Маг і непрОстий української літератури

22.12.2006
Маг і непрОстий української літератури

(Тетяни ЩЕРБАЧЕНКО.)

      Тарас Прохасько — письменник, автор книг «Інші дні Анни», «FM–Галичина», «НепрОсті», «Лексикон таємних знань», «З цього можна зробити кілька оповідань». Лауреат видавництва «Смолоскип» (1997), член Асоціації українських письменників. За шкільних років юний Тарас Богданович не читав жодного радянського письменника. Десь у 12 років зрозумів, що буде писати. Але після закінчення школи вступив на біологічний факультет Львівського державного університету ім.Франка. Докладно вивчав ботаніку. Працював у лісовому господарстві, вчителем у школах, барменом, у художній галереї, на телестудії. Поважає Франциска Асизького. За знаком зодіаку — Телець. Улюблений колір — зелений, любить музику Бреговича, але ще більше — ансамблі весіль і похоронів. Любить робити багато справ одночасно, міняти заняття.

 

      «Найскладніша — людина проста».

В. Симоненко.

 

      — У письменника Тараса Прохаська за останні десять років вийшло чотири прозові книги та одна книга інтерв'ю. Чому ви так ощадливо пишете? Довго працюєте над текстом чи не вистачає нових ідей?

      — Це через те, що у мене немає жаги писання. Це така особиста річ. І ще через те, що у мене є надзвичайна довіра до читача. Я вірю, що читач сам домислить те, про що я не договорив. Мені здається, що краще віддати на домислення, дочуття, ніж переговорити і зіпсувати, ніж нав'язувати себе.

      — Свого часу ви були барменом, журналістом, біологом і лісником. Ви є також відомим письменником. Ким вам найкомфортніше працювати?

      — Найкомфортніше було барменом. Тому що, виявилося, мені найбільше подобається робити ті речі, які в інших викликають радість.

      — Наприклад, наливати спиртне?

      — Ну, тут не йдеться просто про наливання. Я міг би цілу лекцію прочитати про правильне і неправильне барменство. І наливання в цьому займає останнє місце.

      — Тоді що? Важливо вміти вислухати людину?

      — І навіть не це. Важливо вміти її зустріти та зробити так, щоб ця зустріч була незабутньою для тієї людини, яка випадково приходить до тебе.

      — Ви не схожий на людину, яка шанує вчення Дейла Карнегі «як надурити своїх друзів і не зробити їх своїми ворогами», американська посмішка — теж не ваш стиль. Схоже, ви маєте свій секрет, як зробити так, щоб приємно вразити людину. Може, це письменницьке вміння переживати життя іншого, перевтілюватися?

      — Просто все закінчується і починається з тієї простої євангельської істини, що кожна людина, яку ти зустрічаєш, є зовсім іншою. Ти можеш назвати її дурнем, і в цьому полягає твоя мужність. Бо ти повинен бути мужнім і називати речі своїми іменами. Людина може бути недоброю, поганою з твоєї точки зору, але треба пам'ятати, що немає жодних аргументів, що ти чимось кращий за неї. Тобто це питання рівності є надзвичайно важливим. Ми — такі самі, і немає жодної людини, яка б не була варта звання людини й уваги до себе. Я можу знати, що я прочитав більше книжок або що я краще мию келихи від своєї помічниці. Але при цьому вона щось інше робить набагато краще за мене.

      — Повернімося до питань літератури. Кого ви поважаєте як автора з вітчизняних та зарубіжних письменників?

      — Я оцінюю текст, з одного боку, емоційно, на рівні «це мені подобається» чи «не подобається», а з іншого — професійно. Тут є захват вiд того, чого я не можу зробити. Таємниця у тому, як це написано, є для мене найважливішим критерієм у величині письменника. Для мене у світовій літературі авторитетами є Данило Кіш та Богуміл Грабар із Сербії, Сергій Довлатов з Росії, Генрі Міллер з Америки. Я ніколи не роблю нічого подібного до них, тому що знаю: це зайнята ними територія, і настільки опрацьована, що я не можу претендувати на щось подібне.

      — Ваш стиль письма порівнюють iз латиноамериканським магічним реалізмом. Саме тому я думала, що ви назвете якщо не Маркеса, Борхеса, то хоча б Аргедаса, Астуріаса чи Льосу.

