Нам би їхні проблеми!..

Вітчизняну «глибинку» вже «розкусили» закордонні туристи, які непогано знаються на особливостях тієї чи іншої країни. Ласим шматком для них наші віддалені містечка та села стали ще й тому, що, аби пізнати їх екзотику, не потрібно мандрувати на кінець світу. Навіщо? Наша «глибинка» розташована значно ближче і здебільшого розпочинається там, де закінчуються дороги, електроенергія, водогони, газопроводи тощо. І побувавши там, іноземці, як правило, не приховують захвату від гострих вражень. Деякі навіть кажуть, буцімто здійснили мандрівку з ХХІ століття мало не в кам’яний вік. Із тією, щоправда, різницею, що аборигени цих місць мешкають таки не в печерах...

А тим часом, виявляється, їхня «євроглибинка» для нас теж досі залишається своєрідною «террою інкогніта». Бо, погодьтеся, ділові чи приватні поїздки за кордон здебільшого обмежуються відвідуванням столиць, відомих курортів, історичних та культурних пам’яток. Утім завдяки недавньому перебуванню в країнах «ближньої» Європи вдалося розглянути трохи ближче і їхню глибинку. І відшукати там теж купу екзотики.

Історичні пам’ятки — понад усе

Який вид та темп подорожування за кордоном здебільшого змушені вибирати українські туристи? «Галопом» по столицях Європи. Отож відвідавши в такому темпі ті ж Відень, Братиславу, Будапешт та Варшаву, таки можна познайомитися з якоюсь частиною історичних та культурних пам’яток. Також з’являється шанс бодай поверхово дізнатися про життя країни, якою подорожуєш. Проте, аби ці знання були більш повними і цілісними, варто скористатися можливістю побувати в глибинці. Бо саме там країна — немов на долоні.

Слід відразу зазначити, що їхня глибинка — не наша, бо розташована вона значно далі. У нас як іноді буває? Варто зійти з центральної площі чи вулиці обласного центру — і немов уже здійснив подорож не тільки в просторі, а й у часі. А ось до польської глибинки, в якій довелося поселитися на кілька днів, ми їхали від Варшави в південному напрямку дві з гаком години. Причому їхали з пристойною швидкістю.

Саме швидкість, з якою мчав автобус по шосе, є найпершою особливістю їхньої глибинки. Ми подорожували суто сільським районом, однак на швидкості пересування це ніяк не позначалося. Автобус пригальмовував у якомусь із невеликих чепурних сіл чи містечок, брав пасажирів і мчав далі. І жодного разу не збавляв швидкості, аби обминути баюри чи форсувати калюжі, без яких у нас дороги в сільській місцевості уявити важко.

Кінцевий пункт нашої мандрівки — містечко Казиміж Дольний — як із першого, так із сотого чи тисячного погляду нітрохи не схожий на робітничі містечка Донбасу. Бо ці населені пункти в донецьких степах споруджували просто як додаток до шахти чи заводу. На першому плані було виробництво. А про соціальну сферу та елементарні побутові зручності для мешканців тут думали в останню чергу. Або зовсім не думали.

Проте Казиміж свого часу теж з’явився навколо специфічного «виробництва» — сторожової вежі, зведеної на високій кручі ще в ХІІ столітті. Високу кам’яну вежу колись використовували як маяк для суден, які під парусом та на веслах ходили Віслою. Згодом тут була митниця для тих, хто перевозив вантажі повноводною у всі часи річкою. Нині ж вежа — один із символів старовинного містечка й улюблене місце туристів. Адже коли піднімешся східцями навіть до половини старезної споруди, і Вісла, і обидва її береги, і саме містечко в тебе — немов на долоні.

Ще одна історична пам’ятка з того ж історичного періоду — руїни замку, що зовсім неподалік. Неодноразові тривалі осадні баталії та час, що минув відтоді, істотно позначилися на його стані. Тому влада міста й самі городяни тепер «трусяться» в гарному розумінні цього слова над кожним каменем замку. І саме завдяки такому підходу годі навіть уявити, що історичну пам’ятку (як це іноді буває в нас) розтягнуть на будівельні матеріали і в навколишніх бур’янах сумно завиють вовки. Або взагалі зрівняють старезну споруду з землею і зведуть на цьому місці з пластику та скла генделик «Замок»...

