У кожному українцеві сидить селянин, і це його певною мірою рятує від перманентної економічної кризи. Навіть тих городян, що до Кучми у різновидах лопати не розбиралися, а за його правління таку картоплю вирощують, що й ви позаздрили б! Біда — вона, звичайно, навчить, однак для цього треба мати щось не тільки в голові, а й у спинному хребті — безумовний набір землеробських рефлексів.

Мода на льняні вироби у столичних бутіках різко підвищила привабливість українських льонокомбінатів. За радянських часів їх було два — у Рівненській і Житомирській областях. І обидва за часи незалежності пережили однакову долю: брак сировини, простої, глибока криза, процедура банкрутства. Інакше й не могло бути, якщо зважити, що господарства Полісся порівняно з 1990 роком майже в десять разів скоротили посіви льону-довгунця. Колись ця технічна культура займала 210 тисяч гектарів, а зараз — усього 23 тисячі. Урожайність льону «впала» на 60 відсотків, тож чи варто дивуватися, що більшість льонозаводів не завантажені сировиною навіть на 30 відсотків? Інвестиції — єдиний шлях поставити експортоспроможну галузь на ноги.