Наталка Білоцерківець: Родина для мене не менш важлива, ніж поезія

10.03.2007

Євгенія КОНОНЕНКО

Наталка Білоцерківець: Родина для мене не менш важлива, ніж поезія

Наталка Бiлоцеркiвець.

Наталка Білоцерківець народилася на Сумщині в родині сільських учителів. Закінчила українське відділення філологічного факультету університету імені Шевченка. Поетеса, автор кількох поетичних збірок (остання — «Готель Централь», 2004). Учасник престижних міжнародних поетичних фестивалів. Працює в часописі «Українська культура». Дружина відомого культуролога Миколи Рябчука. Має двох дітей: дочка — аспірантка, син — студент.

Ми зустрілися з Наталкою у кав'ярні мережі «Кофі-Хауз» на першому поверсі скляного глобуса між колоною Незалежності й Музичною академією. Розмовляємо зі знаною поетесою, в якої не гучне, проте дуже почесне місце в українській літературі, власне, про поезію, а також про інші справи, які допомагають або заважають писати вірші.

— Наталко, ти так само, як і я, періодично береш інтерв'ю в різних людей. Про що треба говорити, щоб представити їх якнайцікавіше?

— Я завжди намагаюсь бодай трохи показати того, з ким розмовляю, не як службовця, а як людину: запитати про родину, про особисті уподобання. Найкраще, коли раптом людина, можливо, несподівано для себе самої, висловить якусь оригінальну думку про свою діяльність або якісь події.

— А як узагалі ти ставишся до роботи журналіста? Це тягар чи це також творча робота?

— Це і правда буває тягарем. Але робота журналіста також і дисциплінує літератора. Я категорично проти гасла «Ні дня без рядка!». Письменник не повинен себе силувати, якщо писати не хочеться або нема про що писати. Тоді журналістика (або, скажімо, діяльність перекладача) допомагає тримати себе у формі, тренує, організовує.

— По роботі доводиться розмовляти з різними людьми — і з міністерськими чиновниками, і з митцями. Іноді ти розмовляєш з тими, кого бачиш уперше, а іноді зі своїми знайомими. І тому я питаю тебе про те, що питаю багатьох: як узгоджуються три виміри людини — власне, людина, її діяльність та її публічний імідж?

— Звичайно ж, у багатьох, у першу чергу в політиків, публічний імідж розробляється штучно, з урахуванням смаків тих, кому їм потрібно подобатись. Те саме стосується й зірок шоу-бізнесу. А у творчих людей публічний імідж значно ближчий, а іноді навіть і тотожний їхній людській сутності.

— Отже, письменники, навіть у цю добу всевладдя медіаподій, здебільшого не стурбовані творенням свого публічного іміджу?

— Здебільшого, ні. Я можу назвати двох прекрасних авторів, які позиціонують себе як самітників. Це Олег Лишега і Кость Москалець.

— Загалом, ти любиш роботу журналіста?

— Так, у цій роботі є досить багато простору для творчої людини, багато такого, що перебуває на межі з літературою (наприклад, есеїстика).

— Але ж своїм головним покликанням ти вважаєш поезію?

— Якщо говорити про те, чим ми є перед Богом, то родина для мене не менш важлива, ніж поезія. В отроцтві я була дуже хворобливою дівчинкою і писала вірші, які отримували схвальні відгуки тодішніх авторитетів. Та коли мені пророкували долю Лесі Українки, то я дуже не хотіла й навіть боялася такої долі. Я вважаю, що жінка має пережити все, що їй призначено природою. Я б ніколи не відмовилася від материнства навіть заради поезії. На щастя, необхідності в аж такому виборі насправді не існує.

— Твоя відповідь є подвійно цікавою й символічною, оскільки твого чоловіка, Миколу Рябчука, ідентифікують як одного з небагатьох українських чоловіків-феміністів.

