Де та дорога, що веде до храму?

08.09.2007
Де та дорога, що веде до храму?

Отець Юрій — настоятель храму в селі Рябушки: роботи тут багато. (Фото автора.)

Вірити чи не вірити — особиста справа кожного. Віддавати шану історії та культурі своїх предків — неминучість для людини, яка хоче називатися цивілізованою. Однак далеко не в кожному селі біля унікальних церков скошено бур’ян та посаджено бодай якісь квіти. Ми побували лише у трьох селах Лебединського району, біля трьох храмів, які перетворюються на руїни.

 

Гріхи, які не прощаються

Церква височіє над селом, бо так уміли будувати наші прадіди — вже й місцем звеличуючи. Навіть руйнування, що помітне на її стінах і зяє дірками даху, не здатне принизити цю споруду. Вона — ніби людина, яка й у хворобі залишається мужньою.

Тут, у Малому Висторопі Лебединського району, церкву звели волею та коштом поміщика Романова. Мальовничий Вистороп з його ланцюгом ставків, розповідають, подобався йому. Спочатку Романов заклав невеликий цегляний завод, що використовував місцеву глину, а потім почалося будівництво церкви Архангела Михаїла.

«Церква була невелика, але тепла, — розповідає благочинний Лебединського району Української православної церкви Київського патріархату отець Юрій Ткачов. — У підвалі її розміщувалася піч, у колонах — витяжні труби. Підлога підігрівалася димом, що йшов до труб, і загалом уся споруда була ніби великою пічкою. Взимку тут холодно не було...»

Як запевняють, палива для цієї «пічки» потрібно було зовсім небагато. Такіот таємниці енергозбереження знав зодчий цього храму, — ми ж не даємо собі клопоту знати про них.

Молодий отець Ілля служить у церкві тільки чотири місяці. Каже, що й сільський голова Іван Коваленко, і дирекція місцевого технікуму допомагають йому підтримувати храм. Але громада церкви така мала, що особливої допомоги від неї чекати поки не доводиться. Це помітно — на подвір’ї не скрізь і бур’яни скошені. А йдеться про покрівлю, про внутрішнє обладнання церкви. Бо стіни, на щастя, стоять міцно, — дається взнаки давня легендарна кладка. Кажуть, до розчину додавали не лише яйця, а й тіла померлих тварин. Вони зотлівали у розчині, і білок робив його таким міцним.

Зараз вівтарна частина відгороджена від загального приміщення церкви підвішеним килимовим покриттям, у якому вирізані «двері». Але отець Ілля вірить, що з часом тут усе стане таким, як належить...

Довгі роки церква стояла пусткою. А розтягнули з неї чимало самі ж мешканці, перейнявшись навіюваним духом невір’я. «...Це тяжкий гріх — брати з церкви, — каже отець Юрій. — Нічого з неї не можна взяти — ні сміттинки, бо це злочин проти Духу Святого і карається дуже тяжко...» Деякі місцеві родини відчули ту кару на собі, розповідає благочинний. Він знає сім’ї, чиї предки грабували церкву, в яких чоловіки не доживали до сорока років. Деякі виїхали з села, — подалі від гріха. Але від кари не втечеш. Є свідчення про загибель людей, які за більшовиків знімали з церков хрести...

Ми стоїмо біля церкви Архангела Михаїла і дивимося на порожню нішу на зовнішній стіні храму — там колись була ікона з його ликом. Може, справді, не варто дивуватися тим катаклізмам, що сиплються на нашу планету, — то просто покарання за гріхи людські?..

Зірвати замок

У Бишкіні церква виросла завдяки поміщикам Красовським. Принаймні та, стіни якої сьогодні ще стоять. Бо ж, звісно, були церкви й до неї, — перші мешканці давніх слобід обов’язково будували цю життєво важливу споруду в своїх поселеннях. Ця, названа ім’ям Дмитра Салунського, зведена вже 1884 року. Кажуть, Іван Красовський перш ніж будувати власний дім, заклав та освятив наріжний камінь під цю церкву. Із сучасних стін її ще прозирають лики святих, вже майже розмиті часом та безвір’ям. А на важких дверях висить замок, через щілину можна побачити свіжоскошене сіно — хтось «погосподарськи» сховав його у порожній будівлі.

Чого тільки не розміщували наші вигадливі предкиатеїсти у приміщеннях церков! Клуби й бібліотеки — ще сяк­так. А ще — склади, магазини... Врізалася в пам’ять лікарняна церква у тоді ще закритому монастирі Глинська пустинь: там, коли облаштовували її під інтернат для психохроніків, саме у вівтарній частині зробили туалет...

