«Не треба нас жаліти»

13.08.2008
«Не треба нас жаліти»

Галина та Андрій Денисови на своєму обійсті. (Фото автора.)

Часто буває так: ніби всього у людини в достатку — і здоров’я, і робота улюблена, і коханням Бог не обділив, а все їй якось не так. Вічні нарікання, постійна невдоволеність і незбагненна втома від життя. Така людина навіть найпереконанішого оптиміста засмутить своїм мінором. А іншого — трапляється — безжальна доля стисне в лещатах, що стороннім поглядом навіть розумієш: вижити в такій ситуації вкрай нелегко, а у відповідь не почуєш жодної скарги і бажання коритись прикрим обставинам. Зустріч із такими оптимістами «наперекір усьому» додає життєвої снаги і вселяє віру в те, що будь–які перешкоди можна здолати і випробування пережити. Про це подумалося під час знайомства з родиною Денисових із села Торчиця Ставищенського району на Київщині. Чоловік і дружина — інваліди, але їхньої сили духу вистачає на те, щоб підтримати і допомогти іншим, вести власну справу, виховувати дітей і радіти кожному прожитому дню, дякуючи Богу за підтримку. Тож і не дивно, що до їхньої оселі завжди радо тягнуться односельці, їх поважають і потайки не перестають щиро дивуватись незламності і життєвій витримці цих людей.

 

Оптимізму навчила мама

На цьому затишному і зеленому подвір’ї дозрівають яблука і квітнуть клумби, біля будинку — трактор і сівалка, трохи далі — маленьке авто. «Якби точно знала, що приїдете, була б чебуреків напекла», — говорить Галина Михайлівна, запрошуючи до оселі. У домівці світло і затишно, пахне квітами і свіжими пирогами. «Галя любить випікати. Шкода, що часу вільного мало», — посміхається Андрій Віталійович, господар дому. Жартують, весело переповідаючи, як боролися з пирієм, а тепер планують ячмінь — десять гектарів насіяли, а він пропав, бо посуха — поміняти на пшеницю і засіяти її на зиму. Здавалося б, буденні клопоти звичайної сільської родини. Важко повірити, що їм вдалося зберегти таку душевну силу попри невблаганність долі. А вона обом приготувала жорстокі випробування...

Галина ще в дитинстві пізнала гірку істину: не завжди цей світ добрий і прихильний до тебе. Хто може пояснити причину такої нестерпної кривди, що вона з’явилася на світ інвалідом?... У шість років залишилася без батька, а вітчим (мама вдруге вийшла заміж) особливо не жалів чужу, та ще й хвору дитину. Всього зазнала — і моральних, і фізичних знущань. «Але мама мене оточила турботою, на кожному кроці допомагала, як могла, не дозволяла опускати руки. Попри важку фізичну працю — трудилася свинаркою в колгоспі — завжди знаходила час для нас із братом», — згадує жінка.

Після закінчення школи Галина поїхала до Харкова. Вступила до бухгалтерського технікуму, де приймали на навчання інвалідів. Там і зустріла його... Андрій відразу помітив симпатичну скромну дівчину. Але підходити не наважувався. Під час служби в армії хлопець втратив ногу. «Кому я такий буду потрібен? — важкі думки обсідали часом. — І краще не ламати дівчині життя». Проте Галина також звернула увагу на чорноокого парубка. Їй не муляли око милиці, без яких Андрій не міг пересуватися, її приваблювали речі важливіші: як він із теплотою говорить про людей, як любить Донеччину — свою малу батьківщину, що не озлобився, попри жорстокість долі.

Побралися ще під час навчання, а вже з дипломами приїхали до Галиної Торчиці. «Свекруха мене не хотіла, — зізнається жінка. — Та я не тримаю зла... Згодом ми знайшли з нею спільну мову, зараз живемо майже душа в душу». Спершу подружжя працювало в місцевому колгоспі: Андрій обліковцем, Галина — вагарем. Вдома тримали господарство. «Мама дуже допомагала, — розповідає Галина Михайлівна. — Особливо з дітками. Коли народився хлопчик, а згодом — дівчинка, така радість в оселі запанувала... Діти дуже наше життя змінили».

Не сидіти склавши руки

Будинок, який родина Денисових отримала від колгоспу, великий, на два поверхи. Там, де недобудована веранда, вирішили відкрити магазин — на двох із Галиним братом. Галя пекла хліб — усі двадцять буханок за день односельці розбирали залюбки. «Не всі, може, розуміли, для чого це нам, а ми просто не хотіли сидіти склавши руки, — зізнається Андрій Віталійович. — У мене тоді, правда, більше сили було. Мішки носив, на одній нозі стрибаючи...»

