 роком) сюди вправними решетарями, чи набули цього вміння, ставши горянами, краєзнавці достеменно не з’ясували. Проте ні в кого немає сумнівів, що тутешні першопоселенці були людьми гордими, бо свідомо заглиблювалися далеко в карпатські ліси, тікаючи з рівнинних земель від підневільної праці. По сусідству з численними вовками і ведмедями (їхні нащадки і тепер часто завдають горянам збитків) було жити затишніше, ніж під боком у бундючної шляхти. А коли й сюди пробралося ненависне панство, то відразу відчуло на собі бунтарський дух новоявлених горян. Документально підтверджено, що в 1672 році липовчани підпалили панський будинок й усмиряти їх прибув спеціальний каральний загін польського війська.
Окрім непокірної вдачі, тутешні першопроходці, вочевидь, мали добре чуття ландшафтної краси, оскільки місце для майбутнього поселення обрали дуже вдало, отаборившись у долині стрімкої Чечви, як стверджують народні перекази, під крислатими липами — звідси й назва села. Сюди від розташованого за 30 кілометрів на північ райцентрівського Рожнятова можна потрапити лише однією дорогою, вимощеною втрамбованим камінням, землею і залишками старого асфальту. Шумахерам тут розвернутися ніде: попри суцільні вибоїни узбіччям ризикований тракт час від часу торкається обривистого берега Чечви. Хоча дороги в нас погані, зате люди, хваляться липівчани, дуже добрі й гостинні.
Розташована на висоті 750 і вище метрів над рівнем моря, Липовиця — класичне карпатське село, в якому обійстя горнуться одне до одного лише вздовж центральної вулиці. В інших місцях вони незалежно розсідаються по пагорбах, і їхнім господарям уранці зазвичай треба добре крикнути, щоб привітатися із сусідом. Хати переважно дерев’яні, хоча в останні роки з’явилося чимало кам’яниць, зокрема й модерних. Щоправда, їх на традиційних народних ремеслах не збудуєш, «довші» асигнації доводиться заробляти на лісоповалах Сибіру, новобудовах Москви, Києва чи Лісабону. Хоча й сита–решета не підводять — на них завжди можна вторгувати свіжу копійку. Підсобні промисли в малоземельному селі з чималою кількістю населення не забороняли навіть адепти соціалістичної системи господарювання, котрі зневажливо ставилися до приватної власності й індивідуального заробітку. А куди було діватися? Спеціалізований на тваринництві колгосп «Карпати» радянська влада організувала тут після війни на сміх курям — корми для відгодівлі свиней та великої рогатої худоби в Липовицю возили за десятки кілометрів. Про рентабельність годі було й думати, тому наприкінці перебудови колгосп упокоївся тихо і непомітно. А ось промисли вижили.
Найстаріше липовецьке решето, зроблене в класичному стилі — без єдиного цвяшка і краплини клею, зберігається в шкільному музеї. Скільки йому років, ніхто не знає. Кажуть, понад століття. «Тепер на дерев’яний обруч натягують капронову сітчатку, — розповідає вчителька Марта Андрейків, — а раніше все робилося тільки з дерева. Зубами дерли личчя і переплітали його, утворюючи досить точні квадратні отвори, через які господині відсівали полову від зерен. На початку двадцятих років минулого століття на нашій околиці організували невелику решетарську майстерню і прийомний пункт, куди односельчани зносили свої вироби. Звідти їх поширювали по різних регіонах Польщі та далі за кордон».
Хоча технологія виробництва сит і решіт у Липовиці з плином часу змінилася мало, проте в селі залишився лише один професіонал — дід Іван, який уміє дерти личчя по–старосвітському. Щоправда, майстер–класи не влаштовує, бо і зубів у його роті поменшало, й охочих наслідувати дідів приклад немає: на дворі ж бо — ХХІ століття.
Нові часи, перефразовуючи класика, прагнуть якщо не нового решета, то принаймні нового маркетингу. Тепер липовчани для різних територій виготовляють продукцію різних типів і розмірів: дрібносітчасті вироби — для всіх, хто має справу з пшеничним чи житнім борошном; сита з більшими отворами — для гуцулів і молдаван, котрі жити не можуть без бануша й мамалиги; для тернополян і подолян — решета, придатні для калібрування круп і навіть квасолі. Специфічний товар, навдивовижу, має стійкий попит. «Як правило, односельчани везуть сита і решета в Косів і здають оптовикам, — стверджує сільський голова Ярослав Горблянський. — Хоча дорога туди далека — цілих двісті кілометрів, але проблем зі збутом немає жодних. Звідти наші вироби розходяться по всьому світу. Чув, що навіть в Африку потрапляють. У Китай — то знаю точно».
Решетарство у Липовиці — заняття потомственне. Якщо батько умів це робити, то обов’язково навчав сина, син — свого сина, і так ремесло передавалося з покоління в покоління. Для бажаючих започаткувати нову сімейну традицію у місцевій школі організували гурток, яким керує Ярослав Дранчук.
Коли ми завернули на перше–ліпше обійстя, в тилу стодоли якого мелодійно видзенькувала сокира, то угледіли 15–річного Василя Бубнюка. Хлопець вправно рубав на дрова сухі букові ковбанці. Батько з матір’ю подалися в ліс, а Василько охоче поділився секретами продукування сит. І хоча в цій делікатній справі він не має досвіду, проте знає, як їх робив ще дід Іван. «Якщо є заготовки, — показує хлопець із десяток готових виробів, — то в умілих руках, як у мого батька, сито набуває довершеності хвилин за п’ятнадцять. Але перед тим сиру смерекову деревину треба попиляти на дощечки, вигнути на спеціальному верстаті й висушити. За майстерню може слугувати звичайна дровітня».
