Чо­ло­ві­чі іг­раш­ки з му­зи­кою включ­но

      «Ко­ли муж­чи­ні 40 ро­ків...» — спі­вав Та­рас Пет­ри­нен­ко. А ко­ли 50? І цей муж­чи­на ві­до­мий ком­по­зи­тор і аран­жу­валь­ник, фа­хо­вий і точ­ний зву­ко­ре­жи­сер, ко­ли він прос­то при­єм­на то­бі лю­ди­на, про яку не­од­мін­но хо­четь­ся роз­по­віс­ти яко­мо­га біль­шо­му ко­лу лю­дей? За при­ко­ла­ми і стьо­бом зов­сім зник­ли нор­маль­ні об­лич­чя і сер­йо­з­не мис­тец­т­во, і в ба­гатьох скла­да­єть­ся вра­жен­ня, що те, що най­час­ті­ше  ма­ня­чить в те­ле­ві­зо­рі, і є цін­ним.

      Сьо­год­ні, ко­ли ви чи­та­є­те цю га­зе­ту, ком­по­зи­тор і аран­жу­валь­ник Ана­то­лій Кар­пен­ко свят­кує своє 50-річ­чя, я спо­ді­ва­ю­ся, із но­вим, щой­но ви­да­ним ком­пакт-дис­ком сво­їх пі­сень у сво­є­му ж ви­ко­нан­ні, бо пе­ре­го­во­ри з ре­кор­дин­го­ви­ми ком­па­ні­я­ми ве­ли­ся до ос­тан­ньо­го. Ма­буть, для по­чат­ку го­дить­ся щось ска­за­ти про юві­ля­ра, по­ки він не ска­зав усе сам. Він про­фе­сій­ний му­зи­кант, на сьо­год­ні най­більш відо­ма йо­го «аран­жу­валь­на» твор­чість, на цій ни­ві він пра­цю­вав із Таїсі­єю По­ва­лій, Іво Бо­бу­лом, Дмит­ром Гна­тю­ком, Са­ма­єю Т, Ва­лен­­ти­ною Сте­по­вою, Вік­то­ром Пав­лі­ком, На­та­лею Мо­ги­лев­сь­кою та інши­ми. Всі ос­тан­ні аран­жу­ван­ня пісень спі­вач­ки Жан­ни Бод­на­рук  (дру­жи­ни, до ре­чі) і біль­шість ком­по­зи­цій на­пи­са­ні ним  же. До то­го ж Ана­то­лій на­ва­жив­ся зас­пі­ва­ти  сам та в  ду­е­тах із Жан­ною — на­пев­не, є пот­ре­ба са­мо­ви­ра­зи­ти­ся та­ким чи­ном, спо­кій­но по­яс­нює він. Ще він са­мо­ви­ра­жа­єть­ся у вір­шах і за комп'юте­ром. Справ­ж­ній чо­ло­вік по­ви­нен вмі­ти все: і цвях за­би­ти, і стра­ву при­го­ту­ва­ти, і піс­ню на­пи­са­ти. Так ось, він як­раз уміє, до то­го ж за­раз нав­чив­ся мон­ту­ва­ти ві­део. Як кіт Мат­рос­кін: «А я ще й на ма­шин­ці мо­жу». Але що від­різ­няє йо­го від ба­гатьох  зна­йо­мих чо­ло­ві­ків — по­ряд­ність і по­чут­тя гід­нос­ті, в цьо­му йо­го ма­чизм. То­му ме­ні за­хо­ті­ло­ся зро­би­ти з ним ін­терв'ю у сти­лі чо­ло­ві­чих жур­на­лів, щоб зро­зу­мі­ти, на яких із тра­ди­цій­них чо­ло­ві­чих цін­нос­тей три­ма­єть­ся йо­го світ, які чо­ло­ві­чі іг­раш­ки йо­го за­во­дять, а до яких він бай­ду­жий. Зреш­тою, твор­чість — це тіль­ки дзер­ка­ло під­с­ві­до­мос­ті.

      — Да­та круг­ла, є нас­т­рій під­би­ва­ти під­сум­ки?