— Микола вважає, що інтелектуал має зажди бути на боці слабшого. Це стосується різних соціальних аспектів, зокрема, національного і жіночого. Так само, як в україномовних громадян є нібито всі права, але як ці мовні права реалізувати, скажімо, в Донецьку чи Криму, — так і в українських жінок юридично є рівні права з чоловіками, проте життя обмежує жінок значно більше, аніж чоловіків.

— А як складається родинне життя поетеси з чоловіком-феміністом? Чи у вас у родині існує розподіл ролей на чоловічі й жіночі? Чи Микола вибагливий у побуті? Бо ж кажуть, що переконання треба підтверджувати практикою життя...

— Микола ніколи не мав жодних претензій до моїх здібностей господині (правду кажучи, невеликих). Сам ніякий «господар»: ремонтами не займається, картоплю з базару не носить... Зате готує сніданок для всіх — вівсянку і чай! А ще ми всі любимо подорожувати.

Взагалі наша родина дуже дружна. Батьки (мої і Миколині) також жили дружно... До речі, мій батько був добре знайомий із батьком нашого Президента. І оскільки ми з Віктором Андрійовичем обоє діти сільських вчителів, мені здається, я трохи краще, порівняно з іншими, розумію причину тих чи інших його дій або бездіяльності. Наш Президент — це сільський інтелігент, який не вміє ні битися, ні лаятися. Це людина, яка довго (іноді надмірно довго) думає, перш ніж прийняти рішення, зробити вибір.

— Як швидко з розмови про родину ми перейшли до Президента... Ти сама говорила на початку нашої розмови, що для покращення інтерв'ю треба говорити про хобі. Це твоє хобі — ретельно, уважніше, ніж рядові громадяни, стежити за перебігом політичних подій? Чи не виникає бажання самій почати писати політологічні статті?..

— У жодному разі! В мене суто жіночий погляд на політику! Я взагалі думаю, що політик здобуде успіх, якщо приверне на свій бік жінок. Жартую. Але жінки справді більше стежать за громадськими подіями, більше ходять на мітинги й на вибори.

Політика — це яскраве, емоційне шоу, за яким мені подобається спостерігати. Наприклад, я люблю «політичні» передачі: «Свободу слова», «Я так думаю» та інші.

— А чому ж у твоїй поезії так небагато політичних мотивів, так званої громадянської лірики? Наскільки мені відомо, навіть події Помаранчевої революції не відбилися у твоїй поетичній творчості...

— Українські поети вже писали вірші про революцію — Велику жовтневу соціалістичну... І що з тих віршів лишилося? Але мені шкода, що Помаранчева революція не увійшла в сучасну українську прозу. Можливо, для такого роману ще не настав час.

— Наталко, в тебе досить спокійне врівноважене життя. А твої вірші емоційні, пристрасні, в них іноді бувають і трагічні теми. Звідки це?

— Я не пишу про себе, тобто не просто про себе. Вірші народжуються не обов'язково із власного досвіду — іноді з чужого. Окрім того, поезія — це вияв фантазії, умовно кажучи, я пишу не про те, що було зі мною, а про те, що могло бути.

— Можливо, в цьому і є причетність поета до світу, до людства...

— ...А ще для мене важливо, щоб був яскравий зоровий образ, з якого й починається поезія. І не має значення, чи будуть точними рими, або їх не буде взагалі. Люблю, щоб поетичну сутність було висловлено гранично просто.

— А чи не схиляють тебе роки до «суворої прози»? Нині багато жінок пишуть прозу, зокрема з автобіографічними елементами...

— Я люблю читати мемуари, якщо їх як мемуари й презентують. А якщо текст претендує бути романом, то він і має бути оформлений як роман. На мою думку, чим більше письменник вигадує, тим це краще для художнього твору. І якщо я колись писатиму прозу, це буде «традиційний» роман із кількома вигаданими героями і кількома сюжетними лініями.

Саксофоніст

у підземній трубі де квіткарки бліді

де повзуть жебраки від руки до руки

де туман сигарет і ошмаття газет

і калюжки сечі замерзають вночі

там

на повен зріст

саксофоніст

у блаженну пітьму

гра не знати кому

в золоту трубу

у нічній трубі