Олег Тягнибок: Ми професіонали, а не «фізкультурники»

08.05.2008
Олег Тягнибок: Ми професіонали, а не «фізкультурники»

Всеукраїнське об’єднання «Свобода» — одна з дуже небагатьох партій в Україні, яка може похвалитися справді безкоштовною й самовідданою роботою активістів. За участь у демонстраціях під синіми прапорами з тризубом із трьох пальців волонтери не отримують платні (хай то марш на підтримку українського кінодублювання чи проти легалізації марихуани), так само на голому ентузіазмі ідейні «свободівці» розклеюють агітматеріали. Націоналістичній «Свободі» та її лідерові Олегу Тягнибоку закидають, що вони виконують певні політичні замовлення не на користь «помаранчевих». Але Тягнибок спростовує звинувачення, натомість його партія справді здобуває додаткову популярність на тлі розчарування правого електорату в БЮТ, «Нашій Україні» тощо. На виборах–2007 праворадикальна «Свобода» найсуттєвіше (порівняно з іншими політичними силами) приростила відсоток своїх прихильників. Зараз «свободівці» оприлюднили власний проект нової Конституції — із сильною президентською владою — та активно включилися у вибори київської міської влади — бо постановили не пропускати жодної виборчої кампанії. На ці теми ми говоримо з лідером ВО «Свобода», народним депутатом ІІІ й IV скликань Олегом Тягнибоком.

«Мене не купили й за півмільйона доларів. Хоча пропонували й есдеки, і Лазаренко, й Пустовойтенко»

— Пане Олегу, вашій політичній силі й особисто вам одні закидають надмірну радикальність, а інші (передусім націонал–демократи) — виконання певних завдань антиукраїнських сил, гру на користь тим самим «регіоналам» тощо. Скажімо, багато говорили про те, що на минулих парламентських виборах вас фінансували деякі заможні люди з Партії регіонів — для того, аби «Свобода» відбирала голоси у «помаранчевих»…

— Про таке подейкували й раніше. Але що було насправді? Коли я переміг на виборах у 1998 році (став депутатом Верховної Ради від мажоритарного округу на Львіщині. — Ред.), мене одразу почали «вербувати». Першими до мене у Львів приїхали гінці від блоку СДПУ(о), до якого тоді входили Кравчук, Медведчук, Марчук, Онопенко. Купили мені квиток на літак до Києва, водили по дорогих рестораціях... Я до того й літаками ніколи не літав, і в ресторани не ходив. А тут вони сидять і так ніби «мимохідь» перекладають переді мною з однієї кишені в іншу товстенні пачки доларових купюр. Демонстрували шик київського «бомонду» й агітували вступити у їхню фракцію. Звісно, я цього не зробив.

Потім мене активно агітував за вступ до своєї фракції Лазаренко. Я добре ту зустріч пам’ятаю: Павло Іванович запросив мене до себе в кабінет на розі Лютеранської й Круглоуніверситетської, посадив навпроти себе... Мене вразило, що в нього вся стіна була завішана фотографіями, на яких Лазаренко зображений із відомими людьми — Папою Римським, Єльциним тощо. І от сидить він у такому білому обтягуючому гольфі, розмовляє зі мною, а в очі не дивиться — милується тими своїми фото.

Возили мене й на дачу до Пустовойтенка, який тоді був Прем’єром. Він грав у більярд і розказував про шалені фінансові перспективи, які чекають на мене, якщо, знову ж таки, вступлю до їхньої фракції...

Потім, коли «кучмісти» перекуповували депутатів в більшість, мені ставили на стіл валізу грошей (півмільйона доларів) тільки за те, щоб я вийшов із фракції «Наша Україна». Словом, спокус було багато. Я ніколи не скаржився на життя, бо мій батько був відомим спортивним лікарем, і до його загибелі 25 років тому ми жили досить заможно. Але ті гроші, які я став заробляти як народний депутат — спершу 600 гривень, потім 900 — здалися мені просто божевільними. І цього, повірте, було достатньо, аби не піддатися на всі заманливі пропозиції.

— Але все ж, хто фінансує «Свободу»? Скажімо, от тепер?

— На реалізацію ідей гроші потрібні, великі гроші. Тому кожен політик вимушений шукати фінансування. Головне, аби при цьому воно не заважало його політичній діяльності і власній позиції. У ВО «Свобода» немає єдиного спонсора — жертводавців багато, бо нас підтримує середній і малий бізнес. Адже наша партія, окрім того, що захищає українців як націю, ще й виступає за формування в Україні потужного середнього класу.