      — У мене немає відчуття кордону між звичайним реалізмом та магічним чи критичним реалізмом. Немає ніякого суттєвого наповнення цих понять, бо все є реальним. Є лише різні форми реальності. Насправді я є людиною мови. Все це відбувається у мові та мовних конструкціях. І, переконаний, що все, що може бути сказане, вже є реальним. Хоча мушу визнати, що, на свій сором, я не знаю жодних канонів чи стилів писання. Єдина теорія писання, яка може бути для мене якимось підгрунтям, — це генетика, біологія. Мені здається, що природа, якісь земні речі самі по собі є текстом, і ми маємо шанс відчитати той чи інший фрагмент.

      — А я думала, що перераховування якихось незрозумілих термінів, опис того, як розростається ракова пухлина, розповідь про рослини — це такий своєрідний прийом, авторська «фішка», яка дозволяє вам як письменнику бути впізнаваним.

      — Це, власне, те, про що я говорив. Це довіра до читача, який зрозуміє, про що говориться. Якщо його що-небудь у тексті торкнуло, то він зробить все для того, щоб визначити, що саме, дати своє пояснення. Найвищим ідеалом для мене є співтворення. Важливо заторкнути кілька речей, які би пробуджували власні спогади, власний досвід, бажання самому пояснити ту чи іншу річ. Ясно, що воно не буде правдоподібним. Найбільше з того, що мені хотілося б, — це щоб написане мною було тим, грубо кажучи, домкратом, який би підіймав щось всередині людини, щоб читач зрозумів цінність усього, що з ним відбувається. Якщо автор говорить про банальне, то читач може подумати, що і він має якісь свої особисті речі, про які він може якщо не говорити, то принаймні думати. І це найважливіше, це те, про що я би мріяв.

      — Для того щоб писати, треба мати достатньо особистого досвіду, багато чого пережити, відбути багато пригод, про які можна потім розповісти читачу. Так?

      — Література така ж різна, як різними є долі людей. Є люди, які нічого не знають, але пишуть геніальні речі, а є такі, які пишуть тільки про те, що знають.

      — І ви з тих, хто пише про те, що пережив собисто?

      — Так.

      — І не важко писати щиро про себе, адже ваші рідні, знайомі можуть впізнати за текстом вас чи навіть себе?

      — Абсолютно не важко, тому що, крім усього іншого, я є людиною з XIX століття, і я вірю у такі речі, як покликання автора.

      — Покликання до чого? Підіймати громадянську свідомість? Служити народу?

      — І це теж. Але тут ідеться про те, що література повинна бути ужитковою, тобто утилітарною.

      — Але ж зараз найбільшою популярністю користуються дешевенькі романи на зразок «Поцелуй срєді роз», «Таінственноє убійство» тощо.

      — І дуже добре. Якщо про це добре написати, то супер. Але я просто не вірю в те, що така література є насправді ужитковою, прагматичною, корисною. Я, наприклад, не бачив жінок, які б почитали про поцілунок серед троянд, і їм тому все дуже кльово вдалося зробити в особистому житті. І натомість я бачив інших жінок, які читали зовсім іншу літературу, і їхнє життя було набагато кращим від життя тих, які користувалися оцим мануалом.

      — Ви справляєте враження людини, яка не дивиться телевізор, іде подалі від цивілізації, живе подовгу в Карпатах...

      — Це неправда. Телевізор я дивлюся, але не так часто. І мої улюблені програми мої діти відносять до категорії ДДК, тобто дуже дурне кіно. І ми з ними дивимося тільки ДДК. Тобто найбільшу насолоду від телевізора можуть принести якісь абсолютно дурацькі фільми, але саме в них дуже файно віднаходяться якісь речі, які роблять кіно кіном.

      — Але ж ви любите блукати горами, побути на самоті?

      — Так, але на це залишається щораз менше часу. Сьогодні я працюю таким собі конвеєрним журналістом в одному з франківських видань, пишу по дві шпальти на тиждень на різні теми.

      — А як же творчість?

      — Це також є творчістю. А на написання книжок доводиться уривати час.

      — В «НепрОстих» є дуже неоднозначні моменти. Це коли головний герой любить (у всій багатогранності цього слова) свою дружину, після її смерті — їхню дочку, потім свою онуку. В «Інших днях Анни» є дуже гарні чуттєві, еротичні моменти — холодна постіль, обвітрені губи, цитрини... Дружина не ревнує вас до творчості, до образів?

