Встигнути скрізь! — універсальний девіз нашого часу, дотримуватися якого, втім, можуть лише одиниці з тих, хто цього прагне. Софія Ротару саме з таких, що б там не казали «доброзичливці» та науковці, які досліджують взаємозв'язок між віком та активністю людини. Завжди молода Софія Михайлівна нещодавно продемонструвала своїм молодшим колегам, що кількість (подій) може перейти у якість (творчості), від якої виграють насамперед шанувальники.

Два грандiозних концерти дала в Америці Софія Ротару. 21 лютого — в концертному залi найвiдомішого I найпомпезнішого казино «Тадж Махал» в Атлантiк-Сiтi, що за двi години їзди вiд Нью-Йорка. Тут зазвичай проходять гастролi росiйських зiрок рівня Кiркорова — Крутого. I ось українська зiрка об'єднала на цей раз двi громади iммiгрантiв та тимчасово проживаючих: росiйську і українську. До слова, за iсторичною традицiєю, ці двi громади тут iснують iзольовано. Правда, іммігранти «четвертої хвилi» не цураються вiдвiдин i росiйськомовних заходiв.

У середині лютого всеукраїнський фестиваль альтернативної музики «Рейвах» «гудів» свій перший день народження у себе вдома — в Тернополі.
Чи знаєте ви хоча б один фест, який би зміг влаштувати свої сейшени майже по всій Україні? Зазвичай такі акції проводяться в якомусь одному місці, а тут... Суми, Тернопіль, Київ, Миколаїв, Запоріжжя, Житомир, Полтава. І все це лише за рік існування «Рейваху», а якщо казати офіційно — Всеукраїнської мережі мистецьких креативних клубів. Але унікальність «Рейваху» (для тих, хто не знає, за словником Грінченка, рейвах — безладно розкидані речі, гармидер. — Авт.) не тільки у його географії. Жодне інше зібрання різноманітних команд не супроводжується ще й перформансами художників, фотографів, якісним відеорядом, і найголовніше — вільним духом, свободою самовиражання.

Коли життя, здається, псується на ніц, а душу забембала тоскною сірятиною київська зима, на допомогу приходить «Арт Велес». Та сама ГО (громадська організація), яка не дає у ваших мізках жиріти банальному попсу. Але й про альтернативу цього разу не йдеться — «артвелесiвці» замахнулися ще вище — на класику. І не були би вони такими крутими, якби та класика не була українською — незапитаною, незвіданою, але загадковою і звабливою. Цей проект розпочався 2001 року зі стартом першого Всеукраїнського фестивалю «Київська Русь», присвяченого українському бароко. Його плоди ми пожинаємо сьогодні — із виходом у світ трьох компакт-дисків із концертними записами фесту: «Український автентичний фольклор», «Музика українського бароко», «Академічна музика України XIX-XX ст.» Позіхаєте «Нудно...»? Аж ніскілечки! Тут я готова сперечатися навіть із художнім керівником фестивалю Тарасом Грималюком, який вважає, що академічну музику треба подавати гомеопатичними дозами, щоб не отруїти незвиклі до високого маси. Зважаючи на обмежений наклад класичної серії — три CD по три тисячі — нашим масам смерть вiд отруєння не загрожує. Навряд чи почують вони Артемія Веделя, Дмитра Бортнянського, Максима Березовського та Миколу Дилецького. Як-то кажуть, добрими намірами стелиться дорога до пекла, позаяк альбоми розповсюджуються безкоштовно: по київських та обласних школах, серед зацікавлених осіб, у спеціальних музичних закладах, тобто йде ротація по замкненому колу. А так би хотілося, щоб звуки нев'янучої «Мелодії» Мирослава Скорика (саундтрека до телефільму «Царівна») разом із «Плачем Землі» Тараса Компаніченка вибивалися з динаміків вуличної музичної ятки на майдані Незалежності.