Почiм цукор для народу

      Цукор споживають однаково - що в місті, що в селі. І, здавалося б, для всіх він однаково солодкий. Але у Вінницькій асоціації «Поділляцукор» схиляються до думки, що це тільки на перший погляд так. Цукор буває й солонуватим або гіркуватим. Коли скраплений потом чи сльозами людей, зайнятих у процесі цукроваріння. Який присмак матиме цукор цього року, розказує виконавчий директор асоціації Микола Береговий.

      - Миколо Михайловичу, Вінниччина була і залишається найбільшим виробником цукру в Україні. Що можна сказати про очікувані обсяги виробництва цього продукту?

      - У нинішньому сезоні в області працює 21 цукровий завод (торік задіяно у виробництві було 19). При достатній кількості сировини, а буряки цього року непогані, ці підприємства можуть випустити до 400 тисяч тонн цукру. Для порівняння скажу: в минулому році його вироблено 260 тисяч тонн.

      - Як це виглядає у співвідношенні до потреб регіону й України?

      - Середня потреба області в цукрі не перевищує 200 тисяч тонн, країни - 1,8-2 мільйонів. Бачите, яка питома частка вінницьких цукроварів у задоволенні потреб країни і регіону.

      - Цього року наші підприємства переробляють цукор-сирець із тростини?

      - Богу дякувати, ні. Адже це - загибель для галузі. Переходити на переробку сирцю - все одно, що пиляти гілку, на якій сидимо. Це неминуче призведе до занепаду господарств, що сiють буряки. Власне, вони й так пережили складні часи, а для декого цей період ще не закінчився. Відтак з метою гарантованого забезпечення якісною сировиною цукровиробники самі беруться її вирощувати. Нині заводи більш як наполовину забезпечені власноруч вирощеними буряками. Тому й працюють у хорошому ритмі. Водночас підприємствам, які не мають власної сировинної зони, доводиться важче.

      - Наскільки відомо, нині спостерігається притік інвестицій у галузь...

      - Справді, якби в галузь не прийшли інвестори, дуже важко було б говорити про її відродження. Тепер же маємо непогані перспективи розвитку. Наприклад, Капустянський цукрозавод простоював чотири роки, Махаринецький - три, Уладівський - два. І тільки коли прийшли нові власники, там відновилося життя: Капустянське та Махаринецьке підприємства вже працюють, на Уладівському запрацював бурякоприймальний пункт - привезена сюди сировина переробляється у Махаринцях, а запуск виробництва передбачається в наступному сезоні. На перспективу націлена й технічна модернізація низки заводів. У Крижополі планово проводять реконструкцію, там встановлене сучасне імпортне обладнання. У Погребищі можуть похвалитися новими центрифугами німецького виробництва, у Степанівці (Вінницький район) - компресором для продувки ножів...

      - Пане Миколо, традиційно склалося так, що цукрозаводи виконували не лише суто виробничу функцію, а й соціальну - вони ставали своєрідними центрами робітничих селищ, довкола них розвивалася інфраструктура, де також створювалися робочі місця.

      - І зараз так. Скажімо, в Юзефо-Миколаївці заводчани подбали про ремонт школи, добудували там спортзал. В усіх цукрозаводських селищах є тепло, працюють школи, дитсадки, а в Юзефо-Миколаївці, Браїлові, Жданівці та Самгородку - лікарні.

      - А що можна сказати про ті двадцять підприємств, які так і не працюють?

      - Їхня доля може скластися по-різному. Наприклад, у Чечельнику заводське обладнання порізали, тепер цукросировину з тієї зони забирає Балта Одеської області. Страшно навіть подумати, скільки часу, зусиль і коштів потрібно для того, щоб відновити там виробництво. Є приклади того, як мешканці інших робітничих селищ стають на захист своїх заводів. Таке, зокрема, спостерігається в Моївці та Скоморошках. Люди з власної ініціативи організували охорону тамтешніх підприємств від їхніх власників, щоб ті в погоні за миттєвою вигодою також не порізали обладнання на брухт. Залишається сподіватися, що їм вдасться відстояти ці заводи, а там, можливо, знайдеться відповідальний та перспективний інвестор, зацікавлений не в брухті, а в налагодженні продуктивної роботи.

      - А якою буде споживча ціна на цукор? Чи не зросте?

      - Думаю, що на споживчому ринку ціна суттєво не зміниться. Не можна було не помітити, що на осінньому ярмарку цукор продавали по 3 гривні за кілограм, а ще зовсім недавно ціна сягала чотирьох гривень. І це при тому, що нині все дорожчає. І газ, на якому працюють наші заводи, також. Тому, як кажуть, поживемо - побачимо...

      Тут я хочу сказати ось що: ми просимо в держави кредити - короткострокові, на три місяці. Це вкрай необхідно для стабілізації ринку цукру. Дивіться, що виходить: цукрозаводам не вистачає обігових коштів, їх витрачено на підготовку підприємств до сезону цукроваріння. От вони й змушені зараз продавати цукор. Тому й ціна знизилася. Але це явище тимчасове, коли запаси продукції вичерпаються, вона знову подорожчає. От вам і коливання цін. Значно доцільніше було б користуватися кредитами, взятими під заставу цього ж цукру, але випускати його на ринок рівномірно. Це дозволило б стабілізувати і ринок цукру, і його ціну.

      - Що ще може вплинути на ціни в регіоні?

      - Очевидно, на них вплинуть і обсяги експортних поставок. Наскільки мені відомо, на рівні уряду ведуться переговори про експорт цукру в Росію (орієнтовно до мільйона тонн). Про їхні результати казати ще рано.

      На рівень споживчих цін впливає ще один фактор. Ми ставимо питання про виплату компенсацій за цукрові буряки - вони вже здійснюються виробникам пшениці, ячменю. Потрібно всього якихось 30 гривень на тонні - і наші господарства, що сiють буряки, будуть зацікавлені продавати сировину місцевим переробникам, а не поставляти її за межі області. Якщо до нас дослухаються, буде вигідніше всім.

Розмову вів Іван КОВТОНЮК.