Узагалі шанобливе ставлення до історії буквально в крові мешканців Казиміжа. Адже через те, що немає промислових виробництв, тут зосередилися на тому, аби перетворити старе містечко на привабливий для туристів об’єкт. І це їм вдалося. Туристи — здебільшого з Німеччини, Чехії, Словаччини — не відмовляють собі в бажанні побувати в тутешніх храмах, вік яких перевалює за півтисячі років. Або на Ринковій площі з криницею, воду з якої звідси можна пити, як і триста–чотириста років тому. Або прогулятися набережною біля Вісли чи поплавати на одному з запропонованих туристам суден.

Вісла в цьому місці широка та зі швидкою течією. І брудна. Городяни кажуть, такою вона тече до них від промислового Кракова, що вище за течією. Тому купатися тут ніхто не наважується. Інша річ — прогулянки річкою на різноманітних суднах, що купчаться біля причалу. Яких тут тільки немає! І «піратський» фрегат, і пароплав, схожий на той, на якому колись вивчав ази лоцмана на Міссісіпі Марк Твен, і лодія, якою мандрували річками древньоруські воїни, і багато інших.

Колишній блондин із «Рудого»

Одне з суден, що гойдається біля причалу, має знакову назву — «Рудий». Читачі мого покоління відразу згадають, що означає ця назва. Ще б пак! Так звався танк із польського, колись суперпопулярного, багатосерійного телесеріалу «Чотири танкісти і пес». Бо хто тоді з підлітків не захоплювався пригодами Янека, Густліка, Томаша та, як би зараз сказали, особи кавказької національності Григорія! Невже отой річковий «Рудий» — теж данина пам’яті улюблених кіногероїв? Дізнатися до пуття так і не вдалося. Однак, як кажуть, на ловця і звір біжить.

Якраз цими днями в містечку відбувався досить представницький кінофестиваль. А його учасників та гостей розташували в «найкрутішому» тут чотиризірковому готелі «Кроль Казиміж». Саме тут і відбулася зустріч із одним із улюблених дитячих героїв — командиром «Рудого» Янеком.

Скажу чесно — якби я не знав, що переді мною актор, який зіграв колись роль Янека, нізащо б його не впізнав. Однак підпис під фото у випущеній до фестивалю газеті свідчив: так, це Януш Гайос. Саме завдяки згаданому фото згодом і вдалося «вирахувати» актора серед його колег на сніданку в готелі. Однак невже цей літній статечний брюнет в окулярах і є Янек? А де ж біляста чуприна, що колись стирчала з–під чорного танкістського шолома і змушувала частіше битися юні дівочі серця?.. Гай–гай, пане Гайосе...

Трохи згодом знайомі польські колеги внесли певну ясність. Ні, не щодо зовнішності, актора, яка, певна річ, за кілька десятиліть змінилася. А стосовно ставлення актора до тієї, зіграної ще в юнацтві ролі. Виявляється, Януш Гайос тепер не дуже любить згадувати ні роль, ні фільм, завдяки якому він прославився на території колишнього СРСР. Адже після тієї стрічки в кар’єрі актора було ще безліч ролей, які він зіграв більш професійно і майстерно. Однак хто в колишньому Союзі бачив ті фільми? Тому Януш Гайос досі в нас залишається актором однієї ролі й асоціюється тільки з русочубим хвацьким Янеком. І це, виявляється, актора трохи дратує. А якщо врахувати певні ідеологічні міркування, то й поготів. Адже до подій Другої світової війни колишні союзники нині ставляться інакше. Зокрема, кілька років тому навіть з’явилася інформація, що в Польщі взялися позбуватися радянської спадщини і в «чорні списки» потрапили й книга Януша Пшимановського, і надпопулярний телесеріал про танкістів, знятий за її мотивами. (До речі, знайомі польські колеги не підтвердили цього факту, проте й не спростували).

Про що розмовляти з актором, не згадуючи «Чотирьох танкістів»? Правильно — про погоду. Тому вибравши момент, коли пан Гайос вийшов із блондинкою свого віку на терасу викурити цигарку за чашкою кави, ми наважилися відірвати його від цього заняття. Володіючи двома з половиною іноземними мовами на двох, ми представилися журналістами з України, обмінялися кількома «черговими» фразами і попрохали автограф для шанувальників його творчості. І хоча, певно, «Янек» здогадувався, що, крім «Танкістів», ми не маємо уяви про його творчість, самолюб­ство актора було втішено. Та ще й при дамі. Тому він не комизився і надряпав на аркуші паперу «З побажаннями!» (звісно, польською) і хвацько розписався.

