Зимовий дощ

20.12.2003
Зимовий дощ

Режисер ювiлейного вечора Микола Засєєв-Руденко.

      Ювілеї — улюблений жанр нашого життя. Просто кажучи, це святе. Кажемо «ювілей» — розуміємо: ето наше всьо. І не говоріть даже мені чогось іншого, бо таки да. Грошей в нас може не вистачати на ліки, пральний порошок і навіть, пардон, на засоби стримування народжуваності (інакше з якого б дива остання зненацька почала рости), але тільки не на відзначення якогось чергового «річчя».

      Загалом-то нашому кінематографічному флагманові (ну треба так говорити, тож і говоримо; дарма що корабель давно вже стоїть на приколі) ювілей стукнув ще в березні. Але тоді якось воно не з руки було. По-перше, рання весна, а значить — авітаміноз. У такому стані і чарка не п'ється, і дівочий стан не гнеться, і вообше — не той колєнкор. Тож перенесли на кінець року. В надії, що справи поліпшаться, зарплата підвищиться (платили — бо за один день у тиждень), кіно почнуть знімати. А ще була надія на те, що дадуть головну оперну сцену країни. Коли у 95-му святкували 100-річчя кіно, то празникували саме там, у Київській опері. Запам'яталося, як Президент всія України взяв та й бухнув тоді цифру у багато-багато мільярдів, котрі буцімто виділять на фільмовиробництво. Виявилося потім — не в ту цифру бив Леонід, чиновництво підвело, от усєрдія і любові до найважливішого з мистецтв.

      Готуючись до славетного ювілею, наш всенародний артіст СРСР Микола Засєєв вирішив спробувати себе в оперовому жанрі. Кажуть знаючі люди, буде ставити не що-небудь, а «Запорожець за Дунаєм». Муслім Магомаєв там буде в ролі султана, і душа наша, Ніколай Басков, і Руслана з тєлєвізора московського. І все то знімуть на кіноплівку і пустять по світу великому, аби всяк люд дивувався нашому задунайському оптимізмові. Тож хіба дивно, що саме Засєєву і доручили спробувати свої оперні можливості, та ще й перед світлими начальственними очами?

      Щоправда, сцена виявилася не та — на бісового батька перенесли все те в Будинок кіно, — незрозуміло зовсім, бо ж зі співами тут завжди були проблеми — акустика не та, хоч плач. Але дарма — ті, хто вщерть заповнив минулої неділі Червону залу Будинку кіно, були просто вражені режисерською винахідливістю: на сцені ніде яблуку впасти. Сиділи і навіть напівлежали (трохи згодом в отакій позі нудьгував диригент) музиканти величезного оркестру. Вони трохи пограли, а потім наперед виступили солісти — віце-прем'єр уряду Дмитро Табачник і міністр культури і мистецтв Юрій Богуцький. Були вони в міру балакучі, передали привіт од лідера нації, пообіцяли грошей на кіно, трохи пороздавали звань. Хтось «народного» доскочив, хто «заслуженого». Серед останніх був і сам Засєєв, хоча всякий читач газети «Бульвар» знає, що від середини 90-х Засєєв став народним артістом усенького СРСР. Не дивуйтесь, в опері буває й не таке — цей жанр привабливий тим, що робить нечутливими будь-які умовності. Вам, скажімо, шістдесять і маєте ошатну зовнішність сучасної шафи-купе, одначе запросто можете заспівати арію юної Джульєтти. Головне тут голос, духове наповнення навколишнього простору, а не презрєнная фізика... От тільки народ у залі тутечки збився з ритму і заходився злословити щодо нестиковки: народний СРСР задовольнився чомусь заслуженним діячем якоїсь там України.

      Але ж відомо: собаки гавкають, мишва пищить, а караван ідьоть. Нєту таких преград, яких би не здолали большевики. Начальство повернулося у перший ряд, щоби швиденько затим здиміть, бозна куди й нащо. За ним до виходу потяглися й інші несознательні гражданє — їх потім можна було побачити в кафе та барі. Не здатні вони оцінити те, що відбувалося потім. Оркестр ударив у всі бубни й тарелі, наперед вискочив співак і заспівав пісню про самураїв, котрих браві танкісти розтовкли по земній кульці. Потім пішли інші пісеньки, і все вони ніяк не скінчалися. Оперова співачка заспівала про солов'я, котрий насвістивал їй любовні бурунделі, і ловко так заспівала, що я особисто чомусь згадав, що вечір-то присвячений кіностудії, а не оркестру й співам. Але про кіно, вочевидь, забули, і оркестровий диригент весь час викручувався тулубом і гордовито дивився у залу: мовляв, бачите, як ми наяріваєм, туди-розтуди...

      Забули-забули. І про кіно, і про кіноакторів. Я озирнувся у залу — іних уж нєт, а тє далєче. Поки я оглядався-сумувався, децибели підросли, і на сцені з'явився сам Ян Табачник. Якийсь мужик виніс, тужачись, величезний акордеон, підсадив його на живіт знаного музики, і той дав жизні на повну котушку. Щоправда, народ наш слухати не став, а пильно зачав стежити за пальцями маестро. Еге, але ж фанера! Кляцав по клавішах здря, це було надто помітно. Затим вийшла Тетяна Недельська і заспівала про те, як було добре перший раз, а потім уже не виходило чомусь, хоч ти плач. І чого б то вона печалилася, і теж під «фанеру»?

      Тут народ уже рішучіше попростував до виходу. Щоправда, трохи порятував ситуацію Богдан Ступка, зачитавши, у супроводі симпатичних і молоденьких артисточок-франківочок, капустняцький текст про те, що добре було б йому знятися у кіно, і щоб екрани широкополі, і Дніпро, і кручі, було видно, було чути, укупі з «Оскаром», діставши якого, він прикупив би віллу на Полтавщині, і пофарбував у синьо-жовті кольори Довженкову студію. Та ще тріо «Золоті ключі» викликало звичний приплив позитиву, одначе ж було помітно, як незатишно співачкам на сцені серед покинутих інструментів і дєдушки-диригента, котрого, немовби якого Фірса, на часину забули на сцені.

      Чекати далі я не став, почимчикував до виходу. Бо ж відчуття сорому, яке пекло від самого першого «кадру» от сього дійства, ставало нестерпним. Нікчемне видовище в жанрі псевдо, де все несправжнє — і режисер од кіно, що пнеться бути по-оперовому гучним, по-барабанному моцним, і сама студія, чий образ уже за кільканадцять хвилин щез у какофонічному мареві, і люди, що надимали «заслужонні» щоки (саме в ювілеї і розкидається найбільша кількість цих нікчемних мендальок і стрічечок, які, до речі, сварять несамовито людей: бо ж одному дали, а іншому тільки надкусили)...

      Боже-Боже, думалося мені, їдучи додому, чи ж постане кіностудія, котра в черговий раз отак сама себе принизила, виставила на посміховище? Де небо, де сонце? З височенного хмаровиння невлад сипався нудний грудневий дощець, зайвий раз підкреслюючи одну надто очевидну рису нашого сьогоднішнього кіно- і всенького життя: в ньому майже не лишилося чогось справжнього, не підміненого, не підсвіченого чужим світлом. Оперовий сумбур замість кіномузики... Скучно щось стало жити на цьому кінематографічному світі, пані і панове!