А у них очі — наче волошки в житі...

09.06.2005
А у них очі — наче волошки в житі...

       ...За чверть століття журналістської праці чого тільки не доводилося шукати у відрядженнях. Легше сказати, про кого чи про що не писалося: від доярок до народних артистів, від сільських знахарок до докторів наук, від циркачів-ілюзіоністів до знаменитих історичних постатей і т. д. Здавалося, вже нічим не можна подивувати журналістську уяву, але... Під час одного з відряджень, не пам'ятаю, хто сказав, що є на Волині село, де в усіх його мешканців — блакитні очі! І ось редакційний «жигулик» впевнено долає дорогу-бруківку, загублену серед маневицьких лісів. Напевне, мало хто їздить цією «дорогою життя», бо машини і здоров'я шкода. Їдемо від Колок до Годомич, і скільки око сягає — стоять посохлі бур'яни на нерозораних площах. Якби була осінь, може б, і не так впадали вони в око, а на тлі весняної свіжої зелені здаються якимось анахронізмом. Нарешті «танкодром» закінчується, і ми виїжджаємо на нормальну асфальтівку. Ще за кілька кілометрів між заплавами Стиру і знаходимо село блакитних очей...

Алло, ми шукаємо блакитні очі!

      Незвично трохи розмовляти з людиною, пильно дивлячись їй в очі. Але саме з цього і розпочалося моє знайомство із Четвертнею. У першого ж дядька, в якого запитали, як проїхати до сільської ради, очі справді були блакитні! Він, сидячи на підводі, хитро усміхався, розповідаючи про свого сільського голову, і ніяк не розумів, чого це ця пані йому «глазки строїть»:

      — Він у нас такий, що вам підійде. З людьми балакати вміє, бо вчений, у школі працював. І розказать, і приказать уміє.

      Сільського голову Івана Яковича Губського перехопили вже на дорозі — Четвертня саме чекала поважну владну делегацію з району на семінар. Заглянула йому в очі — світлі, але небо в них не втопилося. І в сільській конторі вдивлялася дівчатам у вічі — світлоокі явно переважали. Коли Іван Якович дізнався про фактичну мету мого відрядження, розсміявся:

      — Та ні, навряд чи. Всякі очі в нас є.

      І незабаром я в цьому переконалася, йдучи сільською вулицею, бо поміж сіро-блакитних деінде зблискували чорні, як терен. На симпатичному, наче з казки, ганку сільської школи сиділи дітлахи, і один із хлопчиків, побачивши фотоапарат у моїх руках, вигукнув: «Може, нас сфотографуєте?». Подивилася йому в очі — й обімліла: такої блакиті, здається, ще не зустрічала. Ну справжнісінькі волошки в житі! Шкода, що на кольорове фото їх не можна було зняти. Хлопчина трохи знітився під моїм прискіпливим поглядом і втік. От де ростуть парубки, які зводитимуть з розуму дівчат. Бо в таких очах і справді можна втопитися. А на перерві шкільним коридором бігли і йшли блакитноокі хлопчики і дівчатка. Як не крути, а їх — переважна більшість. Дарма сільський голова віднікувався.

      У маленькій вчительській — на перерві яблуку ніде впасти. У Четвертні школа одна з найстаріших у районі, ще повоєнна. Вже давно інші села району, менші за Четвертню, мають нормальні типові школи, а про них просто забули. За радянських часів замість нової школи набудували телятників, був проект на будівництво спортзалу — поховали i його: «Без спорту ще ніхто не помер, а їсти хочуть усі». І збудували ще один... корівник. Тепер світять голими «ребрами» просто неба ті корівники без корів. За часів незалежності теж до Четвертні черга не дійшла. Зрозуміло, що образливо: у сусідів дітей вдвічі менше, а школи кращі, а тут стеля в одному з корпусів дітям на голову обвалювалася. Немає ні спортзалу, ні актового залу. Єдина відрада — комп'ютерний клас, який рік тому відкрився. І тепер дітей від комп'ютерів за вуха не відтягнути, з уроків утікають. Зате тільки в таких забутих Богом і владою сільських школах, де не знають, що таке євроремонти, у класах зі старими партами й облущеною підлогою, можна побачити незвичну картину: над старою-престарою шкільною дошкою висить іконка, а між ними — плакат «Так! Ющенко!». Четвертня на президентських виборах проголосувала за Віктора Ющенка майже одноголосно, віддавши йому 840 голосів (за Януковича 13), встановивши майже рекорд у районі. І старші, і молоді мешканці села в Київ на Майдан їздили, бо покладали і покладають на нову владу великі надії. Дуже вже хочеться пожити по-людськи...

