Ще на початку цього року — 23 лютого — міністр оборони Анатолій Гриценко, окрім привітань із Днем захисника Вітчизни, зробив чимало заяв. Серед іншого він повідомив, що військові засоби масової інформації очікує серйозне реформування, як i військо в цілому. Один із перших кроків — відмова Міноборони від підготовки військових журналістів, адже європейський досвід засвідчує, що у відкритому суспільстві варто покладатися на професіоналізм цивільних журналістів. «Журналістика — це творча професія, а вдягнувши на людину форму, у ній вбивають професіонала», — сказав тоді міністр. Гриценко не виключив, що буде скорочено деякі військові ЗМІ, які працюють неефективно і перевантажені надмірною чисельністю особового складу. Перспектива реформування, на думку глави Міноборони, полягає у створенні одного видавничо-інформаційного холдингу, в якому будуть сконцентровані інформаційні підрозділи та матеріальні засоби.
Минуло півроку, реформа військових ЗМІ за сценарієм Гриценка триває. Звісно, є й невдоволені. Водночас існують підозри, що таке реформування дає військовому керівництву можливість поставити військову журналістику під повний контроль, аж до запровадження цензури та «зачистки» власних лав від тих, хто не хоче «писати те, що треба». Принаймні так стверджує журналіст Центральної телерадіостудії МО Ігор Рудич, який навів «УМ» кілька прикладів. Рудич, відомий своїм спротивом цензурі в МО ще в кучмівські часи, вважає Міністерство оборони незаперечним передовиком у згортанні свободи слова та викручуванні рук військовим журналістам.
З проханням прокоментувати ці обвинувачення по пунктах ми звернулися до начальника Управління прес-служби МО Андрія Лисенка. Фактично між двома військовими журналістами, за сприяння «УМ», відбулася певна заочна дискусія. Хто з них має рацію та чи є цензура у Міноборони, пропонуємо зробити висновки самим читачам.

Пригадується, коли я вперше ознайомилася з думкою відомої журналістки з газети «Дзеркало тижня» Юлії Мостової про те, що у газетярів немає свободи слова, а є лише свобода вибору, то не відразу зрозуміла, про що йдеться. Здавалося, існують закони, які покликані захищати інтереси ЗМІ у їхньому прагненні інформувати громадськість про все, що відбувається в суспільстві: держава виділяє кошти на підтримку місцевої преси, будь-яка цензура заборонена — ось вона, жадана свобода. Найкраще становище у «районок»: їм допомагають співзасновники, які й дотацію надають, і за висвітлення матеріалів про свою діяльність платять, і про поліпшення матеріальних умов редакції дбають. Це вам не приватне видання, яке мусить на шматок хліба насущного заробляти самотужки. У дружніх обіймах держадміністрації та районної ради можна почуватися затишно та спокійно, розповідаючи, якими проблемами переймається громада та що нового відбувається навкруг. Одначе чомусь не поспішають «районки» на весь голос говорити правду. І не тому, що їм немає чого сказати. А тому, що часто-густо обійми співзасновників виявляються міцними, немов обценьки, й лише деклараціями норм закону їх не подолати. Особливо відчутними їх зробила близькість політреформи.