Колекція іпостасей Людмили Таран

       З Людмилою Таран ми зустрілися в одній з кав'ярень мережі «Кофi-хауз» на Ярославовім Валу, попиваючи зелений чай. Найоригінальнішим у нашій зустрічі є те, що ми колеги не тільки в широкому, а й у кількох вузьких сенсах: обидві поєднуємо літературну творчість із журналістикою, обидві близькі ідеологічно, бо ідентифікуємо себе як феміністки й не боїмося цього. Людмила й сама провела зі мною цікаву розмову, а нині ми помінялися ролями.

       — Людо, моє перше запитання до тебе — як до журналістки, досвідченішої за мене. Про що конкретно варто розпитувати письменника, щоб розмова вийшла цікавою?

       — Для мене передусім цікава особистість, а також те, як народжуються ті чи інші тексти. Тому заздалегідь готуюся до розмови, намагаюсь прочитати побільше творів письменника, з яким роблю інтерв'ю.

       — І ти гадаєш, читачам газет і журналів важливо, звідки письменник бере свої сюжети? А може, цікавіше, якщо довідатися  думку письменника щодо тих чи інших явищ і подій?

       — Можливо. Зрештою, в мене немає виробленого методу, як саме вести розмову з письменником або іншою творчою особою, щоб інтерв'ю було цікавим. Я вибираю запитання інтуїтивно.

       — Твої розмови з різними людьми завжди вирізняються з-поміж інших газетних та журнальних інтерв'ю. На них давно звертають увагу і колеги, і читачі.

       — Певно, це тому, що я розмовляю тільки з тими,  хто справді цікавий мені. Можу навіть відмовитися від редакційного завдання, якщо треба написати про нецікаву мені особу. Водночас вважаю: немає нецікавих людей. Отже, у відмові можуть бути інші мотиви. Коли ж мені самій хочеться розкрити особистість, я захоплююсь нею, гадаю, вона буде цікавою також іншим.

       — У кожного письменника я виділяю три виміри: особистість, публічний образ і тексти. Наскільки взаємопов'язані  для тебе ці три виміри?

       — Відразу скажу: на жаль, загалом про публічний імідж українського письменника говорити не доводиться. Його мають лише кілька осіб. А тексти й особистість завжди намагаюся розрізняти. Наприклад, до кінця не зрозумілою й дуже неоднозначною є в українській культурі постать Віктора Петрова-Домонтовича. Віра Агеєва написала цікаве дослідження про його творчість, і вона має на це право. Але для мене тут присутній деякий дисонанс. Мене, буває, непокоїть неспіввідносність між постаттю автора та його текстом, бо бачу в тому вияв значно глибшого конфлікту: між прагненням Абсолюту й ліберальними цінностями. А втім, коли я сама аналізую чийсь текст, то намагаюся віддалитися від постаті її автора. Хоч це буває непросто.

       — Отже, ми плавно перейшли до іншої сфери того, чим ти також займаєшся, а саме — до критики. Але спочатку закінчимо з журналістикою.

       — Якби я мала змогу заробляти собі на життя тільки літературою, то не працювала б у газеті, принаймні, тепер, коли почала писати прозу. Для мене журналістика є, скоріше, спосіб заробітку, а не покладання сенсу мого буття. Журналістика може бути надзвичайно цікавою й творчою сферою, але для мене це щось усе-таки  скромніше, ніж творчість літературна.

       — І все-таки, наскільки мені відомо,  ти свідомо обрала для заробітку саме журналістику. Викладацькою роботою ти не могла займатися навіть для заробітку.

       — Так, той рік, який пропрацювала у школі, був одним із найважчих у моєму житті. Для свого нормального існування маю сама регулювати рівень соціуму, який нахлинає зусібіч. Або мати ілюзію такого вибору. В мені переважає інтроверт, хоча я досить комунікабельна людина.

       — Чому ж пишеш критику? Це також тільки тому, що літературою жити не можна?

       — Критика більшою мірою є тим, чим хочеться займатися, незалежно від того, платять за це чи ні.

       — А як узгоджуються в одній особі письменник і критик? Доводилося чути, що таке трапляється досить рідко, бо критик неодмінно переможе письменника.

       — Я так не вважаю. Просто для творчості й для критики напружуються різні ділянки мозку.

       — А чи не є критика чимось нижчим у порівнянні з белетристикою?

       — Тут не хочеться визначати ієрархію. Писання поезії або прози і  критичних текстів – процес споріднений. Я можу навіть сказати, що поезія і проза є, так би мовити, породженням різних «органів» творчої істоти. Яких саме – я не знаю. У творчості завжди присутня таємниця, яку не варто до кінця з'ясовувати.