Ця випадкова зустріч у польській глибинці засвідчила: тут не стирають, як у нас колись, межі між селом та містом. Тут просто роблять усе, аби тутешні жителі відчували самодостатність свої маленьких містечок. Тому, що таке дух провінційності, який, немов смог, висить над деякими нашими навіть обласними центрами, в містечку з населенням всього сім тисяч городян навіть не здогадуються.

Усі до води «з вітамінами»!

Як понеділок починається в суботу, так і мандрівка до чергової глибинки, на цей раз словацької, почалася з дороги. Мандрувати з Варшави довелося «влачкою» (залізниця по–словацьки. — Авт.) територією трьох країн: тієї ж Польщі,Чехії і, нарешті, Словаччини. Утім тривале перебування в дорозі не позначається на настрої та самопочутті. Бо «влак», тобто швидкісна електричка, завдяки якій можна потрапити з великих міст до невеличких віддалених сіл, має мало спільного з вітчизняними «допотопними» електричками, проїхавши в якій навіть до найближчої станції, іноді починаєш сумніватися в справедливості вислову: «Краще погано їхати, ніж гарно йти...»

М’які крісла в «купе» вагонів другого класу розраховані на шість пасажирів. Певна річ, до їхніх послуг кондиціонер. Отож із вітерцем, комфортом та двома пересадками ми й домчали до міста Ружомберок. А звідси до села Поток уже рукою подати.

Відповідь, що ж саме є «родзинкою» цієї місцевості, можна дізнатися з почутого діалогу в тутешньому аквапарку. «Мамо, а чому вода коричнева? — Бо вона з вітамінами...»

Низькі Татри, як і Високі, здавна є улюбленим місцем відпочинку мешканців багатьох країн Європи. Сюди їдуть, уподобавши м’який клімат, чудові краєвиди й особливо — термальні води. Саме підземні води, що мають безліч лікувальних властивостей, в останні роки в Словаччині, взявши за приклад сусідню Угорщину, починають використовувати значно активніше. У тих місцях, які здавна полюбилися туристам, тепер будують купальні чи аквапарки, що користуються у відвідувачів великою популярністю. Сюди їдуть і лікуватися, і для профілактики, і просто відпочити. Тим більше, що для всього згаданого тут створені чудові умови (коли приїздиш сюди відразу після нашого Криму, то щодо сервісу складається враження, ніби потрапив навіть не в іншу країну, а на іншу планету).

Село Поток, де ми зупинилися в господаря, який здає «хату», заховалося в невеликій долині поміж горами, вкритими стрункими й лапатими смереками. Перші спогади про це село датуються ще 1273 роком. Родина графа Потоцького сюди навідувалася на полювання, і хтось із них поселився тут і дав початок населеному пункту.

І що того села — дві вулички з трьома десятками хат. Утім тут є своя сільрада, магазин і аж дві автобусні зупинки. До речі, величезний автобус сюди ходить, ретельно дотримуючись графіка, і, здебільшого, напівпорожній. Кілька разів, дістаючись автобусом до сусідніх сіл, що на відстані трьох–п’яти кілометрів, ми були чи не єдиними пасажирами у великому салоні. А касовий апарат у «сільському» автобусі біля водія взагалі викликав здивування. Чому ніхто не здогадається його демонтувати? Бо як же з «виручкою» для водія? Та й потім, на місце апарату запросто можна було б поставити чийсь мішок. Чи розташувати там ще одного пасажира...

Утім, повторюю, проблеми вітчизняних «сільських» автобусів, які доводиться довго чекати–виглядати, а потім брати штурмом, цим селам не загрожують. І тут від села до села чи до міста мандрують із певним комфортом, а не зігнувшись у три погибелі і стоячи на одній нозі.

Само собою, навіть у найвіддаленіших селах тут не уявляють життя без водогону чи підведеного до осель газу. Так само тут звикли, що в магазині після восьмої ранку можна придбати не тільки свіже пиво, а й свіжий — ще теплий — хліб. Можна уявити таке в наших «забутих» селах, де «хлібну» виглядають, аж очі болять, раз чи два на тиждень? Можна, якщо вицмулити відразу з піввідра улюбленого тут пива.

Сусід близько, перелаз низько, проте...

Окрім шанованого тут пива (чеського й вітчизняного), тут також активно споживають вино — здебільшого сухе. Утім не цураються й міцніших напоїв. Однак не зловживають, а тому бодай раз побачити дядька, який невимушено спочиває десь під парканом, жодного разу не довелося.

