Білий птах із позначкою «соц»

      У столичному Будинку кіно відбулася доволі цікава акція — «відлуння» фестивалю архівних фільмів «Белые Столбы» («УМ»  подавала анонс). Iдеться про фестиваль, який щороку проводить всесвітньо відомий архів, Держфільмофонд Росії (раніше — СРСР). Жанр цей нині доволі поширений, у світі є кілька помітних фестивалів такого штибу. Та й у структурі більшості кінофорумів чи не обов'язковою компонентою є ретроспективи старих стрічок. І, додамо, часто вони викликають у глядачів більший інтерес, аніж нові, суперові (так було, скажімо, на недавній київській  «Молодості», де невелика ретроспектива прадідуся кіно Жоржа Мельєса запам'яталася найбільше).

      Організатори «відлуння» (а це, передусім, наш вітчизняний архів ігрового кіно — Національний центр Олександра Довженка, а також Спілка кінематографістів, за підтримки Мінкультури України) в цілому зберегли структуру оригіналу, закцентувавши увагу на явищах, що мають, так чи інакше, відношення до українського кіно. Відзначили, скажімо, майбутній столітній ювілей знаменитого колись сценариста Олексія Каплера (народився і виріс у Києві, тут же й починав роботу в кіно) фільмами «Шахтарі» (режисер Сергій Юткевич) та «Ленін у Жовтні» (Михайло Ромм). Обидві стрічки 37-го, достопам'ятного, року, обидві є досить вправними роботами.

      Перша вражає образами ворогів, котрі уперто заважають провести в життя нові методи добування вугілля (якби не партійний секретар, не зійшла б над шахтами зоря нового життя). Другий — співвіднесенням двох історичних персонажів, Владіміра Лєніна та Іосіфа нашого, панімаєш, Сталіна. Середнє і навіть старше уже на сьогодні покоління в обов'язковому порядку дивилися фільм Ромма, одначе Сталіна там не було й близько. Кажуть, у часи хрущовської «відлиги» режисер власноручно вирізав усі епізоди, де пахло великим грузином. Тепер — мрії збуваються — можна було побачити, що революцію робив таки товариш Сталін, а Ленін був у нього за попихача. Ледь не з першої фрази він, ще їдучи до Пітера, починає просити, занудливо канючити, аби його пов'язали зi справжнім вождем, без якого ну ніяк не міг він помислити свої дії. Марно казати, що все це мало нагадує те, як воно було насправді. Але ж   37-й — пік «переформатизації» історії, її кардинального переписування.

      Пошанували й іншого нашого земляка, Леоніда Лукова  (родом з Маріуполя, чимало попрацював у Києві), котрий відомий глядачам у першу чергу фільмом «Велике життя» («Большая жизнь» 39-го року). «Я люблю» («Українфільм», 1936, обидві стрічки зроблено на Київській кіностудії) і «Це було в Донбасі» (1946) — теж про шахтарів, як і найшлягерніша стрічка режисера, і теж виказують добре вміння знаходити шлях до глядацьких сердець, попри всю заідеологізованість.

      Ще більшою мірою виказують те вміння фільми за участі Юрія Тимошенка і Юхима Березіна, які були вмонтовані у фестивальне «відлуння». Кияни могли, по тривалій перерві, побачити екранний колос тоталітарних часів, фільм «Падіння Берліна» (Михайло Чіаурелі, 1950), де Тимошенко зіграв роль українського солдата Костя Зайченка (отримавши за неї, до речі, свою єдину державну — тоді вона називалася Сталінською —  премію).  Картина вражає масштабом постановки, грандіозністю масовок і всіляких ефектів. І масштабом брехні й цинізму — у знаменитому фіналі Сталін (Михайло Геловані) прилітає до Берліна (відомо, що «в натурі» він ніколи не піднімався у повітря), і недавні  мешканці концтаборів влаштовують  йому суперемоційну зустріч: з прапорами і портретами вождя, нагадуючи сьогоднішній карнавальний екстаз італійських футбольних болільників... Це  Чіаурелі, котрий, за свідченням Олександра Довженка, картав його за те, що пожалів кілька метрів плівки для вождя. Сам же витворив щось не зовсім звичайне — епос в одежині оперетки.

      Інші стрічки за участі Тимошенка та його незмінного партнера по естраді й кіно Юхима Березіна викликали значно більшу приязнь. І короткометражні комедії «Тарапунька і Штепсель під хмарами» (1953), «Пригоди з піджаком Тарапуньки» (1955, дебют Віктора Іванова, автора пізнішого кіношлягера «За двома зайцями»), і повнометражна «Штепсель женить Тарапуньку» (1957) засвідчили: і досі смішно, і досі весело. Непокріпачений сміх, тісно пов'язаний з традиціями народної культури.

      Ну і, звичайно ж, маленька ретроспектива італійського неореалізму (з нагоди 60-річчя від часу його виникнення). Гість «відлуння», відомий історик кіно та  архівіст, заступник генерального директора Держфільмофонду Володимир Дмитрієв, наголосив на тому, що саме модель неореалізму може слугувати моделлю для сучасного кіно. Дивлячись фільми Луїджі Дзампи («Жити в мирі») та Вітторіо де Сіки («Діти дивляться на нас», «Викрадачі велосипедів»), мимоволі думалось про те, чому наші режисери нині практично не звертаються до отаких-от простих історій, чому не виявляють цікавості до життя соціальних низів. Ну справді, чому? Що за реалізм у нас сьогодні в моді — чи не той, що нагадує більше названий вище просталінський Берлін, що падає?