       — Особливо якщо творчій особі добре в цьому стані. Якби то було щось деструктивне, тоді, можливо, варто було б це проаналізувати.

       — Так... Але я хочу сказати, що саме критика підштовхнула мене до прозової творчості. Працюючи над книгою «Жінка як текст», де аналізувалися творчі постаті Емми Андієвської, Соломії Павличко й Оксани Забужко, я багато міркувала, а що ж воно таке насправді – жінка як текст? А потім прийшла й до власного прозового письма, намагаючись з'ясувати свою жіночу сутність і в такий спосіб. Це новели, які друкувалися в часописах і антологіях, що от-от з'являться окремою книжкою у видавництві «Дулiби» під назвою «Ніжний скелет у шафі».

       — Про це ще поговоримо, це ж твоя перша книжка прози. Але дебютанткою тебе не назвеш, у тебе є ім'я в літературі. Та знають тебе як поетесу, авторку кількох збірок поезії. І тому, можливо, цікаво було б саме зараз згадати і твою першу збірку віршів.

       — Це було досить давно, 1982 року. Тоді я принесла машинопис першої книги віршів «Глибоке листя» до редакції поезії видавництва «Молодь». Мене відразу попередили: мовляв, «Молодь» – видавництво комсомольське, потрібні «вірші-паравозики» – гадаю, ми ще не забули, що це таке. Віршів про комуністичну партію й розвинений соціалізм я так і не зуміла написати, хіба що кілька – на тему Вітчизняної війни. І одного дня, вже на етапі верстки, у видавництві мені показали так звану внутрішню рецензію на мою малесеньку збірочку, зміст якої полягав у тому, що Людмила Таран провадить у своїй творчості не ті цінності, які має стверджувати радянська поетеса. Допоміг тоді відомий критик Леонід Новиченко: написав відгук ще до видання збірки.

       — Тобто твій контакт із радянською ідеологією був мінімальний?

       — Відносно мінімальний. Книжечка, до речі, з моїми малюнками, тоді таки вийшла. Наступна збірка з'явилася вже за перебудови.

       — Отже, борцем з облудною комуністичною дійсністю ти себе не вважаєш?

       — Борцем  справжнім не була, але, як мовиться, словом таки боролася – у свій спосіб.

       — І от до прози ти прийшла в зовсім іншу епоху. На твої новели в часописах їхні нечисленні читачі звернули увагу. Це ще не національна слава, але не всі журнальні публікації привертають увагу. Ти вже згадувала, що до прози тебе підштовхнула критика. А як на мене, твої останні вірші вже не могли вмістити того, що хотілося сказати, і тому відбувся цей перехід.

       — Повторюся: тут, знов-таки, таємниця, яку не завжди варто розгадувати. Я бачу, що українська проза оминає багато питань, проговорених у світовій літературі: чи це амбівалентність материнства чи досвід формування жіночої ідентичності. В нашій літературі ще дуже багато табу.

       — І ти вирішила надолужити те, чого бракує українській літературі, заповнити лакуни?

       — Це не зовсім так, хоча й певні амбіції, мабуть, є. Можливо, коли писала дослідження про автобіографізм у прозі сучасних жінок-авторів, то це був свідомий крок. А щодо поезії й прози — пишу, бо мені цікаво писати саме так. І не просто цікаво. Нерідко роблю це для того, щоб поставити якусь проблему особисто для себе й краще розібратися в собі. Іноді у своїх новелах моделюю ситуації, яких боюся. А коли текст написано, то й ситуація більше не тривожить мене. Але й у мене є свої табу, про які боюся писати... І я, щиросердо скажу, не вірю, коли хтось береться стверджувати, ніби пише тому, що це потрібно народу. В такій заяві відчуваю нещирість. Щодо мотивів — кому потрібна творчість – своє слово сказав би психоаналітик. Інша річ, коли самореалізація літератора збігається із запитами й викликами епохи, коли письменник озвучує саме ті питання, які хвилюють суспільство. Тоді книга виявляється «корисною для народу».

        — У дослідженні про прозу сучасних письменниць ти зупинялася на питаннях, як авторки відтворювали проблеми власної біографії. А твої новели, принаймні ті, які я читала, —  сконструйовані сюжети, що не прочитуються як автобіографічні.

       — Це не зовсім так. Зрештою, не всі факти мого особистого життя тобі відомі.

       — Мені запам'яталася новела, де жінка під впливом нерозділеного кохання до художника сама почала малювати. Тут спостерігається чітка зміна гендерних ролей: чоловік виступає в ролі музи.