      — Під­би­ва­ти під­сум­ки... Я час­то це роб­лю. І про­фе­сія у ме­не та­ка — ана­лі­зу­ва­ти і під­су­мо­ву­ва­ти. Ко­ли ком­по­зи­тор-аран­жу­валь­ник ро­бить якийсь про­ект, він має і ана­лі­зу­ва­ти, і син­те­зу­ва­ти, і під­су­мо­ву­ва­ти, а па­ра­лель­но і якісь жит­тє­ві ре­чі су­му­ють­ся.

      — Ка­жуть, кож­ний чо­ло­вік по­ви­нен по­са­ди­ти де­ре­во, по­бу­ду­ва­ти дім і ви­рос­ти­ти си­на.

      — Що сто­су­єть­ся де­ре­ва. Вір­ту­аль­не де­ре­во, яке я вже ро­ків трид­цять сад­жаю, — це му­зи­ка: піс­ні, ком­по­зи­ції, аран­жу­ван­ня, ви­ко­нав­ці, з яки­ми я пра­цюю. Тіль­ки за ос­тан­ні ро­ки пі­сень, аран­жу­вань, ком­по­зи­цій у ме­не близь­ко 300, так що це вже ці­лий ліс де­рев на­сад­же­но. Ра­ні­ше я пи­сав усе це в но­тах, не за­пи­су­вав на ком­пакт-дис­ках, теж ба­га­то чо­го бу­ло зроб­ле­но.

      Дім, дім, дім. Ду­маю, що дім теж не­по­га­ний. Дім, ска­же­мо так, це міц­на на­ша ро­ди­на, ство­ре­ний на­ми фонд «Спі­вай, Ук­ра­ї­но!», стіль­ки аль­бо­мів. Чо­му я це від­но­шу до до­му, то­му що це мій фун­да­мент — те, що ство­ре­не і чим мож­на пи­ша­ти­ся, з чим мож­на жи­ти і де мож­на жи­ти. Ма­буть, так я ро­зу­мію сло­во дім.

      А про ді­тей що го­во­ри­ти? Син Ан­д­рій­ко рос­те, йо­му 7 ро­ків, вчить­ся в ди­тя­чій ака­де­мії мис­тецтв. Донь­ка На­та­ша за­кін­чи­ла ака­де­мію, пра­цює на ке­рів­ній по­са­ді. До ре­чі, я дід і в ме­не рос­те прек­рас­на внуч­ка Анєч­ка. В цьо­му пла­ні я теж щас­ли­вий.

***   

Жін­ки

      Я лю­бив, ме­не лю­би­ли, і люб­лять, і люб­лю. За­раз у ме­не, сла­ва Бо­гу, єди­на і не­пов­тор­на дру­жи­на, яку я ні­ко­ли і ні на ко­го не про­мі­няю. Чо­го і їй ба­жаю. Як будь-яка лю­ди­на, я, зви­чай­но, за­ко­ху­вав­ся — час­то чи не час­то, це див­ля­чись які про­між­ки ча­су вва­жа­ти час­то. У пер­шо­му кла­сі я, нап­рик­лад, впер­ше по­ці­лу­вав­ся. Ме­ні по­до­ба­ють­ся жін­ки та­ла­но­ви­ті, з бла­кит­ни­ми очи­ма, із зо­ло­тис­тим во­лос­сям, біль­ше то­го, ця жін­ка, Жан­на Бод­на­рук, ме­ні най­б­лиж­ча і най­рід­ні­ша на сві­ті. Хо­ча я із за­до­во­лен­ням див­лю­ся на кар­ти­ни з кра­си­ви­ми жін­ка­ми, філь­ми з кра­си­ви­ми ак­т­ри­са­ми, звер­таю ува­гу на кра­су як на ес­те­тич­ну ка­те­го­рію. Але Жан­на прий­ш­ла в моє жит­тя і зме­ла всі ко­лиш­ні іде­а­ли. Ко­ли ми поз­на­йо­ми­ли­ся, я не ду­мав, що во­на якийсь іде­ал чи вза­га­лі іс­ну­ють іде­аль­ні жін­ки, а по­тім  ду­же швид­ко, зро­зу­мів, що це i є іде­ал. Ми поз­на­йо­ми­лись і пер­ший час спів­п­ра­цю­ва­ли як спі­вач­ка і аран­жу­валь­ник, а по­тім роз­ди­ви­ли­ся од­не в од­но­му щось та­ке...

