Леонід Пінський: За 52 роки роботи бачив стільки, що нині все й згадати важко

01.12.2007
Леонід Пінський: За 52 роки роботи бачив стільки, що нині все й згадати важко

Леонід Пінський: у 83 досі на робочому місці.

Сьогодні професійне свято працівників прокуратури. Леонід Якович Пінський є старожилом цієї системи. У Головному слідчому управлінні Генеральної прокуратури він — найстарший прокуроркриміналіст. Він добре знався з Генпрокурором Радянського Союзу Романом Руденком, був учасником Великої Вітчизняної війни, у віці 21 рік став командиром батареї протитанкових гармат, тричі поранений, нагороджений медалями Вітчизни, заслужений працівник юстиції України, а також стояв біля витоків зародження інституту прокурорів­криміналістів. Прийшовши у прокуратуру ще в 1948 році, невдовзі став старшим слідчим по Києву та області, а з 1964 року перейшов у Генпрокуратуру. Незважаючи на поважний вік, і досі працює, користується серед колег надзвичайною повагою. Хоча Леонід Якович скромно зазначає: «Стільки всього бачив, що вже й згадати важко», пам’ять у нього, як на 83 роки, просто феноменальна. А колеги потай захоплюються: «Уявляєте, він і досі водить автомобіль без окулярів!».

Куренівська трагедія — як ширма для вбивства

 Леоніде Яковичу, ваша професія — прокуроркриміналіст — це щось дуже детективне...

— До 1954 року її не існувало. Лише після указу Генпрокурора СРСР Романа Руденка створили перший Інститут прокурорів­криміналістів. Це, можна сказати, був своєрідний елітний підрозділ — як ішлося в указі, прокуроромкриміналістом може бути призначений один з кращих слідчих тієї прокуратури, де він працює не менше десяти років! Головне їхнє завдання — впровадження науково­дослідних засобів у розкриття і розслідування злочинів, навчання слідчих і надання їм допомоги. Посаду вводили при прокуратурах кожного обласного центру і окремо — в Києві. Тепер прокурорів­криміналістів більше сімдесяти...

Сьогодні вони виїжджають на всі резонансні вбивства для надання практичної допомоги в їх розкритті та розслідуванні, беруть участь у розслідуванні посадових злочинів і у сфері господарчої діяльності.

 Яку справу з найбільшою кількістю жертв розслідували особисто ви?

— У понеділок, 13 березня 1961 року, прорвало дамбу в Бабиному Яру. Тоді загинуло 145 осіб. Мене призначили слідчим. А НП трапилася через недбалість робітників цегляного заводу на Куренівці. Там розробляли глину для цегли, а воду брали з річки Либідь. Та оскільки її було надто мало, після того як глину відмивали, порода йшла на виробництво цегли, а водяна пульпа залишалася у відстійниках Бабиного Яру, потім через дренажну систему пульпу переливали назад у Либідь. Усе робилося з метою економії води для її багаторазового використання. А 13 березня вдарив легкий морозець, вода у відстійниках примерзла й пішла не у дренажну систему, а тихенько почала різати берегову дамбу. Коли розмив став достатньо великим, сотні тонн води хлинули і змели на своєму шляху в районі Куренівки все: людей, автомобілі, навіть трамвайне депо.

 І це був кримінал, а не стихійне лихо?

— Створили комісію, яку очолив другий секретар ЦК КПУ Казанець. Щодня протягом двох тижнів, поки тривали пошуки загиблих, о шостій годині вечора урядова комісія засідала, слухаючи звіти різних служб. Я в той час був старшим слідчим міста. Врештірешт, встановили, що трагедія сталася невипадково. Варто було відповідальному за нагляд робітнику один раз копнути лопатою, зробивши русло — і вода б пішла по дренажній системі назад у Либідь. Однак він, очевидно, заснув...

 Проти нього порушили кримінальну справу?

— Ні, бо, зважаючи на масштаби біди, ми не могли доповісти населенню, що 145 осіб загинули через халатність однієї людини. Його відпустили, а до кримінальної відповідальності притягли чотирьох осіб керівництва заводу. Вони відсиділи шість місяців, а потім були амністовані. Проте з трагедією пов’язаний і інший не менш жахливий епізод...

 Який?

— Приблизно 15—16 березня такий собі Пантейлемон Білошицький, майор МВС у відставці, вбив власну дружину Валентину Смислову. Потім з’ясувалося, що на злочин він пішов заради приватного будинку, який належав покійній. Вкоротив віку жінці позвірячому: розчленував і спалив у печі. Очевидці казали, що з комина йшов такий дим, як у Освенцімі! А потім Білошицький написав заяву, ніби його дружина (а вони теж мешкали на Куренівці) загинула в числі тих, кого накрило селевим потоком. Незважаючи на, здавалося б, «висяк», ми довели, що жінка не загинула, а була вбита. Пізніше того екс­майора засудили до розстрілу.

Справа п’яти мільйонів

 А економічними злочинами теж займалися?