Така технологічна простота посприяла масовості — цим ремеслом на хліб заробляє кожна друга липовецька родина. За словами Ярослава Горблянського, липовчани в домашніх умовах протягом лише одного тижня у пік сезону виробляють понад 15 тисяч до геніального простих, але й тепер незамінних у господарстві пристроїв для просівання борошна і круп. І це, як не крути, — єдиний вид вітчизняної продукції, з яким не спромоглася конкурувати навіть всюдисуща китайська економіка.
Цих сіл і хуторів у межиріччі Десни і Дніпра вже давно немає на карті Чернігівщини. Одні навіки поховані на дні Київського водосховища. Другі потрапили під переселення, коли розчищали територію під полігон військовонавчального центру «Десна». >>
Почувши, куди збирається кореспондент «УМ», мої співрозмовники з райцентру Рожнятів — одного з найстаріших міст Бойківщини, спершу захоплено підбадьорювали: «Там чудова природа і дуже добрі люди», а потім невпевнено додавали: «Але ж як ви туди потрапите — п’ять кілометрів розбитої дороги хіба що всюдиходом чи фірою можна подолати».
Як з’ясувалося згодом, рожнятівці нічого не перебільшили. Хоча саме завдяки бездоріжжю, яке хуторяни сприймають як щось невід’ємне від свого буття, збереглася патріархальна привабливість Ловаг (назва нібито походить від ловця, що колись оселився тут у лісових нетрях). Невеличке поселення з двома десятками розлогих обійсть та півсотнею мешканців — таки схоже на земний райський куточок. Окрім мальовничих ландшафтів і виняткової доброзичливості ловагівчан, про що я вже знав заздалегідь, здивував якийсь особливий аромат тутешнього повітря. «Воно в нас таке, — підтвердив при зустрічі 80–річний Іван Вацко, автор листа до редакції, — що коли цвіте ялиця, то й ми, хуторяни, не можемо його сі налигати (напитися — Авт.)». >>
Степ тут — Донецький, проте Луганськ майже з усіх боків оточують лісові насадження. Здебільшого рукотворні, але є й цілком природні хащі, в яких не соромно було б знімати натурні сцени з побуту російської Баби-Яги або вітчизняної волинської Мавки. Це в межиріччі Сіверського Дінця та Лугані, точніше, в тому місці, де перший приймає каламутні води останньої... >>
Цікавих і непересічних сіл на Волині багато. Власне, кожне село, як і кожна людина, цікаве по-своєму. А ось унікальних — на пальцях можна порахувати. Потрапивши у Стобихівку, я й не підозрювала, що їду в село... мільйонерів. >>
Ви коли-небудь бачили, як помирає село? Не середньостатистичне, про яке кричать тепер усі політики, а реальне, де ще вчора народжувалися діти, гриміли весілля і проводжали в армію новобранців. Село, де дзвеніла пісня, як тільки скресне крига на ріці, де народжувалися найкрасивіші в окрузі дівчата і куди на човнах допливали кавалери із сусідніх сіл помилуватися їхньою вродою і співом. Заріка, що манила і кликала на вечорниці хлопців, тепер спочиває у тиші, від якої стає моторошно і аж дзвенить у вухах. У сніговому полоні березня спить довколишній ліс, заснув і Стохід, злившись із горизонтом своєю білою безкінечністю. І тільки присипані снігом кладки через його головне русло нагадують, що цей куточок ще не геть відрізаний від світу. Ще трохи — і пригріє сонечко, розіллється ріка, заповнивши усі свої сто ходів. І якщо не підмиє велика вода кладок, то артерія життя, що пов'язує Заріку із Боровним, де розташована сільрада, почне діяти. А поки що санний шлях через річку — єдина дорога, що пов'язує Надрічне із тим берегом. Запрягши своїх коників у сани, їдуть надрічанські дідусі на базар. Дружини не відважуються складати їм товариство — санна подорож через ріку вже не для них — холодно... >>
...За чверть століття журналістської праці чого тільки не доводилося шукати у відрядженнях. Легше сказати, про кого чи про що не писалося: від доярок до народних артистів, від сільських знахарок до докторів наук, від циркачів-ілюзіоністів до знаменитих історичних постатей і т. д. Здавалося, вже нічим не можна подивувати журналістську уяву, але... Під час одного з відряджень, не пам'ятаю, хто сказав, що є на Волині село, де в усіх його мешканців — блакитні очі! І ось редакційний «жигулик» впевнено долає дорогу-бруківку, загублену серед маневицьких лісів. Напевне, мало хто їздить цією «дорогою життя», бо машини і здоров'я шкода. Їдемо від Колок до Годомич, і скільки око сягає — стоять посохлі бур'яни на нерозораних площах. Якби була осінь, може б, і не так впадали вони в око, а на тлі весняної свіжої зелені здаються якимось анахронізмом. Нарешті «танкодром» закінчується, і ми виїжджаємо на нормальну асфальтівку. Ще за кілька кілометрів між заплавами Стиру і знаходимо село блакитних очей... >>