      Я люб­лю да­ру­ва­ти їй кві­ти. Вста­ти як­най­ра­ні­ше, по­ки во­на ще спить, ку­пи­ти кві­ти на ба­зар­чи­ку по­руч, пок­лас­ти їх у ліж­ко і ди­ви­ти­ся, як во­на про­си­на­єть­ся від за­па­ху кві­тів. Ви не уяв­ля­є­те, яка це на­со­ло­да для чо­ло­ві­ка — ба­чи­ти щас­ли­ве об­лич­чя ко­ха­ної жін­ки, яка, про­ки­да­ю­чись, по­мі­чає кві­ти в пос­те­лі. А ра­ні­ше, ко­ли ще не бу­ло Ан­д­рій­ка, я час­то, май­же щод­ня бу­див її за­па­хом ка­ви.

Ма­ши­ни

      Люб­лю кра­си­ві, хо­ро­ші, су­час­ні ав­то­мо­бі­лі, але го­лов­на ви­мо­га до ав­то­мо­бі­ля — щоб він мен­ше ла­мав­ся. Як­що він дов­го слу­жить і не пот­ріб­но з ним по ре­мон­тах їз­ди­ти — це най­к­ра­щий ав­то­мо­біль. Не­хай він не ос­тан­ньої мар­ки — най­го­лов­ні­ше, щоб був на­дій­ний. Я за кер­мом уже 26 ро­ків — день у день, люб­лю це ді­ло. Пер­ший час на­віть у гас­т­ро­ном, який був мет­рів 200 від до­му, їз­див на ав­то. Пер­ша ма­ши­на, як у кож­но­го сов­ка, бу­ла «Жи­гу­лі», прав­да но­ва, із ма­га­зи­на, але не див­ля­чись на це, ре­мон­ту­ва­ти її до­во­ди­лось ледь не кож­ний тиж­день. І все ро­бив влас­ни­ми ру­ка­ми, я цій іс­то­рії на­віть вдяч­ний, то­му що нав­чив­ся пра­цю­ва­ти з хо­до­вою, з ко­ле­са­ми, з дви­гу­ном, я, сла­ва Бо­гу, все це вмію ро­би­ти. За­раз у ме­не Ау­ді-100. Ось не­дав­но бу­ли в Єв­ро­пі, про­ї­хав 5000 кі­ло­мет­рів за кер­мом, Жан­на бу­ла за штур­ма­на — нап­рав­ля­ла, кар­ти роз­г­ля­да­ла. Про­ї­ха­ли Угор­щи­ну, Ав­с­т­рію, Ні­меч­чи­ну, Іта­лію, вра­жен­ня не­пов­тор­ні, не див­ля­чись на те, що я, зви­чай­но, сто­мив­ся, до­ро­га є до­ро­га, на­віть як­що це їх­ні прек­рас­ні ба­ни. Але ті вра­жен­ня, які от­ри­му­єш за кер­мом — во­ни пе­рек­ри­ва­ють і твою вто­му, і твої зат­ра­ти.

      Роз­ка­жу до­рож­ній ви­па­док. Ко­лись ми їха­ли в ніч із 31 груд­ня на 1 січ­ня з Жан­ною з кон­цер­та з Ні­жи­на, піс­ля вис­ту­пу ви­рі­ши­ли но­во­річ­ну ніч усе-та­ки про­вес­ти вдо­ма. І на до­ро­зі не бу­ло жод­ної ма­ши­ни, 160 кі­ло­мет­рів — жод­ної ма­ши­ни, ніч прек­рас­на, зір­ки, пов­ний мі­сяць, іній на де­ре­вах. Ме­ні зра­зу зга­дав­ся Го­голь «Ве­чо­ри на ху­то­рі бі­ля Ди­кань­ки», тіль­ки ін­ко­ли в'їж­д­жа­єш у ту­ман, при­чо­му в цьо­му ту­ма­ні є ту­не­лі над до­ро­гою. Уже десь на кор­до­ні Чер­ні­гів­сь­кої і Ки­їв­сь­кої об­лас­тей ви­бі­гає мі­лі­ці­о­нер із па­лич­кою — я їхав 80, а там на­се­ле­ний пункт, тре­ба 60, я ви­ход­жу, ка­жу: «З Но­вим ро­ком, хлоп­ці», а во­ни: а що ви швид­кість пе­ре­ви­щу­є­те? Так жод­ної ж ма­ши­ни не­має, жод­ної лю­ди­ни, всі свят­ку­ють, а він ме­ні ка­же: а я то­бі що — не лю­ди­на? Зав­ж­ди зга­дую цей ви­па­док.