Та що далеко ходити — той самий Богдан Бенюк, мій заступник як голови партії, на минулих парламентських виборах виклав із власної кишені півмільйона чесно зароблених гривень. Мінімальний членський внесок у нас становить три гривні, а якщо хтось хоче внести в партійну касу більше — прошу дуже.

Зрештою, порівняно з іншими партіями, у нас зовсім інший порядок видатків. Ми ж не платимо тим, хто тримає прапори і бере участь у наших акціях. Кожен, хто агітує за «Свободу», робить це лише за власними переконаннями. Тому найбільші витрати — це друк поліграфічної продукції, реклама у ЗМІ й транспортні видатки.

«Я вже давно киянин, а не львів’янин»

— Зараз сліди агітаційної діяльності ваших активістів можна побачити по всьому Києву. Чому ви як корінний львів’янин вирішили податися в мери Києва?

— Я — голова всеукраїнської партії. ВО «Свобода» має осередки в усіх областях — можливо, десь потужніші, десь слабші, але ми не прив’язані до якоїсь окремої території. Ми — ідеологічна, світоглядна організація, і люди, які поділяють наші позиції, є по всій країні.

Так, я народився і прожив значну частину життя у Львові. Але вже давно мешкаю в Києві, на Харківському масиві, прописаний тут з березня 1998 року — відколи вперше став народним депутатом.

Річ не в тім, де народився мер Києва. Головне, щоб він був саме українським головою. Я — український націоналіст, патріот, Київ — це столиця моєї держави, тому для мене це місто — основа основ.

— Ваша програма за переліком основних пунктів мало відрізняється від інших, не менш «красивих» програм. Кожен кандидат обіцяє очистити Київ, припинити роздачу земель тощо, але ніхто не може дати гарантії, що, прийшовши до столичної влади, не продовжить корупційну справу своїх попередників.

— Звісно, ми внесли у свою програму той так званий «джентльменський» набір, про який говорять усі: будівництво транспортних розв’язок, озеленення, підготовка до Євро–2012, боротьба із забудівельною мафією, ЖКГ, освіта, здоров’я тощо. Але національної складової, яка є в програмі «Свободи», немає більше в жодної політичної сили. Прийшовши до влади, ми прагнемо бути не лише ефективними менеджерами, наша мета — повернути Києву його місію дійсно української столиці, «серця» великої європейської держави.

Я в політиці вже 17 років, і, повірте мені, спокус щодо розкрадання, великих грошей та дармової земельки було отак (проводить рукою риску вище голови). Але ніхто не може дорікнути, що Тягнибок чи будь–хто з його родини спокусився на щось подібне. Опоненти закидають мені мої політичні погляди, малюють мене фашистом, чортом з рогами абощо, але ніколи ніхто не міг сказати, що я щось украв чи брав хабарі.

«Іду в мери, щоб провести «Свободу» в Київраду. І в президенти балотуватимусь»

— Але все ж у певні політичні моменти досить часто лунають натяки на вашу особисту небезкорисливу зацікавленість у «допомозі» певним внутрішнім, або й зовнішнім силам. І «Свобода» таки відтягувала голоси у «Нашої України» на минулих парламентських виборах...

— Знаєте, якщо комуністи або інші ідеологічні опоненти закидають мені політичні погляди, то так звані демократи, розуміючи, що на тлі «Свободи» вони виглядають продажними й брехливими, змушені вдаватися до таких брудних технологій. На злодієві шапка горить. Звісно: Тягнибок усе правильно говорить, Тягнибок послідовний і не зраджує свою позицію, то як довести, що він поганий? Сказати, що він бере гроші в Ахметова, Медведчука, ФСБ чи ще когось. Якщо повертатися до цього питання, то колись навіть склав перелік тих, хто мені нібито «платить», — понад три десятки позицій назбиралося.

Казати, що я зараз балотуюсь у мери, аби відбирати в когось голоси, — це взагалі смішно. Демократична коаліція не те що не змогла домовитися про єдиного кандидата, а взагалі виставила їх із десяток. А я не тільки членом коаліції, я навіть демократом у їхньому розумінні не є.

У лютому в нас відбулася партійна конференція, на якій було ухвалене рішення, що ВО «Свобода» братиме участь у всіх без винятку виборах, які відбуватимуться в Україні. Тому я вам уже зараз заявляю, що й у президенти балотуватимусь. Якщо партія існує, вона повинна йти на вибори. Це як у спорті: хороший спортсмен постійно тренується, і коли починаються змагання, бере у них участь, щоб перемогти. Тоді він — професіонал. А є фізкультурники, для яких спорт — це просто розвага. Я — професійний політик, а не «фізкультурник». Тому я борюся за владу, аби потім використати її для побудови такого суспільства, яким його уявляє моя політична сила.

