Біля ікони з надзвичайно сильною енергетикою «Іверська вратарниця».
Пов'язати своє життя з дивами — тими, що від Всевишнього, — йому, мабуть, на роду було написано. Судіть самі. Народився Зиновій Колісник якраз на Спаса у селі з унікальною (принаймні в Україні таких більше точно нема) назвою Божиків, що у Бережанському районі Тернопільщини. Кілька століть тому назвали його так на честь майстрів, які тут проживали і виготовляли з каменю та дерева чудернацькі фігури, що їх місцевий люд називав богами. По три таких, що зображали величних чоловіків без головних уборів і в строях, схожих на нинішні архієрейські, висотою майже у два людських зрости, стояли колись на кожному з чотирьох в'їздів до села, наче охороняючи його. В ранньому дитинстві Зиновій бачив їхні залишки, до сьогодні ж, на жаль, не збереглося вже нічого.
А на світ малий Зиновій теж не без допомоги дива з'явився — мама босоніж ходила на прощу до святих місць, і, вимолюючи там дитя, обіцяла, що віддасть його на службу Богові.
Попри те, що хлопчик народився на початку п'ятдесятих з усіма тодішніми атрибутами ставлення радянської влади до релігії, глибоко віруючі батьки справді ще змалечку привчили сина до церкви. Хлопчик знав богослужіння, обожнював атмосферу храму, однак коли настав час вибирати професію, душа, видно, ще достатньо не дозріла для служіння Всевишньому, тож романтичний юнак вступив до Львівського кінотехнікуму, мріючи про причетність до дива кіно. Після закінчення і служби в армії деякий час працював в обласних управліннях кінофікації та культури, відтак навіть на посаді адміністратора досить популярного тоді вокально-інструментального ансамблю. Однак сталася трагедія, яка наче нагадала молодому чоловікові, що не за покликанням він працює і зовсім не тим займається. У 28 років Зиновій потрапив у страшну аварію, після якої, за всіма медичними показниками, вже ніколи не мав би ходити. «Я лежав iз покаліченим хребтом, палко молився і казав собі, що якщо станеться диво і я зведуся на ноги, то все подальше життя присвячу Богові», — розповідає отець. І це диво сталося! Коли він уперше почав рухати ногами, на це збігся подивитись увесь персонал нейрохірургічного відділення. А вже після тривалого лікування, коли зміг нарешті обходитись і без інвалідного візка, і без милиць, молодий чоловік вступив до духовної семінарії. Розпочавши духовну практику, вирішив узятися за надзвичайно цікаву і не менш складну справу дослідження чудотворних ікон та місць. На щастя, настали вже часи перебудови, відтак і незалежності, тож можливості стали зовсім іншими.
«Мене завжди цікавили незвичайні історії, які траплялися і трапляються з іконами — їх несподівані оновлення, сльозо- чи мироточення, зцілюючий вплив на людей, — каже отець Зиновій. — А вперше свідком такого явища я, до речі, став ще дитиною — досі наче бачу те предивне світло, яким раптом засвітився німб над головою Ісуса на іконі в сільській хаті моєї тітки. Згодом ту ікону забрали кудись на якісь дослідження, і як я потім не старався, так і не вдалося її розшукати». В 1992-му він був делегований до Європи для роботи з архівами Української автокефальної церкви. Під час цієї поїздки побував у багатьох відомих святинях світу і, зокрема , займався дослідженням чудотворних ікон Пресвятої Богородиці у французькому Люрді та Матері Божої Ченстоховської у Польщі. Знову ж таки у релігійних справах потрапив до США. І там, у храмі святого Миколая Мірлікійського в Чикаго, отець Зиновій зустрівся з особливою у своєму житті іконою — «Іверською вратарницею». Ось як розповідає він про ту зустріч: «Як тільки побачив її, надзвичайно сильна енергетика наче приклала мене до підніжжя. Простояв на колінах аж до закриття храму. Бачачи мій стан, тамтешні священнослужителі дозволили залишитися біля ікони і на ніч, тож я так і промолився до ранку у зачиненому храмі, не відчуваючи навіть натяку на бажання спати. У той день якраз розпочався Великий піст, і я всі сорок днів приходив до храму і простоював усю службу на колінах біля «Іверської вратарниці».
Видно, й ікона «відчула» отця Зиновія, глибину його віри та щирість намірів, бо йому навіть вдалося її змалювати. До того це не раз пробували зробити інші люди, але нанесені на папір обриси незрозумілим чином зникали, цього ж разу так не сталося (треба сказати, що отець Зиновій спеціально навчався іконопису та вивчав сакральне мистецтво). Більше того — зі своєю копією, відтвореною на полотні рукою українського священика, «Іверська вратарниця», схоже, поділилася й своєю чудотворною силою. Інакше не було б наступних дивовижних подій. Через два роки «Вратарниця» отця Зиновія заплакала цілющими слізьми. Сталося це під час хресного ходу на Закарпатті, якраз під час служби в храмі. Прозору рідину, що раптом потекла з очей зображення, брали і на хімічний, і на біологічний, і навіть на криміналістичний аналіз, відтак, за словами отця Зиновія, було доведено, що вона ідентична людським сльозам, але має надприродне походження. Здатність же її зцілювати згодом була доведена десятки разів, і чи не першим відчув її керуючий Ужгородсько-Закарпатською єпархією преосвященний Кирило. Він тривалий час мав проблеми з очима, але після того, як їх тричі помазали сльозами «Іверської вратарниці», ці проблеми зникли, хоч раніше будь-які ліки давали лише тимчасове полегшення.
