Монолог «сержанта Петренка»

«Якщо вони такі розумні, звільнюся, і нехай на дорогах стоять ті, хто з високих кабінетів думає, що нам, даішникам, легко живеться», — цією думкою мій знайомий, який працює у столичному полку державтоінспекції, живе уже не перший місяць. Поспілкувавшись тривалий час із, назвемо його, Тарасом, думки про роботу «міліціонерів із палками» виникали суперечливі. Але, врешті–решт, висновку дійшов одного: даішники брали, беруть і ще побачимо, чи нові зміни до закону не призведуть до того, що братимуть більше. «Хлопці з жезлами» хочуть жити, як і усі! Себто нормально жити. Але, щоб мати це благополучне життя, доводиться вибирати між ним і повагою до себе з боку водіїв. «Думаєш, мені приємно брати двадцятку? Чи не соромно? Але, щоб здати зброю після зміни, маю дати тому, хто її прийме, дві гривні — «закон казарми», — розповідає Тарас.

Востаннє фразу про звільнення «у випадку чого» я чув від нього після ухвалення парламентом змін до ПДР. «Що доброго в підвищенні штрафів? — розмірковує Тарас. — Тепер напустять на нас увебешників (Управління внутрішньої безпеки. — Авт.) — і спробуй проживи на 1700 гривень зарплати, коли після служби ще й «свої» вимагають ділитися». Зрозуміти мого знайомого можна. Адже на підвищення зар­платні поки годі й розраховувати. Більше того, каже він, коли керівництво Державтоінспекції виступило з ініціативою придбати кожному постовому по диктофону, щоб фіксувати розмову з порушником на дорозі й уникнути звинувачень у вимаганні хабарів, один із київських начальників «по–доброму» запропонував усьому особистому складу написати клопотання на... річну матеріальну допомогу. «Каже нам: диктофони сказали придбати, а грошей немає. Тож чекаю на столі від вас заяви на отримання річної матеріальної допомоги. А за рахунок виділених коштів і купимо обладнання», — злиться Тарас.

Почуття рядового даішника зрозуміти можна. Бо і тієї невеликої допомоги, на яку він не писав заяву цілий рік, розраховуючи отримати під Новий рік, тепер не побачить. Втім, очевидно, як і самих записуючих пристроїв — їх даішники не отримали й до сьогодні. «Після армії спеціально навчався, щоб здобути вищу освіту й отримати звання офіцера. Може, і якусь квартиру б отримав. Де там! Кажуть, вакансій немає. Відтак і в «молодших сержантах» ходжу другий рік. А закон, до речі, гарантує після вищої освіти принаймні «молодшого лейтенанта»! Але навіть для отримання визначених законодавством норм треба мати «знайомих», справедливо нарікає товариш.

І відповісти йому нічого. Як і Тарасу нічого сказати вищому начальству полку, де щодня доводиться платити не лише «мзду» за здачу після служби табельної зброї, а й «відраховувати» після робочого дня хоч сотню гривень тим, хто сидить у кабінеті й не має змоги заробити на дорозі. «Про яку боротьбу з хабарництвом ти говориш?! Нам на шикуванні сказали чітко: хлопці, беріть, але якщо спіймають — «вигрібатимете» самі. І це кажуть ті люди, які кричать, що борються з хабарництвом! Та була б у мене зар­плата тисячу доларів, повір, ніхто б не брав».

Кілька місяців спілкування з Тарасом зробили мене менш вороже налаштованим до отримання ним на дорозі «двадцятки», до інколи упередженого ставлення до водіїв з метою скласти протокол, бо «начальство після служби вимагає не якісної роботи, а не менше семи запротокольованих порушень», до своєрідного «змагання» між колегами–даішниками в кінці робочого дня на тему «хто більше нині взяв» тощо.

Добрі ініціативи, в кращому випадку, добрі для їхніх ідейників. А «низам» революції не потрібні, бо навіть хабар на дорозі вже й ніхто хабарем не вважає, а так — підзаробітком до зарплати. «Зупинив колись Савіка Шустера — його авто не мало відмітки про прохо­дження техогляду. Коли побачив відомого ведучого, кажу: їдьте. Так він мені буквально запхав 100 гривень, мовляв, ну я ж порушив правила. Уже навіть іноземці вважають це нормальною практикою — ось до чого нас довели!» — розповідає Тарас.

«Тепер і брати боятимуться, і не брати не зможуть. У нас ще місяць тому зміни до правил не вступили в силу, а на «гарячу лінію» надійшли десятки скарг — колеги вирішили не чекати, поки нові правила почнуть діяти, і почали забирати посвідчення водія, чого не мали права робити... Не заздрю тим, хто порушуватиме після 17 листопада. Як до нас керівництво, так ми до людей! Бо я теж хочу їсти хліб з маслом, я теж насамперед людина, а вже потім — співробітник ДАІ», — розпачливо кинув на прощання декілька днів тому Тарас, виїжджаючи зі старим жезлом і потертим, ношеним поясом, який йому нещодавно презентували як новий на «точку» патрулювання.