       — У цій новелі, яка називається «Ніжний скелет у шафі», котра, до речі, дала назву книжці, певною мірою відбилося те, що я й сама пережила. У мене є такий «муз». А «Звичайна історія» – це  історія життя моєї родички.

       — Саме ця новела видалася мені ідеологічною. Вона насамперед про тяжке життя жінки в конкретний час, а не про конкретну жінку.

       — А мені хотілося погратися різними стилями. Можливо, це пошуки власного голосу. Я знаю, що мої новели різні за підходом до сюжету. Різний матеріал вимагає різного письма. У новелі «Колекція коханців» відбився саме той конфлікт між прагненням Абсолюту та ліберальними цінностями. Жінка, яка не може сприйняти ідеї колекціонування коханців своєї співрозмовниці, – це я. Але й та, яка хвалиться цією колекцією, – це також я. Тобто, не зовсім я, але частина мого єства цілком ліберальна до жінки, що так легко дивиться на стосунки з чоловіками. А інша частина протестує проти цього і проти такої бравади як проти чогось брудного, низького.

       — У твоїх новелах утілилися ідеї гендерної рівності, які зараз на часі. Про це мені й хотілося б поговорити з тобою наостанок уже в абстрактному ключі, безвідносно до твоєї творчості.  Чи не є сучасні недолугі чоловіки, яких так багато і в творчості письменниць-жінок, і в житті, наслідком жіночої емансипації?

       — Це дуже примітивне бачення проблеми! Я б сказала зовсім навпаки: жіноча емансипація є наслідком значної кількості безвідповідальних чоловіків. Ну не розумію такого: чоловік перестав працювати, тому що пішла працювати жінка! Це якась бабська філософія. Вважаю, що партнерські стосунки, коли чоловік і жінка ділять порівну домашню роботу і обоє успішно реалізуються поза домівкою, цілком можливі. За такими стосунками майбутнє.

       — Деякі жінки бояться називатися феміністками, бо з цим поняттям асоціюються негарні жінки без особистого щастя.

       — Це, знову-таки, абсолютно неправильно! Феміністка – це жінка, яка прагне мати такі самі людські права, як і чоловік. Вона поділяє ідеї гендерної рівності й будує своє життя відповідно до цих ідей. Зовнішність і особиста доля тут ні до чого. У феміністки можуть бути і діти, і кохання, і всі атрибути так званої жіночої долі. А може цього всього не бути й у традиційно зорієнтованої жінки. Так, особисто в мене є так званий комплекс незалежності. Я намагаюся мінімізувати свою залежність від чоловіків і від обставин, хай навіть ціною нижчого життєвого рівня. Але іноді в життя приходять пристрасті, і цьому не можна дати ради.

       — Тут, певне, дає раду творчість?

       — Так, творчість здебільшого допомагає, про це ми вже говорили. Я зустрічала у своєму житті особливо харизматичних чоловіків, з якими в мене не було  романів, але відчувала: якби щось склалося із таким мужчиною, я могла б пожертвувати багато чим, навіть творчістю.

       — Отже, феміністка — це жінка, якій НЕ зустрівся ТАКИЙ чоловік?..

       — Женю, не хотіла б знову робити визначення стосовно жінок, відштовхуючись від чоловіків. Жінка – така сама людина, зі своїми прагненнями. Материнство, продовження роду може природно входити в це коло прагнень. Феміністка – жінка, яка хоче сама контролювати своє життя.

ДОВІДКА «УМ»

       Людмила ТАРАН — поет, літературний критик, прозаїк, журналістка.

       Закінчила філологічний факультет Київського державного  університету ім. Тараса Шевченка. Працювала вчителькою, музейним працівником, керівником прес-центру Національного університету «Києво-Могилянська академія», редактором відділу часопису «Українська культура». Нині — оглядач газети «Вечірній Київ». Член Асоціації українських письменників та Національної спілки письменників України. Авторка книг поезій: «Глибоке листя», «Офорти», «Крокви», «Оборона душі», «Колекція коханок», «Книга перевтілень».

       Людмила Таран також авторка книжки літературно-критичних статей «Енергія пошуку», книжки інтерв'ю «Гороскоп на вчора і на завтра», книги статей та інтерв'ю «Жінка і чоловік: долаючи стереотипи». Упорядник, авторка статей до книги «Жінка як текст. Емма Андієвська, Соломія Павличко, Оксана Забужко. Фрагменти творчості й контексти».

       Нагороджена Орденом Св. великомучениці Варвари; лауреат мистецької премії «Київ» ім. Євгена Плужника (2005), премій ім. О. Білецького (1996),  ім. Василя Мисика (1996).