Зброя

      В ар­мії до­ве­ло­ся поз­на­йо­ми­ти­ся зі збро­єю ду­же близь­ко, пос­т­рі­ляв з ав­то­ма­та Ка­лаш­ні­ко­ва на по­лі­го­ні, на стріль­бах. Я слу­жив у ра­кет­ній час­ти­ні і був опе­ра­то­ром пус­ко­вої ус­та­нов­ки зе­ніт­но-ра­кет­ної гар­ма­ти, так що до­ве­ло­ся і ра­ке­та­ми пос­т­рі­ля­ти. До ре­чі, слу­жив у Гон­ча­ров­сь­ку. На цьо­му мої жит­тє­ві зіт­к­нен­ня зі збро­єю за­кін­чу­ють­ся, ну хі­ба ще в ти­рі. У ме­не ви­ни­ка­ло ба­жан­ня ко­лек­ці­о­ну­ва­ти зброю, але для цьо­го пот­ріб­ні ве­ли­кі гро­ші. А вза­га­лі я вва­жаю, що пот­ріб­но бу­ло б доз­во­ли­ти нор­маль­ним лю­дям но­си­ти зброю, як це є у ци­ві­лі­зо­ва­них кра­ї­нах. Ар­гу­мент ду­же прос­тий — бан­ди­ти все од­но зі збро­єю. А нор­маль­на лю­ди­на без­за­хис­на.

      Бу­ли та­кі ви­пад­ки у жит­ті, ко­ли я жал­ку­вав, що не­ма під ру­кою зброї. Я — чо­ло­вік, і в мо­ло­дос­ті до­во­ди­ло­ся би­ти­ся, бу­ло та­ке, що й бан­дою на од­но­го на­па­да­ли і од­но­го ра­зу на­віть го­ло­ву про­ла­ма­ли ар­ма­ту­рою. Як­би в той мо­мент бу­ла зброя, ма­буть, з ар­ма­ту­рою ніх­то б не пі­дій­шов, як­би зна­ли.

Ри­бо­лов­ля

      Од­но­го ра­зу в ди­тин­с­т­ві я пі­шов на ри­бо­лов­лю на Дніп­ро, ме­ні бу­ло ро­ків 11, і пій­ма­лась ме­ні на вуд­ку ве­ли­чез­на ри­ба кі­лог­ра­мів 3-4, я по­чав тяг­ну­ти, і во­на в ме­не зір­ва­лась. Так ось ри­бал­ки, які сто­я­ли на цих же під­мос­т­ках, так роз­к­ри­ча­ли­ся, влаш­ту­ва­ли ме­ні та­кий скан­дал, що у ме­не на­зав­ж­ди про­па­ло ба­жан­ня ло­ви­ти ри­бу. Але їс­ти я її люб­лю. Пра­цю­ю­чи в Ар­хан­гель­сь­ку, я бу­вав на ри­бо­ло­вець­ких тра­у­ле­рах, спіл­ку­вав­ся з ко­ман­дою, ба­чив усі сіт­ки, ба­чив, як об­роб­ля­ють ри­бу, це ду­же ці­ка­во, але са­мо­му якось си­ді­ти з ву­доч­кою... Ме­ні зда­єть­ся, це за­нят­тя не для ме­не, я більш рух­ли­ва лю­ди­на...