«Ікона плакала півроку, — каже отець Зиновій. — Але і потім помазання тими сльозами, які я шприцем стягнув у спеціальну ємкість, допомагали людям. Багато випадків зафіксовано і підтверджено документально. Так, наприклад, уперше зміг піднятися після помазання на ноги хлопець з Івано-Франківщини, хворий на дитячий церебральний параліч. Перестав задихатися від важких нападів астми дворічний Назарчик із Тернополя. Або ось один з останніх випадків. Випавши з другого поверху, в дуже важкому стані потрапила в реанімацію маленька дівчинка. Покращення не наставало, аж поки дитину не помазали тими чудодійними сльозами, а принесену мамою дитячу білизну не приклали під час літургії та молебню до ікони».
Упродовж кількох тижнів, що «Іверська вратарниця» отця Зиновія була виставлена в одному з тернопільських храмів, до неї приходили сотні людей, і чимало з них переконалися у чудотворності образа на собі чи своїх близьких. Отець Зиновій розповідав про старенького чоловіка , який начебто через родове прокляття був багато років прикутий до ліжка і якого до ікони принесли на ношах, а після помазання і молитов він зміг стати на коліна і присісти. Про дівчинку-підлітка, на животі у якої утворилася незрозуміла виразка і, що не робили лікарі, не гоїлася. А після двох тижнів, упродовж яких дівчинка не пропустила жодної з двох щоденних служб, на місці тієї виразки залишилася ледь помітна плямка. Про інші неймовірні факти, підтверджені у спеціальному зошиті підписами тих, у чиєму житті мали місце. До речі, підтвердження чудотворності тієї чи іншої ікони, якоїсь іншої речі чи місця також ретельно задокументовується. Після того, приміром, як стає відомим відповідний факт, відбувається засідання єпархіальної ради, складається акт обстеження, який, окрім підписів та печаток, стверджується ще й на святому Євангелії. Відтак усе виявлене детально описується, записуються свідчення свідків, і аж потім факт зафіксовується патріархатом як чудо. Тобто просто «висмоктати з пальця», як це може комусь здатися, таку подію практично неможливо.
Дослідження чудес — справа ще скрупульозніша, яка вимагає і спеціальних знань, і чимало сил та часу, тому зараз отець Зиновій займається тільки дослідженням чудотворних ікон та супроводженням їх із хресним ходом по єпархіях, куди запрошують. До жодного храму обов'язками священнослужителя він не прив'язаний, є місіонером і їздить не тільки по всій Україні, а й по всьому світу. Для цього п'ять років тому створив спеціальну похідну капличку — такий собі невеличкий розбірний храм. А у Львові у нього є каплиця-лабораторія, де він і досліджує чудотворні речі та образи. Не так давно працював, приміром, зi старовинною статуеткою Богородиці, очі якої завжди світяться на Покрову. А зараз досліджує створену у вісімнадцятому столітті ікону Миколая Мірлікійського. «Дослідник і хоронитель чудотворних ікон і місць, мистецтвознавець сакрального мистецтва» — так названо Зиновія Колісника у документі Львівської національної Академії мистецтв, де він вдосконалював кваліфікацію на кафедрі сакрального мистецтва. А також проводив історико-аналітичні дослідження з'яви чудотворних ікон ХVIII—ХХ століть та читав студентам лекції про це. А у 2004-му захистив докторську на тему «Чудотворні ікони України». Побачила світ і його напівхудожня книжка «Чудеса пресвятої Богородиці». Взагалі ж, як стверджує сам отець Зиновій, окрім нього, нині в Україні такими дослідженнями займається ще тільки одна людина — професор Дмитро Степовик із Київської духовної академії.
— Отче, — запитую насамкінець, — а наскільки має значення для зцілення за допомогою чудотворної ікони сила віри тих, хто приходить просити цю допомогу?
— Багато приходить і таких людей, хто раніше зовсім не вірив, та, як кажуть, біда примусила. Але, почувши про ікону, вони таки розшукують її, приходять, моляться, відстоюють служби — і допомагає! Так виявляється любов Всевишнього.
— А які у вас найближчі плани щодо вашої незвичайної діяльності?
— Усі наші земні плани — то марнота, тож вони рідко збуваються. Передусім для мене — служіння Богові. І гріх просити у нього більшого, коли мені дано таке щастя бути свідком усіх цих чудотворних зцілень.
До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>
На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>
Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>
Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>
Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>
Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>
