Обережно, двері не зачиняються!
Донецьке метро: коштовна дорога в нікуди Сергій КОРОБЧУК.   

Уряд передбачив на 2007 рік виділити для будівництва метрополітену в Донецьку 67,2 млн. грн. З одного боку, така сума могла б ощасливити будь-яку з опальних статей державного бюджету, наприклад, освіту чи культуру. З іншого — грошей, відстiбнутих з казни на легендарний довгобуд «шахтарської столиці», навряд чи вистачить навіть на підтримку вже пройдених виробок.
Фахівці твердять, що при нинішніх темпах перші підземні поїзди зможуть прийняти донеччан хіба що років через 15. Утім, городяни подейкують про іншу, неформальну, версію, мовляв, метро в Донецьку давно стало горезвісною валізою без ручки: і тягти це амбіційне починання немає сил, і кинути шкода. Та не просто шкода, а дуже небезпечно. Не лише для екології індустріального мегаполіса, а й для професійної кар'єри деяких регіональних персон також.

За кращу бригаду!
На шахтах Донеччини розпочалася естафета високої продуктивності праці серед видобувних і прохідницьких бригад Павло КУЩ   

Така деталь — свого часу, в 70—80-ті роки минулого століття, відомого капітана «Шахтаря» Михайла Соколовського донецькі уболівальники шанобливо називали «бригадир». І це був чи не найвищий прояв поваги. Адже слава видобувних чи прохідницьких гірничих бригад тоді гриміла далеко за межами краю, і порівняння футбольної команди із бригадою ударників підземної праці вважалося дуже доречним. Однак часи змінилися. Не секрет, престиж шахтарської праці в останні роки падає, як штани з пенсіонера. І тепер вже місцеві юнаки зовсім не горять бажанням пов'язувати своє майбутнє з тими бригадами колишньої «гвардії праці». Та й сам термін «бригада» нині більш відомий, як угруповання бандюків.