«Бали, красунечки, лакеї, кучери...»

      «...Мусліни, атласи, серпанки були таких блідих модних кольорів, яким і назви не можна було придумати (до такого ступеня дійшла тонкість смаку). Талії були обтягнуті і мали найміцніші і найприємніші для очей форми (потрібно зазначити, що взагалі всі дами міста N були повнуваті, але шнурувалися так мистецьки, що їхньої повноти ніяк не можна було помітити). Усе було в них продумане з надзвичайною завбачливістю; шия, плечі були відкриті саме настільки, наскільки потрібно, і ніяк не далі; усе інше було приховане з надзвичайним смаком... Здається, начебто на всьому було написано: ні, це не губернія, це столиця, це сам Париж!..» Так інтригуюче описував модниць міста N геніальний Микола Гоголь у своїх «Мертвих душах». Своєрідною машиною часу, яка може перенести нас у часи балів, карет та вишуканих суконь сьогодні є «Музей однієї вулиці», де позавчора відкрилася виставка «Київські франти і модниці. Історія міського костюма».

      Представлені тут два десятки суконь і костюмів, які належали модницям  та їхнім кавалерам, що жили в 1830—1910 роках, фахівці музею збирали звідусіль. Як розповів Леонід Красницький, заступник директора музею, і блошиними ринками не гребували, і на аукціонах торгувалися. Тож на виставці можна побачити плаття з Росії, Франції, США, Англії, Австро-Угорщини. «Тогочасна міська мода була типовою. Однаково вдягалися і в Києві, і в Європі, —каже пан Красницький, — тож ці костюми цілком дозволяють уявити, як виглядали київські панянки в позаминулому сторіччі».

      Оглядаючи виставку, неважко помітити, що виглядали тогочасні киянки надзвичайно мініатюрно — були невисокі на зріст і дуже тендітні — талії мали такі, що їх, здається, можна обхопити пальцями рук. Звісно, не останню роль у «осиних» таліях відігравали корсети, але однак важко уявити себе «запакованою» в таку тендітну сукенку.         Такi ж дрібнi були і тодішні кавалери. «Акселерація почалася в 50-х роках ХХ століття, в чому не останню роль відіграли солі алюмінієвої кислоти, —  чи то жартуючи, чи то на повному серйозi пояснює мені Леонід Красницький. — Коли люди почали масово їсти алюмінієвими ложками з алюмінієвих тарілок, тоді всі рвонули в ріст. А в нашій колекції тут найбільша сукня має 42-й розмір. Усі решта менші і ще менші». Туфельки з рожевого атласу, розшиті бісером, теж, здаються неймовірно маленькi — щонайбільше 35-й розмір.

      Настарішим платтям на виставці є пишна, з глибоким декольте сукня гірчичного кольору, яка датується 1830 роком. «Її цілком могла носити Наталія Гончарова, дружина Пушкіна», — каже Леонід Красницький. Варто зазначити, що всі експонати виготовлені з натуральних тканин, і до них докладено чимало ручної роботи. Адже швейні машинки, хоча й існували вже з 20-х років ХIХ сторіччя, проте вміли на той час робити лише рівну строчку, а все оздоблення — банти, мереживо, петельки — пришивали вручну.  Але найцікавіше, як таке вбрання носили. Під корсет обов'язково вдягали тонку сорочку, панталони, а щоб силует був привабливіший — кринолін або турнюр. Щоправда, мода на кринолін (широчезну спідницю на обручах) проіснувала недовго — надто було незручно. Діаметр такої спідниці міг перевищувати зріст самої панянки (пригадуєте Скарлетт під дубами в оточенні кавалерів?). Звісно, таких модниць, приміром, не вміщали карети. Тому значно довше у моді проіснував турнюр — дивна конструкція з проволоки та ватяних подушечок, яка підкладалася під сукню ззаду. Цей хитрий пристрій формував особливий жіночий силует — сідниці здавалися неприродно відстовбурченi, зате жінки в такому вбранні виглядали надзвичайно граційно. А от як вони сиділи на тих дротах, я й досі не розумію.

      Діятиме виставка в «Музеї однієї вулиці» до кінця цього року. Помилуватися старовинним вбранням можна щодня, окрім понеділка, з 12.00 до 18.00 години.