Екопоселенці Щербакови

На дивакуватих прибічників якогось маргінального віровчення подружжя Щербакових зовсім не схоже. Більше на таких собі тихих, рафінованих дачників, що усамітнилися на своїх позаміських сотках цілком свідомо, аби тільки бути подалі від всепоглинаючої урбанізації з її метушнею та несприятливою екологією. Однак Щербакови не дачники і навіть не фермери, хоча взяли в користування у передгір’ї Чатир–Дагу аж два гектари пасовища.

«Світла» мета

За документами у 47–річного Павла Щербакова ОСГ — особисте селянське господарство. Сам же чоловік себе, дружину і донечку медійникам репрезентує як мешканців екологічного поселення Світле. І мріє про родовий маєток, який власноруч зведе в цій відкритій усім вітрам «Шайтан–долині» як нарекли її старожили Краснолісся — мальовничого села кілометрів за шість від траси Сімферополь—Ялта, неподалік знаменитих Мармурових печер. Але при цьому чоловік уточнює: за умови, коли держава «дозріє» зняти мораторій на продаж землі. Мовляв, от тоді можна буде повністю викупити наділ у дідуся–пайовика і пустити в цю землю коріння капітально, тобто облаштувати повноцінне обійстя, з будинком, комунікаціями. А поки родина Щербакових уже третій рік поспіль обживає типовий будівельний вагончик і на правах довгострокових орендарів за «перехідний період» намагається перетворити заглушену пирієм цілину, що слугувала колишньому радгоспу пасовищем, на плодючу ріллю та квітучий сад. І виходить–таки: цьогоріч уперше зацвіли висаджені Щербаковими миндаль і абрикоси, дали непоганий приріст яблуньки, груші, кизил, персики, сливи, горіхи. І ще майже тисяча сосен, дубів і кленів із громадського розсадника. Про городину вже й не йдеться — другий рік родина обходиться своєю картоплею, помідорами, буряками, капустою. А ще господар викопав колодязь, зробив дренаж місцини. Я відразу прикинув: дренажної води, либонь, вистачило б навіть на невичкий ставочок, щоб карасиків запустити чи, скажімо, качок. Проте про «повний технологічний цикл» пан Павло і не думає. З тієї банальної причини, що подружжя та їхня шестирічна донька Дарина із невегетаріанської їжі вживають лише курячі яйця і молочні продукти. «Якщо колись і заведемо свійську птицю, — каже Олена Щербакова, — то тільки не для м’яса. Ми не хочемо вбивати живих істот».

Життєва філософія

Гостинні господарі запросили нас із колегою також до свого вагончика. Під його жерстяною обшивкою ховалась така собі добротна двокімнатна квартирка, з сучасним інтер’єром, книжковими полицями й піаніно. Хіба що кам’яна пічка в коридоричку та відсутність звичного електропобутового начиння якоюсь мірою виказували «польові» умови. «Навіть у тріскучі тридцятиградусні морози, — не без гордості зізналася пані Олена, — у вагончику температура нижче плюс двадцяти п’яти не опускається. Про все Паша подбав».

Наша розмова за чашкою духм’яного фіточаю точилась декілька годин. Тож у Щербакових ми вивідали практично все про їхні подальші плани та життєву філософію. Та філософія, як на мене, дещо вписується в теорію всепрощенства, якої колись, як відомо, дотримувався російський письменник Лев Толстой. «У нас немає конкретного наставника чи вчителя, — розповідає Павло Щербаков, — ми просто, збагатившись певними знаннями, йдемо своїм шляхом і не закликаємо інших так жити. Ми нікого не засуджуємо. Хтось, приміром, підсів на наркотики. А є дівчатка, котрі продають себе на дорозі. Це їхній вибір. Вони не задумуються про сенс життя, як його змінити на краще, щоб Богу було радісно за дітей своїх. Ми ж задумувались і хочемо, щоб наші нащадки жили на цій землі здоровими, в гармонії з собою і світом».

Олена повністю поділяє погляди чоловіка, з яким у неї не «брак», як було у попередньому подружньому житті, а союз. «Підштовхнула нас переїхати сюди, — пригадує жінка, — певно, все ж Даринка. Вона народилася в Ялті. Мене не влаштовувало, що наша дитина росте як утриманка. Тобто батько заробляє гроші, а для неї — всі ці каруселі, «макдональзи». Таке собі свято життя. Ми вирішили показати дитині, що можна жити по–іншому. Нині в неї є своя маленька грядочка, вона на ній порається. Іще займається музикою. Ми її возимо машиною на приватні уроки на ГРЕС ( передмістя Сімферополя. — Авт.). А вечорами багато читаємо вголос».

