(УНІАН.)
Суспільно-політичне життя в Україні являє собою нині цікавий феномен: з одного боку, наявний застій (у найширшому значенні цього слова), підкріплений до того ж розчаруванням соціуму в ідеях та їхніх безпосередніх носіях, а з іншого — події подекуди змінюють одна одну з такою калейдоскопічною швидкістю, що взяте вранці інтерв'ю застаріває вже надвечір. Не встигла «Україна молода» спитати представника Президента в парламенті Романа Зварича про те, що він думає з приводу появи на сайті Верховної Ради закону про Кабінет Міністрів, як навздогін цій розмові прийшла нова звістка: текст згаданого акта розміщує на своїх сторінках «Офіційний вісник України» i не лише вiн, а й «Голос України» та «Урядовий кур'єр». Відтак сумнозвісний закон може набути чинності...
— Закон у відповідності до Конституції набирає чинність через десять днів після його офіційного оприлюднення у встановленому порядку — зауважує Роман Зварич.— Розміщення закону в інтернет-ресурсі Верховної Ради не дає можливості вважати, що це — офіційне оприлюднення. Це дуже слизька позиція... Давайте замислимось над тим, чому законодавець виписав саме таку процедуру оприлюднення законів? Чому ми взагалі приймаємо закони і для кого це робиться? Для правлячої верхівки, тобто для людей, що сидять у своїх кабінетах на Печерських пагорбах? Чи все ж таки для 48 мільйонів наших громадян, які повинні мати можливість ознайомитися з нормативно-правовим актом, а відтак влаштовувати свої суспільні стосунки з іншими громадянами? Порядок оприлюднення законів є дуже важливим — щоб кожен громадянин, незалежно від того, де він живе і чим займається, мав доступ до нового закону, аби знати, як змінилися політичні реалії. Погодьтеся із тим, що навіть інтернет-ресурс Верховної Ради має всього лише кілька сотень щоденних відвідувань, тому він не може бути таким інструментом. Зовсім інша річ офіційні видання — «Голос України» або «Урядовий кур'єр». Кожен громадянин знає, що він може щодня придбати цю газету і дізнатися з неї, які закони вступають в дію через десять днів...
— Чому Мороз одразу не скористався цими або іншими офіційними каналами?
— Це є свідченням певної розгубленості в «антикризовій» команді, хоча це ще не означає, що увесь процес не можна повернути в чітке правове русло. Давайте згадаємо, де ми зараз «знаходимось». Після першого прийняття закону у Верховній Раді він надійшов на підпис главі держави. Президент, прочитавши закон, вирішив внести до нього деякі свої пропозиції в порядку вето. Таких пропозицій було 46 — жодна з них не була врахована. Парламент натомість укотре приймає рішення стосовно цього закону, нібито подолавши президентське вето. Для того щоб Президент міг зробити висновок, що його вето дійсно подолане, необхідно мати одну умову: перший документ і другий мають бути абсолютно однакові — не тільки за змістом, але й за розділовими знаками. З юридичної точки зору не повинно бути навіть такого, щоб слово «та» було замінено на «і» — то вже буде інший документ. Тож Президент встановив, що йому прийшов на підпис новий, відмінний від попереднього, акт. Яким був єдиний правовий висновок, що мав зробити Президент? Що його вето не подолане, а навпаки, прийнято рішення Верховної Ради (хоча стенограма це не підтверджує, але стенограма для Президента — не аргумент) про прийняття закону в новій редакції. Це дає можливість Президенту в черговий раз скористатися своїм правом внесення пропозицій в порядку вето — що він і зробив. Зараз таких пропозицій — 8, вони є найпринциповіші з усіх, які раніше робив глава держави, і стосуються вони процедури призначення Прем'єр-міністра, міністра оборони та міністра закордонних справ. Також ці пропозиції охоплюють так званий інститут контрасигнацій, тобто процедуру скріплення указів Президента підписами Прем'єр-міністра та міністра, відповідального за виконання даного документа.
— Якими ви бачите дії Президента в тому випадку, якщо закон про Кабмін набере чинність?
— Прогнозувати щось важко, звичайно, але я все ж хочу вірити в те, що Верховна Рада розгляне пропозиції Президента, і вони будуть прийняті в повному обсязі, бо вони абсолютно чітко вписуються в чинне законодавство і відповідають усім конституційним диспозиціям. У протилежному випадку — якщо Верховна Рада відмовляється від такого алгоритму — це означатиме те, що парламент іде на відверту конфронтацію з Президентом, і йому не залишається жодного іншого виходу, ніж звернутися до Конституційного Суду. Він може просити Конституційний Суд (а моя порада саме в цьому і полягатиме) скасувати закон як такий, що прийнятий із порушенням конституційної процедури. Або ж (навіть якщо закон прийнятий з дотриманням процедури, але Президент вважає, що певні його положення не відповідають Конституції), він може звернутись до Конституційного Суду з проханням відмінити окремі норми цього закону замість того, щоб скасувати акт у цілому.