— Звичайно. За розкриття одного з таких, який став найрезонанснішим у ті часи, я навіть увійшов в історію як один із трьох слідчих, яким, згідно з наказом Генпрокурора СРСР, дали два оклади зарплати! Таких прецедентів більше не було ані до того, ані після. Йдеться про злочин у сфері Головного аптечного управління. Тоді його так і називали «Справа п’яти мільйонів». По ній до кримінальної відповідальності притягнули п’ятнадцять керуючих аптек Києва. Це було в 60х. Очолював процес махінацій директор санітарного магазину №2 Костянтин Веретильний. А почалося все з випадково знайденого в районі Подолу портфеля, в якому виявилася цікава бухгалтерська документація. Щороку з цього оптовороздрібного санітарного магазину в аптеки і магазини розподіляли різні товари, зокрема парфумерію. Спосіб розкрадання був дуже простим. Виписувалася накладна на доставку товару, приміром, на 200 тисяч рублів. Якщо врахувати кількість аптек, то цифра добігала 2—3 мільйонів. Після того як товар продавали, накладні знищували й грошей, держава, звісно ж, не бачила. А далі «дерибан»: 25 відсотків отримував директор аптеки чи магазину, а 75 відсотків — отримував Веретильний.

 Тобто злодії попалися через те, що вчасно не встигли знищити портфель?

— Саме коли ми його знайшли, то й почали перевіряти. З’ясувалося, що товару має бути на 6 мільйонів рублів, а насправді є тільки на 2, тобто 4 мільйони розкрадено шляхом бездокументної реалізації. Костянтин Веретильний був одружений з такою собі Росихіною. До революції вона була заміжня за дуже багатим чоловіком, який мав у Києві декілька ресторанів, однак любила Костю. Він був на п’ять років молодшим за неї, тоді як чоловік на 33 роки старший. Коли чоловік помер, Росихіна вийшла заміж за коханця, і вони разом провертали махінації. Злочин розкривався дуже довго. Дев’ять управляючих аптек були засуджені до 25 років позбавлення волі. Ольга Росихіна отримала 12 років, але пізніше її помилували. Проте остаточно справу ми розкрили значно пізніше.

 Коли знайшли гроші?

— Так. Веретильний із Росихіною жили на Хрещатику. До слова, між ними було неймовірне кохання! Він хворів на астму, і Ольга Прокопівна щодня перед його приходом із роботи мила від пилу сходовий майданчик. А вранці власним тілом гріла йому унітаз! А справу повністю розкрили, коли знайшли речі, які ховали Веретиль­ний і Росихіна в такого собі Матузюка. Чого там тільки не було! Найбільше запам’яталися довжелезні каракулеві шуби. А пізніше знайшли й гроші в одному з гаражів. Шукали з міношукачем, перекопали весь гараж: в одній валізі виявили готівкою 700 тисяч рублів, а в акордеоні, який — неймовірно! — був придатним для гри, ще 65 тисяч. Словом, усього разом знайденого було майже на 5 мільйонів рублів!

 На той час це були шалено великі гроші...

— Ще й які! Але і то була не остання знахідка. Окрім усього перерахованого, ми знайшли і діаманти та різні прикраси. Веретильний зберігав їх у члена Київського обласного суду. Лише один перстень був оцінений майже у 100 тисяч рублів!

Футбольна тактика «Динамо» 50х: знесилити суперника!

 Леоніде Яковичу, а чи мали справу зі злочинами, до яких були причетні публічні люди?

— Так, до речі, була одна з найгучніших, по якій я літав у Москву доповідати генпрокурору. Йдеться про київські кубла розпусти. У 1957 році ми «накрили» п’ять чи шість таких місць. Чому то було настільки резонансним, що я двічі на тиждень доповідав про хід розслідування у ЦК і стільки ж разів — прокурору України Денису Панасюку? Бо це були перші справи такого штибу в Радянському Союзі! Клієнтами дівчат, яким згодом заборонили наближатися до Києва на відстань 101го кілометра, були дуже відомі люди. Приміром, композитор Микита Богословський. На час візитів до Києва йому приводили дівчат, з якими він розважався. Перші кубла розпусти регулярно відвідували і знамениті сатирики Шуров і Рикунін, а також один не менш відомий столичний сатирик.

 Яке за це існувало покарання?

— У тому й полягала головна інтрига, адже ця справа була першою такого роду в Радянському Союзі, і ми постали перед проблемою: що робити і як кого карати? У СРСР повій же «не існувало», а відповідно, не було і статті, яка б передбачала відповідальність. Притягти можна було лише утримувача будинку розпусти і звідника. Клієнта і повію — ні. Тому постановою Ради Міністрів згодом дівчат виселили за 101й кілометр.

 Ще хтось був помічений у тих закладах?

— Чимало відомих на весь Союз людей. Приміром, футболісти московського «Спартака» Огоньков, Ти­щенко, Татушин і їхній тренер Старостін. Тоді так траплялося, що вони в Києві регулярно програвали. Як з’ясувалося, неспроста. Головною ланкою у цій історії був один із динамівців Віктор Фомін, який організовував зустрічі футболістів із дівчатами. Вдень спартаківці тренувалися, а о п’ятій вечора Фомін приводив їх на вулицю Воровського. Там жила така собі Тамара Михайлівна Ферарі. Її чоловік був генерал­лейтенантом, а сама вона — італійка. На квартирі все і відбувалося. Принаймні одна з повій, батько якої був професором, на допиті сказала наступне: знаєте, чому «Спартак» програв? Бо всі наші дівчата працювали на ослаблення команди суперника.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>