      Логічним у цьому зв'язку виглядало питання,  винесене в титул «круглого» дискусійного столу: «Соціалістичний реалізм учора, сьогодні... Завтра?». Починаючи розмову, кінокритик Сергій Тримбач запропонував замислитися над тим, у чому причини очевидного нині прагнення до реставрації цінностей соціалістичного «общежитія», яке спотерігається на пострадянському просторі. Уже, здавалося,  назавжди відійшли у минуле, і от, нате вам, вертаються (за два дні потому цю тенденцію ствердять і підсумки виборів до російської Державної Думи).

      Володимир Дмитрієв запевнив: подібні тенденції виявляють себе не тільки на пострадянських обширах. Ось же недавно був він у Франкфурті, під час спільної німецько-російської культурної акції, і все місто було обклеєне плакатами з портретами Сталіна (власне таким був іконографічний символ тієї самої акції). Все одно, додав Дмитрієв, що побачити Москву, обклеєну портретами Гітлера... Та головне полягає в тому, що відмовившись від соцреалістичної ідеології та естетики, ми, здається, щось таки втратили. Що саме? А мотив поруху вперед, у майбутнє. У нас же — і українське кіно красномовне тому свідчення — нині переважає прагнення повернутися в  минуле. Тому на Заході нині в ціні колишнє радянське кіно (його ретроспективні покази проходять з незмінним успіхом), чого не скажеш про  пострадянські фільми. Натомість провідні західні майстри усе частіше стають на грунт, багато в чому подібний до  соцреалізму («Догвілль», скажімо, Ларса фон Трієра, чи «Нашестя варварів» Ардана)...

      То що — соцреалізм нині «живіший од усіх живих»? Першим поставив під сумнів це твердження Сергій Пролєєв, один із чільних вітчизняних філософів. На його думку, посилення інтересу до набутків соцреалістичного мистецтва є не чим іншим, як реакцією на цікаве музейне явище. А от щодо перспектив відродження, то вони  практично дорівнюють нулю. Ми захоплюємось, скажімо, іконами, то й що? Це те, що не бере участі в сучасному житті. Відтак не варто покладати на соцреалізм (мовляв, варто повернутися до учорашніх методів обробки і засвоєння життєвого матеріалу, і все налагодиться) якісь надії.

      Ще різкіше висловилися мистецтвознавці й критики Михайло Собуцький, Ольга Брюховецька, Олег Сидор-Гібелинда. Соцреалізм, нагадали вони, в основі своїй — явище антигуманістичне, тому пов'язувати з ним надії на завтрашній день — означає впадати в гріх реакціонерства і дешевого доктринерства. І справді, от ся наша віра в те, що врубаємо якусь «схемку» — життя переміниться за лічені дні і тижні, невигойна. А ще за тим стоїть бажання бачити зміни без найменших зусиль із нашого боку. Важливо знайти точку опертя — а далі воно вже якось само по собі спрацює...

      Не спрацьовує. В рамках фестивального «Відлуння» показали новий російський неігровий фільм «Великі канікули 30-х» (режисер Іван Твердовський). Представляючи стрічку, автор сценарію, все той же Володимир Дмитрієв, наголосив на тому, що в основі концепції картини лежить думка про відповідальність народу за свою історичну долю. Бо ж саме народ «проспав» події 30-х, які призвели до страшних вселенських і особистих трагедій, смерті мільйонів і мільйонів людей. У фільмі справді йдеться про «веселий» побут, веселе рутинне життя Європи 30-х років — опісля жахіть Першої світової війни видалося, що тепер настали «канікули» і можна більше не стежити за політикою і політиками.

      Після показу стрічки відбулося її обговорення. Серед перших висловився один із поважних метрів українського кіно. Він був категоричним у своїх оцінках: народ не винен, народ-страждалець і боєць ніс на собі основний тягар усіх мук і випробувань, а тепер його хтось тут ще намагається в чомусь звинувачувати. Ні, так не буде. І хто так ставить питання? Де були ті люди під час отих самих катаклізмів? Тобто звичайне радянське звинувачення: за яким правом, наймити світового імперіалізму тощо.

      Діаметрально протилежну точку зору було  представлено у виступі Сергія Тримбача. Головною рисою холопів і є войовниче невизнання своєї відповідальності. Їхня хата завжди скраю, а наслідок того ми спостерігаємо нині — вже вкотре! Нас осідлали люди, котрі нашим холопством і скористалися досхочу: країну пограбовано, розшарування колосальне, безправ'я таке, що годі пригадати, а ми мовчимо усе, ремигаємо, витріщившись на телевізійну картинку. Ні, народ винен! Але не просто народ — допоки кожен із нас не усвідомить своєї відповідальності за  долю країни і за долю своїх ближніх, ми не утворимо народу як цілого. Україна — це кожен із нас, народ — це кожен із нас. «Великі канікули 90-х» продовжуються донині, створивши чудесний грунт для нових сталіних і гітлерів. Чи ж не тому ми так запопадливо озираємося в минуле, де філософія холопства цвіла й пахла, і приносила чималі дивіденди? Так недавно здавалося, що з отим усім покінчено, і у вільній і незалежній Україні ми заживемо по-новому. І от ми знову такі, якими є — з приставкою «соц»...

      Треба, треба дивитися старі фільми. Одначе не тільки і не стільки, аби захоплюватися тінями напівзабутих предків. Що день майбутній нам готує — от питання питань. Враження таке, що думаємо все менше і менше. Зручно вмостившись на своїх сідалах, кому де пощастить, ми спостерігаємо, як хтось там і десь там робить історію. За нас. Без нас. Не для нас. Отаке «відлуння».