— А Президент говорить зi спікером про те, як їм уникнути конфронтацій?
— Такі консультації ведуться постійно, наскільки мені про це відомо.
— Але ведуться безплідно...
— Я б так не сказав. Звичайно, для того, щоб домовитись, треба говорити. Домовленостей між Президентом, з одного боку, та спікером і Прем'єр-міністром, з іншого, на сьогодні немає, однак їхні дії і висловлювання свідчать про те, що вони все ж шукають компромісу — можливо, компроміс цей виникне на «круглому столі», який буде проведено 14 лютого.
— А якщо не виникне, ви, з ваших слів, покладаєте певні надії на Конституційний Суд, який, однак, ніяк не розпочне свою роботу. З такими темпами вирішення питань, які зараз демонструє КСУ, Президентові доведеться дуже довго чекати на скасування закону про Кабмін, вам так не здається?
— Кожен склад КСУ повинен залишити по собі певну пам'ять, сформувати своє обличчя, а для цього потрібен певний час — юриспруденція не терпить поспіху. Треба більш розсудливо до таких речей підходити. Раніше чи пізніше судді усвідомлять свою роль і почнуть працювати так, як ми всі від них цього сподіваємось.
— Поки судді усвідомлюють свою роль, як оцінює Президент прийнятий парламентом закон про імперативний мандат?
— Остаточна позиція Президента ще не сформульована. Як вона формується? Є декілька служб, які працюють у секретаріаті, в тому числі й інститут постійного представника Президента у Верховній Раді — вони готують йому певні пропозиції щодо законів, які надходять Президентові на підпис. Я можу наразі говорити тільки про свою позицію, оскільки вона визначена і свої пропозиції я Президенту вже направив. Я вважаю, що в значній своїй частині закон про імперативний мандат не відповідає Конституції. Зупинюсь тільки на двох аспектах: Конституція чітко визначає, що вибори в Україні є прямими, тобто громадяни, голосуючи за певну політичну силу, насправді обирають конкретну особу — свого депутата, чиє ім'я є у списку. Припиняти повноваження цього депутата за рішенням політичної партії мені видається грубим порушенням. Крім цього, в законі є норма, що надає можливість застосувати його в порядку зворотної сили. Тобто поширити його дію на тих депутатів, які вже покинули свої фракції. Проте є загальновідомим принцип про те, що закон не має зворотної сили. Виходячи з цих двох позицій, я вважаю, що Президент повинен був би застосувати до цього акту своє право вето. Хоча рішення, звісно, за ним.
— А як щодо закону про опозицію?
— Знову ж таки: від Президента я ще остаточно сформульованого висновку не чув. Проте я вже зараз готовий сказати свою власну думку: я виходжу з того, що законом регламентувати діяльність опозиції не потрібно. Це предмет регулювання на рівні Регламенту Верховної Ради України. Тим паче, я переконаний в тому, що й Регламент повинен був би мати статус закону, оскільки в Конституції є окрема диспозиція про те, що порядок діяльності ВРУ визначається законом. Де працює парламентська опозиція? Вона працює в рамках Верховної Ради. Саме тому є всі підстави вважати, що засади її роботи визначатиме регламент парламенту. Тепер, якщо подивитись на сам зміст закону, є всі підстави погодитись із тими, хто його критикував — цей акт справді надає надто великі повноваження тій фракції, яка перебуває в опозиції і має найбільшу кількість народних депутатів, тобто нівелює діяльність усіх інших фракцій, що позбавлені такої чисельності. Хотів би думати, що пiд час доопрацювання цього закону і підготовки його до другого читання, оці недоліки будуть враховані. Зарано зараз говорити про те, якою буде позиція Президента. Я переконаний в тому, що робота опозиції — це окрема сфера, яка потребує законодавчого врегулювання. Хоча в усій Європі є тільки дві країни — Голландія і Португалія, де прийнятий окремий закон. Тому мені здається, що нам треба все ж таки запозичити європейський досвід.
— Якщо ми приймемо закон про опозицію, то почнеться великий перерозподіл парламентських комітетів. Про це якось мало говорять, мабуть, тому, що питання ще не на часі. А ви готові до такого розвитку подій?