Фут­бол

      Люб­лю ди­ви­ти­ся фут­бол, зви­чай­но, якіс­ний: хо­ро­ші іта­лій­сь­кі ко­ман­ди, на­ше «Ди­на­мо» (Ки­їв) зав­ж­ди див­люсь, yболiваю, пе­ре­жи­ваю, ко­ли щось у них не ви­хо­дить, а це зна­чить, що ос­тан­нім ча­сом пе­ре­жи­ваю пос­тій­но. Ме­ні ду­же не по­до­ба­єть­ся по­лі­ти­ка ке­рів­ниц­т­ва клу­бу, яке кра­щих грав­ців про­дає, а ко­гось на сто­ро­ні ку­пує. Жан­ну це не дра­тує, во­на та­кож ці­ка­вить­ся фут­бо­лом, зви­чай­но, не слід­кує за тур­нір­ни­ми таб­ли­ця­ми, але по­ди­ви­ти­ся хо­ро­ший фут­бол — із за­до­во­лен­ням. Та­кож ми із за­до­во­лен­ням ра­зом ди­ви­мо­ся бої Клич­ків, ще не про­пус­ти­ли жод­но­го.

По­лі­ти­ка

      По­лі­ти­ка нас­тіль­ки зв'яза­на з цим сві­том, у яко­му ми жи­ве­мо — і з еко­но­мі­кою, і з куль­ту­рою, — що не звер­та­ти на неї ува­ги не­мож­ли­во, хо­ча, чес­но ка­жу­чи, я  із за­до­во­лен­ням не звер­тав би. І пра­виль­но ка­жуть, що хо­ро­ший пре­зи­дент чи хо­ро­ший уряд — той, яко­го не по­мі­ча­ють. Але, на жаль, те, що тво­рить­ся у на­шій кра­ї­ні, не мо­же те­бе за­ли­ша­ти бай­ду­жим до по­лі­ти­ки, обов'яз­ко­во звер­та­єш ува­гу і на на­ші пар­тії, і на на­шу Вер­хов­ну Ра­ду, і на всі ці скан­да­ли. Я не ду­мав ра­ні­ше, що в по­лі­ти­ці мо­же бу­ти стіль­ки бру­ду, не­чис­топ­лот­нос­ті, не­чес­них лю­дей, які роб­лять по­го­ду у кра­ї­ні. І це вид­но не­оз­б­ро­є­ним оком, і всі з цим ми­рять­ся, ось що ме­не обу­рює най­біль­ше. Я ні­ко­ли не хо­див на мі­тин­ги, не брав участь у де­мон­с­т­ра­ці­ях, я мо­жу тіль­ки ска­за­ти свою дум­ку з цьо­го при­во­ду в пря­мих ефі­рах, в ін­терв'ю — це єди­на моя участь у по­лі­тич­но­му про­це­сі.

Чо­ло­ві­чі ком­па­нії

      Ро­ків 15—30 то­му, зви­чай­но, так, чо­ло­ві­чі ком­па­нії... В ос­нов­но­му, це бу­ли ком­па­нії сво­їх дру­зів-ко­лег, му­зи­кан­тів. Му­зи­кан­ти — спе­ци­фіч­ні лю­ди, у них сво­є­рід­ний гу­мор, свої те­ми для роз­мов, ко­ло ін­те­ре­сів од­не. При­род­ньо, ме­ні ці­ка­ві­ше об­го­во­рю­ва­ти ці те­ми з лю­ди­ною, яка зна­єть­ся на му­зи­ці, на мис­тец­т­ві, ніж із лю­ди­ною, яка в цьо­му ні­чо­го не тя­мить. А як­що ще й вед­мідь нас­ту­пив йо­му на од­не або на два ву­ха, то це вза­га­лі жах.

      За­раз най­го­лов­ні­ша моя чо­ло­ві­ча ком­па­нія — син, із яким я люб­лю про­во­ди­ти час, че­каю не до­че­ка­юсь лі­та, то­му що вліт­ку ми зі сво­єю чо­ло­ві­чою ком­па­ні­єю вчи­мо­ся пла­ва­ти — і в мас­ках, і в лас­тах, і з труб­кою. Щось йо­му роз­по­віс­ти, чо­гось нав­чи­ти, щоб він зро­зу­мів це са­ме з мо­їх вуст, що і як ро­бить­ся, — це прос­то чу­до­во. А в ін­шо­му моя по­ло­ви­на — це і є моя ос­нов­на ком­па­нія, най­к­ра­ща і най­ці­ка­ві­ша. Хо­ча у ме­не ба­га­то то­ва­ри­шів чо­ло­ві­чої ста­ті, і не обов'яз­ко­во му­зи­кан­ти, я лов­лю кайф від на­ших роз­мов, від друж­ніх по­си­деньок, друж­би сім'ями.

