Микола Пуха. (Фото автора. )
Черкащанину Миколі Яковичу Пусі — вісімдесят вісім. Із дружиною — Ніною Іванівною, яка на п’ять років від нього молодша, він мешкає у багатоповерхівці в Черкасах у мікрорайоні Митниця майже 30 років. А до того подружжя жило в Золотоноші, де Микола Якович працював механіком в автоколоні, а Ніна Іванівна — головною медсестрою в лікарні.
Ця дружня сім’я виростила двох хороших синів, має онуків і правнуків. І Микола Якович, і Ніна Іванівна — ветерани Великої Вітчизняної війни. Тож про далеке минуле можуть розповідати годинами. Серед тих ветеранських спогадів — часом цікаві й навіть неймовірні сторінки. Як ось ця, пов’язана з Георгієм Жуковим. Не кожному солдату, погодьтесь, маршали дарували авто. А Микола Пуха отримав від Жукова «Опель»!
«Ми з Ніною Іванівною разом в одній дивізії пройшли Курськ, Брянськ, Сумську, Чернігівську, Житомирську області. Потім була Білорусь», — розповідає Микола Якович.
«А через тиждень після 9 Травня у 1945 році зіграли весілля. Вся дивізія на ньому гуляла! — пригадує Ніна Іванівна. — Тоді це свято для нас організували однополчани».
Після Перемоги їхню дивізію залишили в Німеччині: тривав демонтаж верстатів на заводах для Радянського Союзу. Водночас ремонтували й трофейні авто. Оскільки сержант Микола Пуха мав золоті руки і був прекрасним механіком, то йому й доручили тими автомобілями опікуватися.
«Нам потрібно було з кількох побитих «Мерседесів» скласти один. А ті ж машини були різних моделей. То ж не кожна деталь підходила», — пояснює Микола Якович. Він каже, що на підмогу їм дали двох німецьких автослюсарів. І перекладача. Випадково у розмові з німцями з’ясувалося, що один із них, звали якого Гансом, служив водієм у... Адольфа Гітлера.
Микола Якович і запитав Ганса: на яких автомобілях він возив шефа? Той відповів, що на «Мерседесах». «Я й поцікавився, де ж ті автомобілі тепер? А він каже, що в Рейхстазі. Ми й вирішили туди навідатися», — веде далі Микола Пуха. Він досі пам’ятає, як узяв із собою двох солдатів з автоматами, як дісталися до підземних гаражів. Тільки того дня не змогли туди зайти через великі завали. Тож вранці біля підземних гаражів уже працювали близько півсотні солдат — розбирали завали.
Коли зайшли всередину, очам не повірили — в гаражі виблискували вісім білих «Мерседесів». Микола Пуха наказав Гансу із тих авто вибрати найкращий. Але німець порадив брати відразу три «Мерси». Щоб потім із них скласти один.
«Коли ми зачепили ті машини і вирішили тягти, то наші хлопці вже у вантажівку не захотіли лізти — повсідалися на «Мерседесах», — сміється Микола Якович. Він пригадує, що складали автомобіль у Ганса вдома, у його майстерні. На це пішло два тижні.
«Мерседес», за словами Миколи Пухи, вийшов напрочуд «красивущий». «Я нагнувся до кузова й побачив своє обличчя, наче в дзеркалі — так машину відшліфували. Ми тоді з Гансом поїхали на автобан випробувати її. То він мчав зі швидкістю 250 кілометрів», — каже Микола Якович. Потім він заховав автівку в гаражі. Навіть пломбу на дверях поставив. І вартового поруч.
Згодом на диво–машину прийшов подивитись і командир дивізії. «Він онімів. Тільки головою кивав: яка краса! І забрав «Мерседес» у штаб. А десь через місяць подзвонив мені, каже: за тобою приїде водій Жукова, тебе командуючий викликає», — сміється Микола Якович, пригадуючи, як від тієї новини у нього на голові аж волосся дибки стало. Аякже, сам командуючий викликає...
Жуков зустрів механіка Пуху в кабінеті командира дивізії. «Я почав рапортувати: «Товаришу маршал Радянського Союзу...» Хотів же доповісти, мовляв, «сержант такий–то», та й заплутався. А Жуков по плечу мене поплескав і каже: «Що ж ти, гвардієць, Берлін узяв, а тут заговорився».
Маршал ще запитав у Пухи, чи подякували за роботу Гансу. Той розповів, що дали йому тушонку, цукор та крупи. Тоді Георгій Костянтинович запропонував, за російським звичаєм, «прилити» авто. У кабінет, пригадує Микола Якович, занесли чорну квітчасту тацю, на якій стояли чарки з коньяком. «Я взяв ту чарку, а руки так трусилися, що половину розхлюпав», — зізнається він.
Після зустрічі з маршалом минуло приблизно десять днів. Тоді комдив наказав Миколі Пусі, аби той разом із п’ятьма водіями прибув у штаб дивізії, бо Жуков дає можливість вибрати трофейні автомобілі і їм. «Ті машини (а були вони різних марок) у лісі стояли. Тож ми відібрали два «Мерседеси», два «Хорхи». А я взяв собі «Опель». Так мені Жуков віддячив за «Мерседес» Гітлера», — каже Микола Якович.
У Німеччині він прослужив ще рік. А коли повертався до Радянського Союзу, то подарував своє трофейне авто знайомому майору. Той віддячив йому... акордеоном.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