Позаду — Донбас

Кримчанами Щербакови стали десять років тому. Переїхали на сонячний півострів із шахтарського краю, міста Антрацит Луганської області. Олена взагалі дитя Кавказу: народилась у Грозному, батько — чеченець, мама — росіянка. Як і батьки, працювала вчителькою в одній із середніх шкіл Антрацита. Павло ж мастак на всі руки — електрослюсар підземних робіт, наладник ливарних машин, автослюсар, автогонщик, заступник директора приватної взуттєвої фірми. Мешкала сім’я у власному триповерховому будинку, розкішній квартирі, мала пару іномарок — одне слово, повна чаша. Трьох дітей від попередніх шлюбів Павло і Олена поставили на ноги, вищу освіту їм дали. Проте все ж відчувало подружжя в рідному місті певний дискомфорт. «Аби якось розвіяти поганий настрій у дружини, спитав: кохана, а де б ти хотіла жити? — посміхається Павло. — «Москву і Ялту дуже люблю». Я їй на це: ні, Москва з її енергетикою мені зовсім не підходитить, та й надто вже дороге це місто, а от Ялта влаштовує. Зібрались у 1998 році та й на свому «Опелі» прикотили до Ялти. Приблизно місяць винаймали квартиру, поки не знайшли і не придбали земельну ділянку на двадцять соток у Лівадії, біля Галявини казок. Рік тіснилися з дітьми у вагончику, а потім перебрались на перший поверх будинку, який власним коштом почали будувати. Але далі з тим будівництвом зупинились, бо остаточно визначились: нам потрібна нормальна земля, а не цей клаптик. Підтримали сусіди й однодумці, що теж — за ведення натурального господарство. Таких знайшли в інтернеті. Вони й зорієнтували нас щодо оренди паїв за Красноліссям».

Гармонія понад усе

Звісно, Щербакови не стали абсолютними відлюдниками. На своїй більше пристосованій до бездоріжжя, ніж попередній «Ніссан», «копійці» 1971 року регулярно вибираються до міста по покупки, відвідують театри. І діти з Ялти їх провідують, вже й першим онуком старша донька Вікторія потішила — одне слово, все як у всіх добропорядних сімей. До речі, ім’я внуку Ратмир, тобто той, що ратує за мир, придумала сама Олена. «Побути наодинці, подалі від міської метушні, — продовжує жінка, — мені завжди хотілося, але навіть тут, у полі, це велика розкіш. Річ у тім, що щонеділі до нас приїжджають хлопці з екопоселення, ми спілкуємось, ділимось своїми здобутками в агротехніці».

Виявляється, за прикладом Щербакових у Світлому постійно живуть на своїх двох гектарах п’ятеро орендарів. Люди навіть створили громадську організацію «Краснолісся», аби в сільраді чи в районі відстоювати свої права. Поміж екопоселенців існує неписане правило — не завозити сюди хімікалії та не залишати після себе купи сміяття. Майже всі перебувають у Клубі органічного землеробства.

«Коли знайомі чи журналісти, — знову долучається до розмови Павло Щербаков, — запитують мене, мовляв, за рахунок чого ви тут живете, я їм так і кажу: за рахунок своїх рук і землі. Я ж не інвалід якийсь — можу кахлі класти, піч, покрівлю полагодити. Знаєте, одна людина хоче бути священиком, інша — начальником чи просто все життя байдикувати. Я хочу бути творцем своєї долі й відповідати тому, що я кажу й роблю. І не хочу стати рабом речей. У мене все те було — садиби, машини, трактори й екскаватори. Дехто вважає нас ледве не божевільними, бо ми не ганяємось за матеріальним благами, а задоволені ось цим життєвим простором. Пліткують, мовляв, екопоселенці насправді хочуть побільше про запас заграбастати землі, щоб після зняття мораторію порізати свої гектари на сотки і якнайвигідніше розпродати. Маячня. Призначення землі ми не збираємось міняти, а тим паче її продавати і кудись звідси виїжджати».

Уже потім я довідався, що інтерес Щербакових і всіх новоспечених «селян» , до речі, приїжджих здебільшого з інших областей України, вважають комерційним у Добровській сільській раді, на території якої вони, власне, і господарюють. Там взагалі скептично поставились до ідеї екопоселення як такого. Мовляв, всі ці красиві байки розраховані суто на невтаємничених журналістів. Що ж, сьогоднішні кримські реалії з нескінченними викритими і куди більше прихованими земельними оборудками дають їм підстави ставити під сумнів світлі наміри та чесноти людей. Утім поживемо — побачимо, чи мав підстави скепсис посадовців.