      Говоримо з учителями про політику, про нелегке життя-буття сільського вчителя, про проблеми села. І паралельно рахую, яких же очей тут більше. Як не крути, а блакитних. Воно й не дивно: Полісся є Полісся, мавок тут з небесними очима у будь-якому його куточку знайдете. Але щоб чоловіки були такі блакитноокі... Не інакше, як багатолітнє панування литовських князів на цих землях і досі дається взнаки. Цю версію не відкинули і вчителі, хоча за багато століть стільки всілякої крові намішалося. Почали з'ясовувати, хто з них місцевий, хто приїжджий. І виявилося, що саме тутешні четвертнянці майже всі світлоокі. Вчитель історії, колишній афганець, Іван Миколайович Крисько довго мовчав, поки ми з'ясовували, хто звідки, а потім зізнався:

      — Якось стою на зупинці й відчуваю, як пильно хтось дивиться на мене. Якась жінка каже: «Посмотри, какие голубые глаза у человека». А ще в блакитну теніску одягнений. Повертаюся і кажу: «У мене очі, наче волошки в житі».

      Ось такі вони, вікінги поліської глибинки, які ще й досі змушують прискорено битися жіночі серця...

Кого треба носити на руках?

      Щодо решти, то Четвертня — типове поліське село, що розкинулося ошатними хатинами між старим і новим рухом Стиру. Село, яке живе в лісі, але не має чим топити. Бо машина дров для його мешканців стала майже недосяжною розкішшю. Спробуй ще знайти ту машину, привези з лісу ті дрова, поріж, порубай — золоті вони виходять. І коштує та машина 400 гривень без транспортних послуг. А на зиму хоч дві машини треба. Віддай селянинові чи тому ж учителеві такі гроші, якщо і дітей треба на платному вчити, і прогодуватися, й одягнутися. От і мусять мозолями на картоплі та буряках заробляти. Молоко ще рятує, але то тяжкі гроші. Хоча тепер, як каже сільський голова, село з містом зрівнялося в одному — одягаються однаково добре, не те що колись. Дякувати, хоч у цьому стерлася грань між «містом і селом» , про що так мріяли апологети комунізму. Лахи лахами, а як місили болото в селі 20 років тому, так місять і тепер. Як вставали о четвертій ранку корів доїти, так і встають. Хіба колись трохи менше працювали на своїй землі, бо тому ж учителеві не дуже її багато давали.

      — Приїжджає з райкому партії перевіряюча, відчитує нас: «Учитель не повинен працювати на землі, доїти корів і пасти свиней». Минає трохи часу, післягорбачовська перебудова, знову приїжджає та сама дама: «Що це за сільський учитель, якщо він на землі не працює і не утримує підсобного господарства?» — згадував, сміючись, Іван Якович Губський. — А тепер у нас вчителі по три-чотири корови тримають, буряки сапають. Словом, виконують продовольчу програму. Наша вчителька хімії Степанія Михайлівна Підвальна кілька років продавала молока найбільше у районі. Має грамоту обласної ради, подарунки їй вручали, по вісім з половиною тонн молока за рік продавала.

