Андрій Дериземля: Моя медаль — подарунок президентові на 50-річчя

07.02.2007
Андрій Дериземля: Моя медаль — подарунок президентові на 50-річчя

      Серед зимових видів спорту біатлон в Україні посідає привілейоване становище. Що, мабуть, і закономірно, адже саме «стріляючі лижники» принесли нам три з п'яти олімпійських медалей. Доволі стабільно українська збірна здобувала й нагороди на чемпіонатах світу. Щоправда, муляла око одна деталь — на п'єдестал сходили лише представниці прекрасної статі. Чоловіки ж у цьому видовищному виді спорту обмежувалися рідкісними успіхами на етапах Кубка світу та нагородами значно менш престижних змагань чемпіонатів Європи, універсіад тощо.

      І от минулої суботи нарешті стався історичний прорив — Андрій Дериземля виграв «бронзу» у спринтерській гонці на першості світу в Італії. Саме уродженець Сумщини, який нині представляє Чернігів, упродовж кількох років був найближчим (серед українців) до медалі світового форуму, тож доля розпорядилася справедливо. На етапах елітного Кубка світу він тричі опинявся третім, причому щоразу —якраз у спринті, два роки тому в Ханти-Мансійську фінішував другим у гонці переслідування. А єдину перемогу здобув у 2003 році — в гонці з масовим стартом на трасі нинішнього чемпіонату світу в Антхольці-Антерсельві. Тоді всі призери відстрілялися чисто, й Дериземля випередив росіянина Павла Ростовцева лише на 0,7 секунди, а німця Рікко Гросса — на 1,2.

      Відтоді багато снігiв розтануло. Конкуренція в біатлоні суттєво зросла, і змагатися з потужними спортсменами розвинених спортивних держав нам ставало дедалі важче. Федерація біатлону України, яка не може поскаржитися на недостатнє фінансування, цього сезону зробила ставку саме на чемпіонат світу, розглядаючи «кубкові» етапи лише як підготовку до головного старту сезону. Важко сказати, чи можна вважати одну медаль виправданням усіх витрат, але заслуги героя останніх днів однак не стають меншими.

      У понеділок, вихідний від змагань день, після тренування 29-річний Дериземля поспілкувався по телефону з кореспондентом «УМ».

 

«Запорука перемоги  натуральний сніг»

      — Андрію, вітаємо з медаллю. Чи відчували напередодні гонки, що спроможні на подібний подвиг?

      — Ми справді дуже серйозно готувалися саме до чемпіонату світу. Упродовж сезону пропустили деякі гонки, а в січні більше двох тижнів провели, тренуючись на висоті: я — в Австрії, у містечку Обертіллах, дехто з наших — в Італії. Тож відчували в собі сили показати гідний результат. І, як бачите, непогано виступають всі наші хлопці й дівчата.

      Перед стартом турніру президент Федерації біатлону Володимир Бринзак просив нас зробити подарунок на його 50-річний ювілей у вигляді медалі. І з мрією цілого покоління наших біатлоністів ми вже впоралися.

      — До речі, пан Бринзак по телебаченню встиг повідомити, що й він підготував для вас подарунок. Не здогадуєтесь, який саме?

      — І гадки не маю. Будь-який буде приємним.

      — Андрію, коли ви усвідомили, що стали першим в історії чоловічої збірної призером чемпіонату світу?

      — Я чекав фактично до фінішу останнього спортсмена, хоча партнери та представники інших команд почали мене вітати раніше. А тренери сказали, що можна радіти, коли фінішували росіянин Чудов і швед Нільссон (50-й і 52-й стартовий номери, у Дериземлі був 40-й. — Авт.).

      — Що ж стало запорукою вашого успіху?

      — Якийсь один чинник виділити неможливо. У потрібний момент усе склалося на мою користь — добре попрацювала сервісна група, вдало підібрали лижі та змащення, відстрілявся я без промахів. Можна сказати, моя медаль стала досягненням усього колективу. На відміну від інших трас, тут, в Антерсельві, лежить натуральний сніг, і за морозної погоди він зберігає жорсткість, що дозволяє розраховувати на успіх як першим номерам стартового протоколу, так і тим, хто біжить останнім.

