У святого Дмитра труба зi срібла

У народному календарі день святого великомученика Дмитра пов'язаний із початком перших справжніх холодів. Сам святий уявлявся у срібному обладунку і з срібною трубою. Як співається в одній колядці:

«А як затрубив ще й святий Дмитро,

Та й покрив зимков усі гори біло ...»

      За цим днем намагалися передбачити характер зими й уважно слідкували за погодою: «Якщо на Дмитра снігу нема, то ще не скоро буде зима», «Коли Дмитрів день по снігу, то й Великдень по снігу, а Дмитро по голу, то й свята по голу».

      А ще до цього дня існувало таке прислів'я: «Святий Дмитро робить хитро: солод солодить, пиво варить, синів женить, дочок віддає». Як правило, після Дмитра хлопці вже не засилали старостів до дівчат, адже часу, щоб зіграти весілля до пилипівського посту (28 листопада), залишалося замало. А тому на Дмитра спливав останній термін сватання. З дівчат, які перебирали женихами, кпинили: «Дмитрова субота - дівчатам сухота». А ще насміхалися з тих, хто був надто вередливим: «До Митра дівка хитра, а після Митра і горшку каже «добрий вечір». Ті хлопці, які сваталися на Дмитра, мали менше шансів отримати гарбуза, бо дівчина вже зважує, що «по Дмитру і за старця, аби не остаться». Проте гонорові дівчата «передмитрують і знов хитрують», тобто не впадають у відчай, а чекають на гідну пару.

      День св. Дмитра вважався «празником карательним», тобто існувала сувора заборона на будь-яку господарську роботу. Інакше, вважалося, будуть боліти руки й ноги. Іван Литвинюк із села Зрайки на Київщині радить дотримуватися цього свята і сьогодні, адже «хто цього празника не буде празновать, то щезне як дим через те, що святий карає тих, хто не вірує в його празник».

      Проте в Україні найбільше шанують суботу перед днем св. Дмитра, так звану «дмитрівську батьківську суботу». Напередодні, в п'ятницю ввечері, ще й сьогодні у багатьох оселях Київського, Житомирського, Рівненського, Волинського й Чернігівського Полісся готують пісну вечерю, на яку чекають приходу Дідів - так тут називають померлих предків. «Дідами» називають і приурочені для поминання дні, яких протягом року буває декілька. Припадають вони на час, коли змінюються пори року, закінчується старий і починається новий рік. Колись вважалося, що в такий час межа між світом живих і потойбіччям зникає, і душі померлих вільно приходять до живих родичів.

      У Дмитрівську п'ятницю намагаються дотримуватися суворого посту, також забороняється в цей день снувати ткацтво й мазати глиною хату, щоб не заснувати або не заліпити предкам очі - а то вони не зможуть побачити дорогу до рідних осель. На Діди готують три, сім, дев'ять або дванадцять страв. На стіл обов'язково ставлять поминальну кашу, яка називається канун або коливо. Готують її із варених цілих злакових зерен і заправляють розведеним медом - ситою. Сьогодні коливо здебільшого роблять із розведеного водою цукру, в який кришать білий хліб. Також на вечерю готують рибу, вареники, вівсяний кисіль і пісний борщ з грибами. Від усіх страв обов'язково мусить іти пара, адже саме цією парою нібито пригощаються душі померлих.

      Стіл застеляють чистою скатертиною (обрусом), ставлять поминальні страви й кладуть ложки. Під час поминальної вечері хліб не ріжуть, а ламають руками, ножі й виделки взагалі заборонено викладати на стіл. Біля вхідних дверей господиня має поставити миску з водою й повісити рушника, щоб предки могли вмитися «з дороги із світу далекого». Після заходу сонця сім'я сідає за стіл, посередині якого стоїть запалена поминальна свіча. Після спільної молитви за душі померлих родичів і знайомих господиня бере в руки тарілку, в яку поклала по ложці від усіх страв, відкриває двері й на порозі хати тричі запрошує предків на вечерю: «Діди, Діди! І свої, і чужі, і знані, і незнані, ходіть до мене на вечерю!».

      Поминальна вечеря минає, як правило, урочисто і в повному мовчанні, тільки час від часу згадують про добрі вчинки померлих родичів і знайомих, вшановуючи їх добрим словом. Розпочинають вечерю з кануну, якого кожен мусить з'їсти по три ложки, перш ніж приступити до трапези. Страви до кінця не виїдають з мисок і посуд не миють, а залишають на ніч стояти на столі. Горнятко з водою й тарілку зі стравою для предків ставлять на вікні.

      На ніч не затикають комина і не зачиняють дверей, щоб предки могли вільно проникати в помешкання. І сьогодні від поліщуків можна почути, що Діди вночі збираються в хаті за столом, а якщо їх не запросити, то нарікають, що рідні їх забули і не згадують. Вірять, що ображені предки можуть навіть заподіяти в господі яку-небудь шкоду. Побачити предків у такий вечір можуть тільки невинні діти або ті, хто сяде біля комина й подивиться через хомут, на який накинуто шматок полотна. Так, у селі Тхорин на Житомирщині від літніх людей нам довелося почути розповідь, як вони бачили цілу процесію покійників, що на Діди прямували із запаленими свічками з кладовища до свого села.

      Наступного дня справляють ранній обід, який подекуди називають «Баби». Обід цей скоромний, на нього готують м'ясні страви, млинці й смажену яєчню. Причащаються також залишками вечері, або ж віддають їх птахам. Серед мешканців Ратнівського району на Волинському Поліссі донині зберігається прадавнє вірування: у тих сім'ях, де є потопельники, залишки поминальної вечері треба віднести на воду. Спеціально у цей день поминають також тих, хто загинув на війні або від рук ворога, захищаючи Батьківщину.

      Після обіду господиня проводжає Дідів - виходить на ганок і каже: «Ідіть, Діди, дай Боже, щоб на те літо ми вас діждали». У Дмитрову суботу зранку йдуть до церкви і роздають гроші й хліб жебракам і всім, хто є під церквою, за царство небесне для рідних і всіх знайомих. У церкву несуть також книші, пироги, мед, мисочки з кануном, наверх якого, скажімо, на Підляшші, кладуть лопатку баранини. Адже на Дмитра закінчувався скотарський і пастуший сезон, що розпочинався у травні - на Юрія.

Олена ЧЕБАНЮК,

кандидат філологічних наук, фольклорист.