* * *

      — Що, на ваш пог­ляд, я, жін­ка, про­пус­ти­ла із ки­тів чо­ло­ві­чо­го сві­ту?

      — Я пе­ре­ко­на­ний, що кож­ний чо­ло­вік по­ви­нен вмі­ти за­би­ва­ти цвяхи, свер­д­ли­ти дір­ки,  зак­ру­чу­ва­ти ту­ди шу­ру­пи, ро­би­ти якісь при­мі­тив­ні ре­чі по до­му — вмі­ти від­ре­мон­ту­ва­ти та­бу­рет­ку, зро­би­ти по­лич­ку, по­ві­си­ти кар­ти­ну, від­пи­ля­ти до­щеч­ку. Ме­ні див­но, ко­ли чо­ло­вік за­би­ває в стін­ку цвях, при цьо­му на­би­ває со­бі ве­ли­кий си­няк на ру­ці, роз­дов­бує пів­стін­ки і ки­дає мо­ло­ток на но­гу. Я мо­жу пра­цю­ва­ти на то­кар­но­му стан­ку, на сто­ляр­но­му, вмію ко­рис­ту­ва­ти­ся дри­лем, бол­гар­ка­ми, будь-яки­ми вик­рут­ка­ми, свер­д­ла­ми, мо­жу про­дов­ба­ти бе­тон. Я вам ска­жу біль­ше: я у сво­є­му жит­ті зав­ж­ди на­ма­гав­ся нав­чи­ти­ся зро­би­ти якусь склад­ну спра­ву. Нап­рик­лад, кра­си­вий фут­ляр для кла­віш­но­го ін­с­т­ру­мен­та, щоб він виг­ля­дав як фір­мо­вий. Це неп­рос­те ді­ло. Там і де­ре­во, і ме­тал, і пі­ноп­ласт, і кар­тон, і об­бив­ка, і ку­точ­ки, і зам­ки, і руч­ка, я зро­бив та­кий фут­ляр для сво­го ін­с­т­ру­мен­та за два тиж­ні, вий­шов — су­пер. І до­сі ним пи­ша­ю­ся. У сво­є­му до­мі я за­бив усі гвіз­д­ки, при­бив усі по­лич­ки, зро­бив бал­кон. Як­що вдо­ма щось по­ла­ма­ло­ся, я все мо­жу від­ре­мон­ту­ва­ти і, по­вір­те, от­ри­мую за­до­во­лен­ня від цьо­го, пе­рек­лю­ча­ю­ся з ро­зу­мо­вої пра­ці на фі­зич­ну, від­во­лі­ка­ю­ся, від­по­чи­ваю.

      — Му­зи­ка — це чо­ло­ві­че за­нят­тя?

      — Зви­чай­но, чо­ло­ві­че, усі ве­ли­кі ком­по­зи­то­ри, ко­го не візь­ми, це чо­ло­ві­ки. Хо­ча я ду­маю, що му­зи­ку не мож­на ді­ли­ти на чо­ло­ві­чу, жі­но­чу, ди­тя­чу, ста­ре­чу, му­зи­ка — це мис­тец­т­во, яким по­вин­на зай­ма­ти­ся лю­ди­на, кот­ра вміє це ро­би­ти, має до цьо­го та­лант, бо­жу іс­к­ру. Му­зи­ці тре­ба дов­го вчи­ти­ся — Жан­на нав­ча­ла­ся му­зи­ці 22 ро­ки, я ду­же дов­го вчив­ся і за­раз учу­ся. Як будь-яка на­у­ка, як будь-яка спра­ва, чим біль­ше ти нею зай­ма­єш­ся, тим біль­ше зна­єш і біль­ше ро­зу­мі­єш. Біль­ше то­го, у му­зи­ці з'яв­ля­ють­ся но­ві за­со­би ви­ра­жен­ня, но­ві тех­но­ло­гії, ці­ка­во їх ос­во­ю­ва­ти, ви­ко­рис­то­ву­ва­ти.

