Кругообіг грошей на аукціонах, де продають твори мистецтва, вимірюється мільярдами доларів. Конкретніше ці цифри починають вимальовуватися влітку, коли аукціонні будинки проводять торги імпресіоністів (цих художників завжди залишають «на десерт») — після них можна озвучувати підсумки півріччя й починати готуватися до нового сезону. Цифри від найвідоміших аукціонів Sotheby’s та Christie’s уже традиційно перебільшили прогнози фахівців, які давали свої варіанти успішності торгів. Аукціонний дім Christie’s тільки на імпресіоністах заробив 145 млн. фунтів (експерти передбачали виторг у 90 млн. фунтів), з 81 представленого лота своїх нових власників знайшли 66 творів. Червневі торги Christie’s завершилися з результатом 102 млн. фунтів, з 55 лотів непроданими залишилися лише п’ять.

Роберт Робертович — це той випадок, коли національне за духом мистецтво стає наднаціональним по суті. За неймовірну грузинськість і філософічність Стуруа полюбили в усьому світі: крім свого кревного Театру імені Шота Руставелі, де він працює з 1962 року, режисер поставив близько 30 вистав у Росії, Великобританії, Туреччині, Фінляндії, Аргентині, Ізраїлі. В репертуарі Національного академічного театру імені І. Франка в Києві йде його вистава «Цар Едіп» за Софоклом. Стуруа досягнув найважливішого в мистецтві й найважчого — впізнаваності творчого почерку, фірмового стилю, в середині 70–х з’явилося таке поняття, як «театр Роберта Стуруа».

Пафосно–метафоричний «Майн кампф» заборонений до продажу, а моторошно–конкретні «твори» Лєніна — будь ласка. Не кажу вже про листи «вождя», де він закликає вбивати «що більше, то краще» — вони спливли не так давно. Але ж і у легко приступному «Повному зібранні творів» В. І. Лєніна — повно небезпечно параноїдальних рецептів. Як–от міркування (ще до Жовтневого перевороту) про суть «народної» влади: «Така влада є диктатурою, тобто спирається не на закон, не на формальну волю більшості, а прямо, безпосередньо — на насильство» (том 31, стор.341).

Нещодавно Руслана закликала своїх колег вкладати гроші не лише в кліпи. На думку співачки, український слухач заслуговує на те, щоб йому дарували якісне європейське шоу. Бандурист Роман Гриньків теж вирішив податись у шоу–культуру. В такий спосіб, переконаний він, бандуру остаточно полишать асоціації з минувшиною і консерватизмом.

І триватиме до 14 вересня, а потім переїде в Мінськ — у Національний художній музей Республіки Білорусь, і півтора місяця триватиме там. Правда, де взяти 60 тисяч гривень на плановий переїзд експозиції до сусідів, генеральний директор Києво–Печерського історико–культурного заповідника Сергій Кролевець поки не знає. Річ у тім, що держава ніяким чином не причетна до цієї виставки, і, за словами Сергія Кролевця, доки директор Третьяковської галереї Валентин Родіонов особисто не подзвонив нашому міністру культури і туризму, Мінкульт не хотів давати жодних гарантій щодо експонатів, які приїхали з Росії і Білорусі, — а це, на хвилиночку, ікони XIV–XIX століття. В Україні ж виставці матеріально допоміг мільярдер Сергій Тарута.

Про українських артистів за кордоном можна вже видавати не те що окрему книжку, а навіть багатотомник. Виїжджаючи з України на заробітки, одиниці, як то Володимир Гришко чи Вікторія Лук’янець, досягають справді захмарних висот у кар’єрі й міжнародної популярності. Інші кілька тисяч чесно відпрацьовують свої контракти, втішаючись пристойною зарплатнею і думкою про те, що на Батьківщині таких грошей вони б точно не заробили. У Ольги Каспрук, яка з середини 90–х живе в Німеччині, своя, не схожа на інші, історія. По закінченні музичного училища ім. Глієра вона вступила до Берлінської консерваторії на факультет оперного вокалу. І відразу означила власну творчу оригінальність, включаючи до своїх виступів оперні партії в супроводі бандури. Ця екзотична як для Німеччини парочка, виконавиця та її бандура, досить швидко завоювала серця стриманих тамтешніх меломанів. А сама Ольга почала активно інтегруватися в німецький культурний простір: виступала в Берлінській філармонії, у Вагнерівському об’єднанні, на сцені Deutsche Opera... Брала участь у різдвяному мюзиклі Jingle Bells, який ставив «Фрідріхштадтпаласт», там вона потім залишилася працювати. Ольга каже, що багато в чому такі повороти в її житті стали можливі саме завдяки бандурі — інструменту, можливості якого дозволяють створювати справді оригінальні концертні номери.
Чи не єдиний дискомфорт від бандури — через її великі розміри. Ольга багато їздить Європою, а тому свою бойову подругу їй доводиться брати і в літак, і метро, і в будь–який інший транспорт. Пильні працівники аеропорту завжди просять відкрити кофр і показати, що ж це за інструмент такий. Нерідко Ользі доводиться брати до рук бандуру і демонструвати, що це справді музичний інструмент. Такі міні–концерти вона влаштовувала й у літаках, коли пасажири просили відповісти на запитання, що ж це у футлярі — гітара, арфа чи балалайка. А що роботи? Треба ж якось інформувати мешканців країн розвиненого капіталізму, що бандура — це український народний інструмент, мелодійний і самобутній.