Загалом історія церков та людей, які будували їх, уривчаста і далеко не завжди відома. Значною мірою та історія є й історією місцевого меценацтва, теж забутого. Принаймні імені поміщикацукрозаводчика Романова дізнатися не вдалося.

...Красовські володіли чималою часткою Лебединського району. Ними побудована 1886 року й церква Іоана Предтечі у селі Рябушки. Часом під час молитов, переказують, тут прислужував сам Красовський — подавав кадило. А найперший священик Афанасій Яковлєв кожного дня протягом року правив службу — намолював церкву. Може, тому сільські бабусі й сьогодні називають її дорогою і золотою. «Яка ж вона золота, розвалюється», — кажуть їм. «Е, — відповідає жінка, — ми здоровішаємо, як тут побудемо. Аби нам хоч трохи допомогли з ремонтом, а ми вже ходитимемо, пособлятимемо, із пенсій яку копійку будемо давати...»

«Звичайно, сільські громади самі не зможуть відремонтувати храми, — каже начальник відділу аналітичного забезпечення, у справах релігій та національностей Управління з питань внутрішньої політики обласної державної адміністрації Анатолій Ярош. — Добре, якби знайшлися люди, здатні це зробити. Аби почули й зрозуміли, що треба зберігати цю історію, цю духовність...»

Хто почує, якщо десятиліттями навчали не чути? Між тим, отець Юрій переконаний, що багатство потребує благодіянь. Якщо не жертвувати з того, що тобі дано, у третьому поколінні все буде втрачено. Та головне навіть не те, аби багаті поділилися. Головне, аби люди навчилися звертатися до Бога і до душі своєї. «Починати з діточок треба, у них молитва чиста, святіша за нашу», — зітхає священик.

Кроки до церкви

Коли з ініціативи голови обласної адміністрації Павла Качура почали збирати матеріали про зруйновані храми Сумщини, цифри просто вразили: на території області було знищено понад шістсот церков, розповідає Анатолій Ярош. Книга про ці споруди, що планується до випуску, складе до чотириста п’ятдесяти сторінок. Якби додати розповіді про священиків, знищених за радянських часів, кількість аркушів зросла б.

«Після приходу нового голови обласної адміністрації, після призначення головою нашої районної адміністрації Сергія Грицая, ситуація на Лебединщині змінилася, — розповідає перший заступник голови райдержадміністрації Андрій Кириченко. — Почали виявляти увагу до збереження церков. Звичайно, наше покоління виросло не в той час. Але коли стали вивчати, цю проблему, перейнялися нею. Тому вирішили: силами районної влади щороку відбудовувати одну церкву».

Сьогодні таке оновлення прийшло до СпасоПреображенського храму в селі Ворожба. Тут перша після реконструкції урочиста служба відбулася в останні дні серпня. Наступною, ймовірно, стане унікальна дерев’яна церква сімнадцятого століття у селі Боброве. Але якою б не була допомога держави, проблеми не вирішити. Тим паче що йдеться справді не лише про відбудову стін — про відродження моральності. Надто багато зруйновано в битві ідеологій. І, здавалося б, ті, хто руйнував, мав би покласти свою жертовну цеглину у зведення. Чому ж не спокутувати вчинене? Втім на запитання, чи хоча б у час передвиборів якась із політичних сил виявила бажання допомогти у відродженні церковпам’яток, і отець Юрій, і Андрій Кириченко скептично всміхаються: черга таких не стоїть, і навіть поодинокі випадки не пригадуються. n

 

ДУМКА З ПРИВОДУ

«Навіщо дорога, якщо вона не веде до храму?» — запитувала наприкінці фільму «Покаяння» Тенгіза Абуладзе героїня стрічки. Тоді, на початку «перебудови», фільм був гучним і, переглядаючи його, ми, вихідці з «комуністичного застою», свято вірили, що починається нова епоха, ера відродження духовності і повернення втрачених цінностей. Минули роки, і виразно помітно, що духовність замінили телевізійні «страшилки» та «порнушки», розмови про «бабло». Чому? Може, тому що не відбулося того головного, про що говорив згаданий фільм, — покаяння?..

  • Повернення церкви

    До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>

  • Пристрасті навколо храмів

    На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>

  • Речники кривавого «миру»

    Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>

  • Таємний фронт

    Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>

  • Скарбниця мощей

    Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>

  • Після Пасхи — до єднання

    Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>