      — Ви уяв­ля­єте со­бі дру­жи­ну не спі­вач­ку?

      — За­раз ні, то­му що, ма­буть, не­має ні­чо­го при­єм­ні­шо­го і ці­ка­ві­шо­го для ком­по­зи­то­ра, аран­жу­валь­ни­ка, зву­ко­ре­жи­се­ра, ніж ма­ти близь­ку лю­ди­ну, яка не тіль­ки в цьо­му прек­рас­но роз­би­ра­єть­ся, а ще й є ви­дат­ним ви­ко­нав­цем. А Жан­на — спі­вач­ка ви­дат­на, це од­ноз­нач­но, тут на­віть двох ду­мок бу­ти не мо­же. І її до­по­мо­га у мо­їй ро­бо­ті не­о­ці­нен­на. То­му ма­ти дру­жи­ну прек­рас­ну гос­по­ди­ню, чу­до­ву ма­му, ви­дат­ну спі­вач­ку і прек­рас­но­го му­зи­кан­та з кон­сер­ва­тор­сь­кою ос­ві­тою, в якій я вті­люю всі свої му­зич­ні дум­ки, при цьо­му прек­рас­ну лю­ди­ну і прос­то кра­си­ву жін­ку — це ве­ли­ке щас­тя, яке да­єть­ся не кож­ній лю­ди­ні. Ме­ні ду­же по­щас­ти­ло.

10 ма­ло­ві­до­мих фак­тів із бі­ог­ра­фії Ана­то­лія Кар­пен­ка

1. У ди­тин­с­т­ві Анатолiй Карпенко 7 ро­ків зай­мав­ся хо­ре­ог­ра­фі­єю, «За­кар­пат­сь­кий та­нець», ви­ко­ну­ва­ний ним у ду­е­ті з ін­шим хлоп­чи­ком, кіль­ка ра­зів зай­мав пер­ші міс­ця на ки­їв­сь­ких кон­кур­сах.

2. У 13 ро­ків був ке­рів­ни­ком му­зич­но­го суп­ро­во­ду в на­род­ній цир­ко­вій сту­дії при БК «Ар­се­нал». Там нав­чив­ся їз­ди­ти на од­но­ко­ліс­но­му ве­ло­си­пе­ді й при цьо­му гра­ти на різ­них ін­с­т­ру­мен­тах, жон­г­лю­ва­ти, по­ка­зу­ва­ти фо­ку­си.

3. У 15 ро­ків Ана­то­лій Кар­пен­ко став ви­хо­ван­цем вій­сь­ко­во­го ор­кес­т­ру.

4. Пів­ро­ку пра­цю­вав елек­т­ро­ерозiо­ніс­том чет­вер­то­го роз­ря­ду на за­во­ді «Ар­се­нал».

5. Рік пра­цю­вав кон­цер­т­мей­с­те­ром у те­ат­рі глу­хо­ні­мих. До­сі збе­рі­гає ти­по­ву пос­від­ку УТО­Гу — глу­хо­ні­мий кон­цер­т­мей­с­тер Ана­то­лій Кар­пен­ко.

6. На фес­ти­ва­лі «Зо­рі над Бу­гом» аком­па­ну­вав на фор­те­пі­а­но Юрію Ні­ку­лі­ну, ко­ли він спі­вав свою зна­ме­ни­ту піс­ню про зай­ців.

7. Пра­цю­вав у од­ній прог­ра­мі з Ва­ле­рі­єм Ле­он­тьє­вим, в од­но­му ко­лек­ти­ві з Лю­бою Ус­пен­сь­кою і Аллою Ники­форовою, ма­мою Ло­лі­ти Мі­ляв­сь­кої.

8. Пів­ро­ку пра­цю­вав у Тель-Аві­ві, зай­мав­ся кон­цер­т­ною і сту­дій­ною ро­бо­тою, за цей час зро­бив приб­лиз­но 60 фо­ног­рам.

9. Уміє чу­до­во сма­жи­ти шаш­ли­ки і го­ту­ва­ти бак­ла­жа­ни.

10. Вит­ри­мує 7-ден­ні очис­ні го­ло­ду­ван­ня.