А коли відбувалося розпаювання землі, Денисови подумали і...вийшли з господарства зі своїми паями. Міркували тверезо: земля, якщо до неї руки докласти і з любов’ю підходити, — не просто годувальниця. Земля — це майбутнє. А в них діти підростають — поміч і підтримка буде. Сьогодні й 22–річний Микола, і Лариса — їй 18, живуть разом із батьками. Донька після закінчення школи вирішила залишитися в рідному селі, син вступив до Білоцерківського аграрного університету, але через кілька років залишив навчання і повернувся до батьків.

«Восьмий рік землю тримаємо, — діляться Денисови. — Позаторік гарний урожай ячменю зібрали. Вирішили: візьмемо поросяток, годувати ж є чим. 12 тонн зерна витратили на цю справу, а коли дійшло до фіналу — впала заготовельна ціна на м’ясо. За безцінь поросят віддали...»

Спершу господарювали на землі разом із Галиним братом — з’єднали земельні наділи. Все робили — і буряки сіяли, вручну пололи шість гектарів, і цукор був свій. Брат мав два трактори, навчив і Колю, племінника, як із цією машиною обходитися. А коли діти підросли, відокремився зі своїми наділами. Вирішили, що 13,5 гектара самотужки, без техніки, не оброблять. Придбали у кредит трактор. А до нього ж ще треба і треба. І земля ж не чекає... Тому звернулися по підтримку в Київську облдержадміністрацію. І несподівано отримали допомогу — десять тисяч гривень. «Сама Віра Ульянченко відгукнулася на наше звернення — спасибі їй... Отож купили сівалку, посівний матеріал, доїльний апарат, адже Віра Іванівна нам і корову подарувала, — світиться радістю Галина Михайлівна. — Поставилася до мене, як рідна мама до доньки. Бо в нас корова в господарстві була тільки, коли мама покійна подарувала. А потім, коли скрутніше стало, змушені були її здати. Я аж заплакала, коли цей несподіваний подарунок отримала... Віра Іванівна обіцяла до нас у гості приїхати, але ми ще веранди не закінчили — фінансів бракує. Хотілося б до зустрічі підготуватися як слід. Ще треба карнизи придбати, тюль на вікна купити, меблі...».

Родичі підтримують, каже Галина Михайлівна, спасибі їм, свекруха, хоч і старенька, також. (Маму Андрій Віталійович кілька років тому перевіз у Торчицю).

«Ми ж по допомогу рідко звертаємось. Якщо можемо своїми силами обійтись — намагаємось людей не турбувати, — говорить Галина Михайлівна. — Дуже виручила районна кредитна спілка, підсобили вже з третім кредитом. То ми й придбали холодильник і телевізор, а тоді діти захотіли музичний центр — ну як відмовиш? Кредит за трактор — 12 тисяч гривень — зараз виплачуємо. Може, як розбагатіємо, відкриємо знову магазинчик. Але вже думаю — треба дітям житло. Хоча вони не хочуть відокремлюватись. Кажуть: як одружимось, однак із вами житимемо...»

Нема коли дивитись «про любов»...

Власними силами Денисови добудували літню кухню, хліви, гараж. Заготували сіно для корови — шість причепів. «Чоловіку набагато важче, ніж мені, — визнає Галина Михайлівна. — У мене ліва рука й нога не робочі, а Андрій же сам не ходить... Хоча він не любить, щоб його жаліли. Он «Таврію» з ручним управлінням сам водить. Її ми від держави отримали».

І розповідає: приходили до них «якісь люди з міста». І з порогу: ви інваліди, навіщо вам ті паї, віддайте нам. «А я дітям сказала: хіба, як умру, або вже ходити не зможу... А так — добре, що є де працювати. Інакше б могла й опуститися, як багато хто міркує — я інвалід, то можу сидіти, про мене подбають. Та ні, самим про себе треба дбати! І дітей підтримувати. Дав би Бог здоров’я їх одружити, онуків дочекатися...»

Після роботи сили на захоплення вже не лишається, зізнається Галина Михайлівна. А так вона залюбки б дивилася серіали. «Гарно інколи показують про любов», — посміхається жінка. І розповідає про свою любов до кулінарії. Знаючи її кулінарні здібності, односельці кличуть жінку допомагати на весіллі чи дні народження. «У мене немає ворогів, — каже відверто. — Я всіх людей люблю... Як на душі важко — поплачу тихенько про себе, та й далі — до роботи. Я все робити вмію. У хліві вичищаю, заступом копаю. Напевне, тільки дров не рубала...».

«Ти ж не сказала, яку юшку смачну вариш, — підморгує Андрій Віталійович дружині. — Для мене ж віддушина — риболовля. Посиджу на природі, відпочину... Галю, давненько я рибки не приносив... Мабуть, сходжу завтра зранку, перед роботою».

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>