Вертинський проти «Матриці» й кока-коли

21.01.2004
Вертинський проти «Матриці» й кока-коли

Євген Лунченко править «Бал Господень...».

      Якщо поезію Олександра Вертинського (1889—1957) порівнювати з прянощами, то це, швидше, ваніль. Або ні, кориця... Чи, може, гіркий мигдаль, який у перетертому вигляді додають для пікантності смаку в тісто чи крем. Часи минають, а цей інгредієнт залишається таким же важливим для засвоєння духовного харчу, який сьогодні, звісно ж, дуже відрізняється від того, чим частували своїх сучасників поети майже століття тому. Киянин Олександр Вертинський уперше з'явився на естраді у 1915 році, співаючи про одиноких бідних діточок, кокаїном розіп'ятих на мокрих бульварах Москви. Він почав виступати у костюмі П'єро, від якого поступового залишилася лише загримована біла маска-обличчя і яскраво-червоні губи...

      Сьогодні Вертинський — це красиві вірші, рядки з яких іноді позичають для своїх освідчень закохані. І велика загадка людини, яка, навіть незважаючи на свою шалену популярність за життя і після нього, так і не змогла реалізувати себе сповна. Елегантна і красива вистава Театру імені Лесі Українки «Александр Вертинский. Бал Господень...», прем'єра якої відбулася наприкінці минулого року, — це надзвичайно стильна спроба вдячних нащадків осягнути геній артиста сьогодні. Камерна сцена, рояль, романси, свічі — справжня оаза для всіх, хто цінує красу слова й почуттів, хто втомився від нових технологій і сумнівних досягнень людства... Актор Євген Лунченко каже, що кожного разу грає цю виставу не так, як попередню, і вірить, що найкращий «Бал Господень...» ще попереду.

 

      — Євгене, якою була передісторія появи в репертуарі вашого театру вистави про Вертинського?

      — Ідея спектаклю «Александр Вертинский. Бал Господень...» належить нашому художньому керівникові Михайлу Юрійовичу Рєзниковичу. Для нього ця тема значить дуже багато, він сам бував на концертах Вертинського. І взагалі, як на мене, Києву така вистава була необхідною... Поставити цей спектакль Рєзникович запропонував своїй учениці Ользі Гаврилюк. Репетирувати почали з вересня, і саме цим спектаклем, прем'єра якого відбулася наприкінці минулого року, ми почали обживати нашу нову сцену «Під дахом», вдихнули в неї життя. І вдихнули з допомогою Вертинського. Він об'їздив увесь світ, до його популярності не може навіть наблизитися жоден сучасний виконавець з усіма своїми підсвітками, балетом та бек-вокалом. Був навіть такий випадок: Вертинський приїхав до Києва, мав виступати в Оперному театрі і не побачив жодної своєї афіші, хоча квитки всі були розкуплені. «Я не буду виступати, у місті немає афіш», — сказав артист. «Зрозумійте, — пояснювали йому, — якщо ми їх розклеїмо — люди рознесуть наш театр». Довелося піти на хитрість: клеїли афіші там, де мав проходити Вертинський, він ішов, бачив, а позаду йшла людина і знімала їх.

      — Матеріалу для цієї моно-вистави, крім самої лірики Вертинського, вистачало?

      — Відштовхувалися ми від книги самого Вертинського «Дорогой длинною» — це особисті спогади, роздуми... Була ще одна книга, «Гітара і слово», яку я прочитав у студентські роки. Я навіть не заглиблювався в тему «Вертинський на сцені сьогодні», знаю, що є вистава «Прощальна вечеря», яку грає Людмила Лимар, подивлюся її найближчим часом, тепер мені це надзвичайно цікаво. Але ми багато спілкувалися з людьми, які бували на концертах Олександра Вертинського. Коли мене призначили на цю роль, до мене підійшла актриса нашого театру Олександра Захарівна Смолярова. І розповіла, що вона також була на концерті Вертинського. Коли той співав, якийсь п'яний викрикнув із зали: «Ти розкажи, як ти батьківщину продав!». Вертинський обірвав пісню, вийшов за лаштунки, в залі — мертва тиша... А потім повернувся і продовжив. Він завжди кидав виклик хамству, жлобству... І для кожного він був своїм. Михайло Юрійович Рєзникович розповідав, що він слухав концерти Вертинського, коли той уже був досить літнім, аскетичним, йому нічого вже не було потрібно, але в людей зривало дах — артистові було що сказати.

      — «Бал Господень...» був логічним у вашій акторській кар'єрі?

      — Чим більше думаю про цю виставу, тим більше переконуюся в тому, що вона в моєму житті не є випадковою. Коли я навчався в естрадно-цирковому училищі, у нас була прекрасний педагог по вокалу Світлана Артемівна Єршова, нині покійна. І саме з пісні Вертинського «Мадам, уже падают листья», яку вона запропонувала виконати, я почав вчитися співати. Усе в цьому світі пов'язано... І про це я згадав лише тоді, коли ми почали робити «Бал Господень...»

      — Учнем ви, судячи з вистави, були дуже сумлінним...

      — Одна справа, коли вокалісти співають, і зовсім інша — коли співають драматичні актори. Для драматичного актора пісня — це не лише чисто взяті ноти. Минулого року я побував на конкурсі імені Андрія Миронова в Москві. Караченцов запросив, і від нашого театру поїхали я, Саша Бондаренко, Надія Кондратовська — до речі, на цей відомий конкурс українські артисти їздили вперше. Там виступало багато відомих акторів — Золотухін, Харатьян, сам Микола Петрович... Акторська пісня — це завжи вистава, це зовсім інше, ніж те, що ми бачимо і чуємо на естраді.

      — Власне, теорію пісні-вистави сповідував і сам Вертинський... А кому сьогодні близький Олександр Вертинський?

      — Приходять люди старшого віку, деякі самі бували на концертах Вертинського, приходить багато молоді. А одного разу підійшов після вистави молодий чоловік і розповів, що він виїхав до Швеції, зараз там мешкає, але для нього ця тема дуже близька, і він уже був на нашому спектаклі і навіть записав його для себе на компакт-диск. Ось так... Мені б дуже хотілося, щоб наша молодь знала, що, крім «Матриці» й кока-коли, є маса класних речей, від яких тепло і затишно, що колись у цьому місті жила така людина... Я ставлю питання і веду діалог iз глядачем, і мені б хотілося, щоб глядач про себе відповідав на ці питання...