      Як зізналася сама Степанія Михайлівна, тепер тримає тільки дві корови і навіть дві кози купила. А якщо й далі переробники молока будуть так знущатися над селянською працею, збиваючи ціну весною до 60 копійок за літр (коли пляшка газованої води з-під крана у крамниці коштує 2 гривні), то люди і молоко перестануть здавати, а худобу просто збудуть. З м'ясом уже догралися, кричали про перевиробництво, кілька років тому, купуючи у дядька по три-чотири гривні за кілограм, доки тому дядькові це не набридло. Те ж саме і з молоком буде. А щоб зрозуміти, хто ж забезпечує сировиною молокопереробні заводи, — лише дві цифри: з підсобних господарств Четвертні за чотири місяці (без травня) на два заводи (це луцький «Любарт» і «Рожищесирзавод») відправлено 222 тонни молока, а з місцевого СВК за рік — 120 тонн. Так кого повинні шанувати переробники і на руках носити? Отож бо. На практиці ж — усе навпаки. Поїхали четвертнянці, окрилені прикладом революційного Майдану, свої права до Луцька відстоювати. Сільський «ревком» очолили вчителі, хтось же мусить за громаду постояти. Простий дядько чи тітка там нікуди не достукаються.

      — Та ми ледве до одного з директорів-молочників на прийом потрапили. Не хотів нас у свій кабінет впускати. А коли по комп'ютеру побачили, скільки село молока продає і якої якості, змилостивився. А якщо добре молоко, то й платіть краще. До нас із сусідніх областей приїжджали, по гривні пропонували за літр. Так їх швидко відшили звідси, а самі по 65 копійок платять, та ще й гроші затримують. І нам дорікають, що ми за п'ять копійок воюємо. Для них з їхніми євроремонтами 5 копійок — не гроші, а для села — гроші. Пішли в облдержадміністрацію, то руки ховали — соромно, бо вчора буряки сапали, не відмиваються...

      Не вчителеві має бути соромно за брудні руки. Соромно має бути державі, яка так його принизила, перетворивши на батрака. І не гордитися треба тим, що сільський вчитель продає найбільше молока в селі і районі, а плакати і спитати, чого він це робить?

      — Я одна в сім'ї працюю. Хіба можу за вчительську зарплату у 400 гривень сім'ю утримати, дітям освіту дати? Невже ви думаєте, я б тягнула тих корів за дійки, якби десь інакше можна було б заробити? — запитує мене Степанія Михайлівна Підвальна. — Я б із превеликим задоволенням сіла за комп'ютер, підібрала варіанти контрольних робіт, зайшла б в інтернет, почитала б зрештою. Нам вгору ніколи глянути, зате вимагають так, як з усіх. У двадцять першому столітті повернулися до натурального обміну: свою картоплю міняємо у східняків на олію, кавуни і радіємо. А це ж ганьба. Ми ж до Європи збираємося йти. Та якщо наш Президент не зверне увагу на те село, загнеться воно, зіп'ється, сколеться. Он у нас молоді скільки, не втікають iз села поки що. Дай їм якусь роботу, створи елементарні умови для життя — і житимуть тут, працюватимуть.

      Четвертні пощастило опинитися на межі трьох районів — Маневицького, Ківерцівського і Рожищенського. До Маневич майже стільки ж, як і до Луцька, — майже 50 кілометрів, зате до Рожища лише 23. І геть було б непогано, якби останні забрали село під свою територіальну опіку. Принаймні село не проти цього. Бо Маневичі залишаються єдиним районом в області, куди не прийшов природний газ, а в сусідів він є. Дуже вже хочеться четвертнянцям побачити це диво цивілізації у своїх домівках. І знову ініціативна група поїхала до Луцька газ вибивати. Із подивом дізналися, що ніхто й ніколи з районного начальства не клопотався про це. Воно зрозуміло: у районі працюють два торфобрикетні заводи, їм потрібен стабільний ринок збуту. При такій постановці питання Четвертні та сусіднім маневицьким селам не бачити газу ніколи.

      Але люди не здаються. Тепер вони зрозуміли, що за свої права треба боротися. Газифіковане село — це перспектива і надія на майбутнє.

      — Ми не просимо космічного корабля, а хочемо елементарного. Не вирішиться питання тут, поїдемо в Луцьк, а треба буде — і в Київ.

      Люди налаштовані стояти до кінця. Набридло вже бути забитою глибинкою, живучи в таких мальовничих місцях. У селі є прекрасна медична амбулаторія із обладнаними 8 кабінетами, але вже чотири роки село живе без лікаря. Був молодий лікар, з усіх-усюд люди їхали лікуватися, працював денний стаціонар. Але хто тут працюватиме за 150 гривень, хоч потім дали йому півтори ставки (а це 250). Зараз би лікаря та карету «швидкої допомоги» — і запрацювала б амбулаторія на повну потужність.