      — Ні, адже в літературі не йдеться про безпосередній досвід. Я завжди кажу про те, що я знаю, але з ким і як я знаю, і в що це трансформується далі, це вже є питанням літератури. Тобто це не є документальною штукою.

      — Якщо не секрет, над чим працюєте зараз?

      — Це буде урбаністично-анімалістична повість. Про пса, який живе у місті. Жодної містики, тільки якісь дуже побутові, сентиментальні речі. Вже є видрукована обкладинка у видавництві, але сам текст ще не дописаний.

      — Скажіть, а правда, що в Карпатських горах настільки відчувається дух предків, що там збереглися традиції? Після прочитання ваших романів виникає таке відчуття... як після перегляду «Тіней забутих предків». Куди треба їхати, щоб побачити такі Карпати?

      — Карпати такі будь-де. Специфіка полягає в горбистому ландшафті, а також у тому, що тут цілковито не євроазійська культура. Європа десь тут пробігала. Київ також європейське місто, але на Західній Україні менше якихось речей, пов'язаних iз цим велетенським євроазійським континентом — починаючи з якихось побутових речей і закінчуючи європолітичними симпатіями.

      — То вас тягне в Європу?

      — Про належність до якоїсь іншої держави, крім України, вже давно не йдеться. Але справді впізнаваність якась є, бо люди із Західної України не відчувають себе дискомфортно чи розгублено західніше.

      — А вас цікавить Східна Україна — Донбас, Харків?

      — Дуже цікавить. Але від чогось специфічно євразійського хочеться триматися подалі. Я не хочу здатися слабким, але є дуже гарне оповідання Венедикта Єрофєєва «Как ми зарєзалі француза». Це одне з його ранніх оповідань, в якому розповідається про француза, який приїхав до Москви і закохався у це місто, у людей. Все було так кайфово, що перекреслило всі його уявлення про нудне життя у Парижі. А потім одного разу зі своїми найкращими друзями вони напилися, поспівали, і вони по-п'яні його розрізали, щоб подивитися, чи всередині у француза те саме, що й у «рускаго чєловєка». Я просто пояснюю, що оцей момент є незрозумілий для людей з мого середовища. Я знаю, що є певний момент, у якому ми не можемо порозумітися. Ми можемо довго жити разом, але завжди залишається якесь непорозуміння. І я думаю, що саме ця відмінність культур і має бути основою нашої єдності. Адже не потрібно говорити про те, що єднає, бо це очевидне. Промовлений має бути той пункт, у якому ми вже не можемо зрозуміти один одного.

      — Кордон Європи проходить по Дніпру, по кордону держави Україна чи по Уральських горах?

      — Я не можу цього сказати. Я вірю в те, що кордон проходить довкола кожного. Тобто передовсім треба сприймати кожну окрему людину, а її буде притягувати до близьких їй обставин, людей, вона створюватиме своє середовище.

      — А з ким із українських письменників ви спілкуєтеся?

      — Я дуже відкрита людина, тому спілкуюся з усіма, і мені всі дуже подобаються.

      — У Київ не думаєте переїздити?

      — Ні. Тут зовсім інша система координат. Тут не можна бути спокійним, лінивим. А якщо ти лінивий, то ти відразу стаєш маргіналом у Києві. Таким маргіналом, що вже все, ні від кого помочі сподіватися не слід. А мені не хочеться ні жити активно, ані бути маргіналом.

      — Чи література приносить вам гроші?

      — Щораз більші. Український книжковий ринок активно розвивається, і це дуже добре.

      — То скоро ви зможете кинути роботу і заробляти лише літературою?

      — Навіть зараз, пишучи по книжці в рік, можна було б жити на ці гроші.

 

ДОВІДКА «УМ»

      НЕПРОСТИЙ (наголос на «о») — у гуцульських говірках «людина, яка вирізняється з-посеред інших своїми знаннями та вміннями, внаслідок чого може заподіювати шкоду чи приносити користь людям». Уживаються назви: непрОстий, земляний бог, розумний.

      Про походження непрОстих у словнику Зелена записано: як жінка відбуває менструацію, тоді статеві стосунки з нею не дозволені, бо з того родяться так звані непрОсті.