Так само не помітно, щоб мешканці цього та всіх інших сіл дуже вже опікувалися власними городами і домашнім господарством. Городину тут вирощують, проте не в такій кількості, аби прогодуватися чи на продаж. Птицю в дворі рідко хто тримає, отож півні тут не виспівують вранці (щоправда, нам пощастило, бо в сусіда була вівця, і своїм «беканням» вона давала знати про схід сонця й нагадувала, що ми не де–небудь, а таки в селі). Про корову чи свиню взагалі не йдеться. А «спеціалізуються» в селі Поток здебільшого на туристах, яким «здають» свої чепурні помешкання з усіма зручностями.

Їдуть сюди переважно з Польщі, Чехії, Німеччини, отож почути тут російську чи українську мову — велика рідкість. Хоча ставлення до українців, як до сусідів, приязне. Зокрема, мені з гумором розповіли, як у селі колись «вирахували» українку. Ця жінка свого часу приїхала сюди, здається, з Ужгорода і всіх переконувала, що вона — чешка. Але на чому «прокололася»? «Як тільки вип’є зайвого, — повідав мені по секрету «наш» господар Владімір, — то відразу починає співати українських пісень...»

Утім почути спів співвітчизниці не пощастило. По–перше, зважаючи на вік, вона вже «знає норму». А по–друге, саме поїхала десь до родичів у гості.

Досить своєрідно ставляться у словацькій глибинці до чехів. «Живемо по сусідству, — розповів Владімір, — але між нами таки є істотна різниця. Приміром, там, на Чехії вперто повторюють, що вони не розуміють нашої мови. Тому в нас кажуть: словак проживе на Чехії три місяці і розмовлятиме їхньою мовою. А чех проживе в нас аж три роки — і не розмовлятиме нашою мовою. Бо не хоче!..» (Здогадуюсь, що у вас, шановні читачі, також виникли аналогії з нашими північно–східними сусідами).

До речі, росіян тут згадуть, м’яко кажучи, без захвату. Хоча словом «рус» називають усіх без винятку мешканців колишнього Союзу. Негативні спогади у словаків залишилися ще з часів війни. «Рус, як сюди прийшов, згадують старі люди, — свідчить Владімір, — робив гірше німця. — Хоча німець теж багато лиха наробив...»

Запам’яталися не з кращого боку радянські вояки і в повоєнні роки, коли контингент військ стояв у тодішній Чехословачині. «Руси» з частини, що дислокувалася неподалік, за словами місцевих мешканців, часто вешталися з двору у двір, пропонуючи на продаж бензин та солярку. А нерозпродані залишки пального зливали в річку чи в лісі. Отож тутешні жителі, які опікуються своїм довкіллям, і досі згадують це з жахом. «Мій батько казав: там де рус побував, там сто років трава не росте!...» — емоційно підсумував Владімір.

* * *

Звісно, немає ніяких підстав ідеалізувати «глибинку» за близьким «бугром» і вважати, що тамтешні мешканці живуть як у Бога за пазухою. Бо в них теж добіса проблем. Зокрема, у селах та невеликих містечках постійну прописку отримало безробіття. Тому в пошуках роботи поляки й словаки з «глибинки» звично вирушають у великі міста та в інші країни. Не всі в захваті від змін, які пропонує «Унія»(так тут звуть Євросоюз. — Авт). Вистачає й інших клопотів. Щоправда, їхні проблеми не мають нічого спільного з «нашими» — отими, які супроводжують нас, де б ти не був. Суто вітчизняне напастя наздогнало нас за тисячі кілометрів від дому — аж у Братиславі. Бо тільки почали обживати тримістне купе в міжнародному вагоні «Відень — Київ», як заглянув провідник і почав бідкатися. Мовляв, пошкодилася труба крана, що під столиком, і ніяк не вдається зупинити течу. Отож вода тепер капає у пластикове відерце. «Нічого, — заспокоював співвітчизник, — головне ніч перебути. Тільки речі та взуття на підлозі не залишайте».

Зважаючи на те, що нижня полиця відведена для шестирічного малюка, який не вміє плавати, ми таки перебралися в інше купе й уникли «потопу», але впродовж усієї ночі довелося час від часу виливали воду з відерця. А в те наше купе провідник «поселив» дівчат із рюкзаками, які сіли в Кошіце. Вранці він лукаво підморгнув: «Ох, і попоплавали дівчата!..»

І я збагнув, що ми нарешті вдома. Хоча ще й не перетнули державний кордон...