Четвертня і царями балувана

      Потяг до цивілізації у четвертнянців не випадковий. Ще до сімнадцятого століття тут було містечко, діяли два монастирі — чоловічий і жіночий, працювала навіть своя друкарня. Про це нагадує сьогодні хіба що річечка Папірня. Друкарню заснував князь Григорій Четвертинський, якому належала Четвертня з 1625 року. Відомо, що в друкарні надруковано дві книги — «Псалтир» і «Часослов». Знаменита була Четвертня своїми ринками, на які в будні з'їжджалися з усіх усюд люди, а товар купці доставляли баржами по Стиру. Збереглася в селі й донині одна з найстаріших церков Волині — Святопреображенський храм, збудований князями Четвертинськими у 1600 році. У кам'яній церкві може розміститися до тисячі чоловік, а товщина її стін сягає 1,6 метра. Кажуть, саме тут зберiгається одне з красивіших панікадил області (головний світильник). Його ніби хотіли навіть забрати до Луцька, але громада не віддала. Місцевого священика, отця Серафима, на момент нашого приїзду вдома не було, і церкву нам показала молода матушка. Хлопчики винесли з-за царських воріт ще одну історичну реліквію — старовинне Євангеліє, яке з оправою важить 37 кілограмів. Уявіть, скільки сили треба мати в руках, щоб таку книгу підняти під час служби Божої. Кажуть, сама цариця Катерина залишила свій автограф-посвяту, коли дарувала Євангеліє церкві. Ми знайшли цю посвяту на одній із величезних, пожовтілих від часу сторінок, але прочитати не змогли — напис був польською мовою чи старопольською, і дуже вицвілий. Матушка показала ще дві ікони Богоматері, які прикрашають храм, вони теж ніби подаровані царицею. Так це чи ні, точно не відомо, але у церкві є багато старовинних ікон, відреставрованих спеціалістами. Деякі дуже специфічні, не властиві візантійському стилю. Часи унії не пройшли безслідно. У підземеллях церкви похована і княгиня Четвертинська, як вона заповідала у своєму заповіті. Похований тут і митрополит київський Святополк Четвертинський. За переказами, Четвертня заснована саме київським князем Святополковичем ще в чотирнадцятому столітті. А до того воно належало до королівщини князя Льва Свидригайла. Правили тут і нащадки князя Любарта. Отож блакитних очей у цих краях вистачало споконвіку. І як не боролася кров чужинська, а здолати оту блакить не змогла.

      До речі, Четвертня мала шанс стати селом зі своїм... аеродромом. Якраз напередодні Другої світової війни совєти тут почали будівництво військового полігону з аеродромом. Людей нагнали з усіх-усюд силу-силенну. Але встигли лише вимостити льотне поле бетонними плитами, як Гітлер почав війну. За кілька днів фронт пройшов через Четвертню, і німці пішли далі, аеродром почали розтягувати по домівках, хто що міг дотягнути. Пізніше, як організувався колгосп, на залишках злітної смуги зробили колгоспний зернотік, де проіснував він до 70-х. Тепер ті шестигранні бетонні плити вросли у траву, і, може б, народ уже давно знайшов їм застосування, та самотужки їх не підняти — техніка потрібна.

      — Нічого, до них ще хто-небудь добереться. Не пропадати добру, — кажуть у селі.

      Не побачите в Четвертні і старих типово поліських хат — майже третину села побудовано з місцевої цегли. Цегельня тут працювала з кінця 50-х до 1965 року, отож народ будував добротні цегляні хати.

      Бідкаються нині мешканці села: привільні луги у заплавах Стиру стоять у воді, а це головне сіно. Залишається просити у Бога погоди. Дощі ніби подалися геть, і невдовзі косарі розбудять сільську тишу клепанням кіс. «Велике» молоко, про яке так люблять кричати монополісти-переробники, хоче взимку добре їсти. І скільки поту селянського впаде з росами на покоси — цього ніхто не порахує...