— Будь-які кадрові рішення в Верховній Раді завжди є болісними і провокують певні втрати. Тобто треба так організувати цей процес, щоб проблем було якомога менше. Але я теж був співавтором законопроекту про парламентську більшість та опозицію, який писався давно, ще до Помаранчевої революції... І не дивлячись на те, що я працював над ним, як депутат від опозиції, я вважав, що розподіл посад по комітетах мав би бути таким: голови комітетів призначаються від більшості (в усі комітети, без винятку), а при умові створення парламентської опозиції посади всіх заступників (теж без винятку) дістаються опозиції. Тому що неможливо, аби політика, яку веде той чи інший комітет, була б відмінною від політики коаліційного уряду — принаймні мені так здавалося. Зараз Верховна Рада пішла по іншому шляху — щоб закріпити за опозицією певні додаткові контролюючі функції. Тобто йдеться вже не про парламентський контроль, а про опозиційний — зокрема, в сфері бюджету, прав і свободи людини, преси тощо. В цьому є певна логіка і немає остаточної істини. Думаю, що в цьому випадку переможе здоровий — і не тільки політичний, а й просто людський! — глузд.
— Пане Романе, якою Президент бачить свою подальшу співпрацю з Юлією Тимошенко? Чи вірить він у таку співпрацю взагалі?
— Мені трохи важко відповісти на це питання, оскільки я є членом ради партії «Наша Україна» і водночас представником Президента. Справа в тому, що не завжди те, що може говорити і робити політична сила, може говорити і робити Президент України. Бо, крім того, що Президент є почесним головою «Нашої України», він є главою держави. Тому — я переконаний — він зацікавлений мати відкритий діалог як з Юлією Володимирівною, так і з Олександром Олександровичем або Віктором Федоровичем. Для нього головний важіль, щоб усі політичні сили, які представлені в парламенті або мають можливість туди потрапити, мали спільне бачення фундаментальних векторів розвитку нашої держави. Якщо цього спільного бачення не буде, ми постійно розбиратимемось між сходом і заходом, правоцентристами і лівоцентристами. Потрібно спільно визначитись із тим, куди ми крокуємо, яким бачимо розвиток нашої економіки, де бачимо місце нашої культури, мови, церкви... Для того, щоб виробити таке бачення, потрібні зусилля всіх політичних лідерів.
— Пробачте, але немає ніякого спільного бачення...
— У принципі, так. І це викликано не тільки кулуарними політичними іграми — і я не раз про таке говорив, маючи для цього достатньо підстав. Є ще й ідеологічні розходження між БЮТом, який стоїть на лівоцентристських, а в деяких випадках — й на радикально-лівих позиціях, та «Нашою Україною», яка, разом із її лідером, дотримується правоцентристських, неоконсервативних чи то пак ліберальних позицій. І в поточних питаннях між ними не буде спільного бачення — це було зрозумілим ще в уряді Юлії Володимирівни. Я не міг тоді погоджуватись із тим, що Прем'єр-міністр наполягла на прямому, ручному управлінні певними секторами економіки. Вона називала мене тоді «конченим лібералом». А я стояв на тому, що повинно бути якомога менше державного регулювання економічних секторів. Юлія Володимирівна, виходячи зі своїх ідеологічних позицій, навпаки, вважала, що держава має втручатись у розвиток економiки.
— Питання, позбавлене оригінальності, але не актуальності: чи вбачаєте ви, як представник Президента, можливість проведення дострокових парламентських виборів?
— На сьогоднішній день підстави для того, щоб Президент міг припинити своїм указом достроково повноваження Верховної Ради і одночасно оголосити нові парламентські вибори, відсутні. Це не означає, однак, що такі обставини не можуть виникнути. Влітку минулого року питання про це стояло дуже гостро, і навіть були підготовлені певні висновки або аргументація того, на що міг би послатися Президент. Я частково брав участь у підготовці таких документів, і коли Президент поставив мені запитання прямо, чи є у нього підстави для розпуску парламенту, я відповів, що підстави відсутні, і якщо цим знехтувати, може дійти до тотального колапсу системи влади в Україні. Тому я застерігав його не робити необгрунтовані, необачні кроки.
— Але такі підстави ще можуть виникнути, кажете ви...
— Звичайно. Якщо розпадеться коаліція і не буде сформована нова. Всі підстави визначені Конституцією України.
— А коаліція розпадеться? Дайте свій прогноз і з цього приводу...
— Альянс радикально-лівих, ліво-центристів та олігархічних лібералів є неприродним. Це ми побачили особливо чітко, коли обговорювалось питання про продовження мораторію на продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення.
Зварич Роман Михайлович
Представник Президента України у Верховній Раді (з листопада 2006 р.).
1986—1991 — викладач Нью-Йоркського університету. З 1991р. — проживає в Україні. 03.10.1993 — відмовився від громадянства США. 16.01.1995 — отримав українське громадянство.
Народний депутат України III—V скликань. Востаннє обирався до парламенту від блоку «Наша Україна», №26 у списку. У Верховній Раді був головою підкомітету з питань планування законодавчої діяльності Комітету з питань правової політики. Склав депутатські повноваження 14 вересня 2006.
З липня по вересень 2005р. та з серпня по листопад 2006 року — міністр юстиції України.
Член ради «Народного союзу «Наша Україна».
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