«Дочка вже пізнає мене по телевізору»

      — Привітаннями вас уже, мабуть, засипали?

      — Так (посміхається). І від колег, і від журналістів... А першою по телефону привітала дружина —одразу після гонки. Сказала, що дворічна доня питала, чому тато біжить без шапки.

      До речі, через змагання і збори на карпатській базі у Тисовці я не був удома, коли Тетянка з’явилася на світ (25 січня 2005 року), ні на її недавньому дні народження.

      — І де ж тато загубив у суботу шапку?

      — Як ви, можливо, бачили, я почав гонку в шапці й окулярах, але коли ішов із першого вогневого рубежу, зачепив їх гвинтівкою. Спочатку не звернув на це уваги, але одразу зрозумів, що лишати їх біля стрільбища заборонено правилами, тому швиденько підібрав і кинув у зону, де стоять тренери й судді.

      — Звикли до того, що професія не дозволяє багато часу проводити вдома?

      — А що робити? Добре, що тренери нас розуміють і дозволяють при можливості побути хоча б кілька днів із рідними. При цьому зайвий час відбирають переїзди, адже на змагання в різних країнах Європи ми добираємося не літаком, а на автобусі.

      — Цікаво, лідер світового біатлону Бйорндален вас привітав?

      — Так, звичайно. Оле Ейнар — приємна людина без жодних ознак зіркової хвороби. Пам'ятаю, як він сам прийшов привітати мене у будиночок нашої команди чотири роки тому, коли я здобув свою єдину перемогу на етапах Кубка світу. Ми завжди вітаємося, а цього разу він поцікавився, де ми готувалися до чемпіонату. Хоча, виходить, як не готуйся, обіграти уславленого норвежця майже неможливо — у нього фантастична швидкість, він виграє змагання навіть серед лижників, до того ж йому зуміли «поставити» влучну стрільбу.

«Зупинятися не збираємося»

      — Промахи у гонках поставили хрест на сподіваннях багатьох спортсменів. Насправді так важко вгамувати дихання на вогневому рубежі?

      — Так, дуже непросто — високогір'я дається взнаки. Тому стрільба, як свідчать результати, набуває підвищеного значення. Кажуть, для повної акліматизації тут, в Альпах, потрібно пробути більше місяця. А так — одного дня можна себе почувати чудово, а іншого — важкувато.

      — Щось подібне сталося з вами у гонці переслідування — наступній після спринту, коли ви посіли лише 26-те місце?

      — Так, у порівнянні з першою гонкою все склалося з точністю до навпаки — змінилася погода, і ми «пролетіли» з лижами та змащенням. Лижі працювали погано, доводилося більше викладатися, та й стрільба не пішла.

      — А взагалі, дебютна медаль для українських чоловіків не заморочила вам голову?

      — У жодному разі: здобута нагорода вже стала надбанням минулого, тепер усе знову починається з нуля. Вся команда продовжує тренуватися й готуватися до наступних гонок з усією серйозністю, як i належить. До того ж перед нами стоїть завдання зберегти широке представництво в елітних стартах — шість чоловіків — і на наступний сезон.

      — Відомо, що італійці не відзначаються схильністю до порядку. Організаційних негараздів на чемпіонаті світу поки що не траплялося?

      — Наразі ніяких проблем щодо організації нашого побуту і самих змагань не виникає.

 

ДОСЬЄ «УМ»

Андрій Дериземля

Біатлоніст, член збірної України

      Народився 18 серпня 1977 р. у смт Жовтневе на Сумщині.

      Зріст — 188 см, вага — 78 кг.

      Біатлоном займається з 1988 р. (перший тренер — Іван Ігнатьєв).

      З 1994 р. виступає за Чернігів (тренер — Микола Зоц).

Бронзовий призер чемпіонату світу 2007 р. П'ятиразовий призер етапів Кубка світу.

      Має дві вищі освіти: закінчив Чернігівський педагогічний університет і Національну академію внутрішніх справ.

      Одружений, доньці два роки.