 

 

  • Бізнес–диво у решеті

    Мабуть, розташованій у далеких Карпатах бойківській Липовиці більше пасувало б називатися Решетилівкою. Навіть за правом історичного старшинства, бо в архівних документах це прикарпатське село згадується на півстоліття раніше, ніж райцентр на Лівобережжі України. Та й за спеціалізацією полтавська Решетилівка відома передусім ткацтвом, а Липовиця, де нині мешкає 1635 осіб, завдяки давній прихильності до сит–решіт може претендувати на неофіційний статус світової столиці з цього виду народних ремесел. >>

  • Мальовничий привид «відстріляного» Задесення

    Цих сіл і хуторів у межиріччі Десни і Дніпра вже давно немає на карті Чернігівщини. Одні навіки поховані на дні Київського водосховища. Другі потрапили під переселення, коли розчищали територію під полігон військово­навчального центру «Десна». >>

  • Райський куточок з обкраденим статусом

    Почувши, куди збирається кореспондент «УМ», мої співрозмовники з райцентру Рожнятів — одного з найстаріших міст Бойківщини, спершу захоплено підбадьорювали: «Там чудова природа і дуже добрі люди», а потім невпевнено додавали: «Але ж як ви туди потрапите — п’ять кілометрів розбитої дороги хіба що всюдиходом чи фірою можна подолати».

    Як з’ясувалося згодом, рожнятівці нічого не перебільшили. Хоча саме завдяки бездоріжжю, яке хуторяни сприймають як щось невід’ємне від свого буття, збереглася патріархальна привабливість Ловаг (назва нібито походить від ловця, що колись оселився тут у лісових нетрях). Невеличке поселення з двома десятками розлогих обійсть та півсотнею мешканців — таки схоже на земний райський куточок. Окрім мальовничих ландшафтів і виняткової доброзичливості ловагівчан, про що я вже знав заздалегідь, здивував якийсь особливий аромат тутешнього повітря. «Воно в нас таке, — підтвердив при зустрічі 80–річний Іван Вацко, автор листа до редакції, — що коли цвіте ялиця, то й ми, хуторяни, не можемо його сі налигати (напитися — Авт.)». >>

  • Неповне злиття

    Степ тут — Донецький, проте Луганськ майже з усіх боків оточують лісові насадження. Здебільшого рукотворні, але є й цілком природні хащі, в яких не соромно було б знімати натурні сцени з побуту російської Баби-Яги або вітчизняної волинської Мавки. Це в межиріччі Сіверського Дінця та Лугані, точніше, в тому місці, де перший приймає каламутні води останньої... >>

  • Пилорамний рай

    Цікавих і непересічних сіл на Волині багато. Власне, кожне село, як і кожна людина, цікаве по-своєму. А ось унікальних — на пальцях можна порахувати. Потрапивши у Стобихівку, я й не підозрювала, що їду в село... мільйонерів. >>

  • Надрічанські «могікани»

    Ви коли-небудь бачили, як помирає село? Не середньостатистичне, про яке кричать тепер усі політики, а реальне, де ще вчора народжувалися діти, гриміли весілля і проводжали в армію новобранців. Село, де дзвеніла пісня, як тільки скресне крига на ріці, де народжувалися найкрасивіші в окрузі дівчата і куди на човнах допливали кавалери із сусідніх сіл помилуватися їхньою вродою і співом. Заріка, що манила і кликала на вечорниці хлопців, тепер спочиває у тиші, від якої стає моторошно і аж дзвенить у вухах. У сніговому полоні березня спить довколишній ліс, заснув і Стохід, злившись із горизонтом своєю білою безкінечністю. І тільки присипані снігом кладки через його головне русло нагадують, що цей куточок ще не геть відрізаний від світу. Ще трохи — і пригріє сонечко, розіллється ріка, заповнивши усі свої сто ходів. І якщо не підмиє велика вода кладок, то артерія життя, що пов'язує Заріку із Боровним, де розташована сільрада, почне діяти. А поки що санний шлях через річку — єдина дорога, що пов'язує Надрічне із тим берегом. Запрягши своїх коників у сани, їдуть надрічанські дідусі на базар. Дружини не відважуються складати їм товариство — санна подорож через ріку вже не для них — холодно... >>