До літераторів, які за минулі десятиріччя були приголублені режимами, що правили в країнах так званого соціалістичного табору, нині багато хто ставиться з осторогою. І для того знаходиться досить підстав, адже пафос не одного творчого доробку за тоталітарних умов зводився до пропагандистського утвердження «нового життя», списаного з радянського зразка під диктовку Москви. Нічого дивного, що після 1989-го вони успішно канули в Лету. У тому, певно, й полягає головна причина, через яку ім'я одного з чільних польських майстрів слова двадцятого століття, багаторічного керівника письменницької спілки Польщі Ярослава Івашкевича у нас не на слуху.
Проте у європейській літературі його ставлять в один ряд із такими постатями, як Томас та Генріх Манни, Джон Голсуорсі, Ромен Роллан, Михайло Шолохов. Та не тільки ставлять — з цими митцями він зустрічався і спілкувався як рівний з рівними, а його естетичні пошуки йшли в тому ж річищі, що й в інших найвидатніших представників покоління. І біографія Івашкевича, і творчість щонайтісніше пов'язані з Україною, яку він, поляк за походженням, із повним правом називав своєю батьківщиною.

Виставка, яку «не стидно показати світу», відкрилася 8 грудня в Будинку художника. Так охарактеризувала роботи відомого художника Феодосія Гуменюка голова Київської спілки художників України Наталія Литовченко. Він один із небагатьох художників, які працюють у жанрі історичного живопису. Його картини, розмір яких сягає до 3-4 метрів, як підручник з історії чи народознавства — тут і Мазепа з візитом у Карла ХІІ, і Северин Наливайко, і творець першої Конституції України та Європи Пилип Орлик... і вся історія країни періоду Гетьманщини постає як на долоні.