Є ще один важливий момент. Якщо ми пройдемо тривідсотковий бар’єр і утворимо свою фракцію в Київраді, що сьогодні є цілком реально, то тим самим ліквідуємо міф про «непрохідність» «Свободи». Який нав’язали суспільству ті самі демократи: мовляв, хороша сила — «Свобода», але ви за неї не голосуйте, бо все одно ж не пройде.

— Але зізнайтеся, насправді ви балотуєтеся в мери лише для того, щоб рекламувати «Свободу» на виборах до Київради?

— А я й не приховую, що виступаю «паротягом» для своєї політичної сили. На жаль, і пресу, і людей зараз більше цікавлять вибори мера, тому якби я був «просто» першим номером у партійному списку, ніхто б мене не запрошував виступати у ЗМІ.

Ми йдемо на вибори командою, за яку не на словах, а справді не соромно. У нас немає олігархів і бандитів, і в цьому може переконатися кожен. До речі, ви говорили про гарантії — так от, із понад двохсот депутатів, яких «Свобода» має в радах різного рівня, не було жодного випадку, щоб хтось перебіг за гроші в іншу фракцію, зрадив ідею і світогляд. І не буде.

«Тому, хто зрадить партію — не позаздрю»

— Усе буває, особливо коли навколо крутяться такі гроші, як у Київраді.

— По–перше, «Свобода» є ідеологічною партією. До нас приходять не по гроші, а за переконаннями, тому й не зраджують. Окрім того, у нас є таке поняття, як партійний суд. Існує служба безпеки партії, і кожен, хто отримує велику честь представляти ім’я Всеукраїнського об’єднання «Свобода» на виборах, добре знає, ЩО означає порушити дисциплінарний статут. Я не позаздрю тому, хто на це наважиться.

— Хоч розстріл йому не загрожуватиме? Бо страшно якось звучить...

— Хай буде страшно. Зате я особисто несу перед громадою відповідальність за кожну людину в нашому списку. І можу гарантувати, що в нас не буде так, як у «демократів», із чиїх фракцій у минулій Київраді половина поперебігали до Черновецького. І що вся наша фракція голосуватиме, як один — вільнодумства не допустимо.

— Ви таки точно не демократ.

— Я демократ у значенні демократії як народовладдя. А не псевдодемократ, як деякі. До речі, всі рішення в партії в нас ухвалюються тільки колегіально. Але якщо рішення ухвалене, всі зобов’язані його виконувати.

— Ви критикуєте всіх без винятку конкурентів, але ж співпрацювати в Київраді — у разі потрапляння туди — з кимсь доведеться. Більшості «Свобода» напевне не матиме, і якщо ви будете проти всіх, то не зможете провести жодного рішення.

— А всі інші насправді однакові. Хоч хто з них пройде в Київраду, всі займатимуться відмиванням тих шалених коштів, які вкладені в ці вибори. Тільки якщо «Свобода» матиме свою фракцію, хай навіть невелику, це дозволить нам зробити тріщину в тих корупційних схемах, за якими діє кожна нова «орда», що приходить до влади в Києві. Ми криком кричатимемо, але не дозволимо їм грабувати столицю.

Хоча ситуативних союзів не виключаємо. І зняття Черновецького, якщо хтось це ініціюватиме, звісно, підтримаємо. Єдине, що цілком виключено, — це наша співпраця з комуністами, Партією регіонів тощо. Але, до речі, в цих київських виборах є принаймні один позитив: ні «Регіони», ні інші відверто антиукраїнські сили вже не мають шансів здобути владу у столиці.

 

ПРО ПРОЕКТ НОВОЇ КОНСТИТУЦІЇ ВІД «СВОБОДИ»

— Кожна серйозна політична сила повинна мати і власний проект Конституції, і перелік законів, які вона пропонуватиме, пройшовши в парламент. На відміну від інших політичних сил, які тільки говорять про свої варіанти Конституції, «Свобода» вже представила власний проект Основного закону. Закликаємо його обговорювати й пропонувати поправки. Після київських виборів, які зараз трохи відволікають увагу, проводитимемо громадські слухання в областях, на кафедрах, роздаватимемо проекти Конституції. Так і треба ухвалювати Основний закон, а не десь кулуарно, потайки від народу. Політики пишуть Конституцію під себе. Ми ж пропонуємо створити Національні конституційні збори, до яких входитимуть лише фахівці, науковці, котрі не займаються політикою і протягом десяти років після написання Конституції не матимуть права посідати жодних посад у владі.