Українські орієнтири

13.09.2006

      У серпні наступного року Київ перший із пострадянських теренів прийматиме чемпіонат світу зі спортивного орієнтування. Цей неолімпійський, але доволі популярний вид спорту за більш ніж сто років свого існування захопив своєю «мудрістю» мільйони прихильників в усьому світі. Не-дарма ж його називають «грою в шахи на бігу з перешкодами». Минулого місяця символічну естафету світових першостей українській столиці передало данське місто Орхус.

 

Скандинавські лідери і чемпіон без гімну

      Королівство Данія — спокійна і некваплива країна. Зворушлива вихованість, доброзичливість і стримана скандинавська посмішка обеззброюють на місці. Тут ніхто не перебігає дорогу в забороненому місці, зате народ масово бігає підтюпцем задля здоров'я, вдихаючи свіжість Північного моря. Чемпіонат світу зі спортивного орієнтування, центром якого стало друге в країні за населенням місто Орхус, приніс деяке пожвавлення у розмірене життя цієї «казки Андерсена».

      Поки королева Маргрете ІІ виконувала свої представницькі функції, її син, принц Фредерік, сам спортсмен, відкрив змагання, а згодом і нагороджував переможців у спринті. Крім цього, у програмі чемпіонату були також середня, довга дистанції і триетапна естафета.

      Ще дорогою на чемпіонат я наслухався про наших спортсменів-орієнтувальників, а надто про лідера збірної — заслуженого майстра спорту, чемпіона світу 1995 року, неодноразового переможця етапів Кубка світу Юрія Омельченка. Не без гордості розповідав мені про Юрія його особистий наставник, заслужений тренер України, чернівчанин Денис Тищук. Він скористався нагодою поїхати до Данії, аби поспілкуватися і психологічно підтримати свого вихованця. Річ у тім, що вже дев'ять років Юрій разом із сім'єю живе на півдні Швеції у місті Карлскруна, при цьому на міжнародних змаганнях продовжує виступати під українським прапором і часто виручає нашу команду якщо і не найвищими, то досить пристойними результатами.

      Найяскравіший спалах українського спортивного орієнтування стався 11 років тому на світовому чемпіонаті у Німеччині. Там Омельченко вчинив справжню сенсацію: вперше серед представників колишніх радянських республік зійшов на вищу сходинку п'єдесталу, потіснивши на короткій дистанції незмінних фаворитів і родоначальників спортивного орієнтування — скандинавів. У організаторів змагань, котрі аж ніяк не очікували такого дива, не знайшлося фонограми Гімну України для церемонії нагородження. Довелося нашвидкуруч написати два куплети на папері, і керівник нашої делегації Валерій Глущенко, як зміг, сам виконав його з мікрофоном в руках...

      Уже в Данії я особисто познайомився з Юрієм Омельченком після його першого фінального забігу, коли він ледь перевів подих.

      — Яке враження залишила дистанція?

      — Як для спринту траса виявилася досить складною і нестандартною — довелося трохи поблукати, тому не вдалося показати високу швидкість, — розповів лідер українського спортивного орієнтування.

      — Сьогодні, на відстані років, не жалкуєш, що переїхав у Скандинавію?

      — Якщо відверто, я й зараз певен, що вдома не зміг би повноцінно займатися орієнтуванням. Після закінчення Луцького педагогічного інституту ледве влаштувався на роботу в Чернівцях, проте існувала велика непевність щодо своїх перспектив. І коли запропонували переїхати у Швецію, я довго не вагався, та й тренер підтримав цю ідею.

      — Уже обжився у Швеції?

      — Нещодавно купили новий будинок. У нас із дружиною, теж, до речі, чернівчанкою, двоє синів — чотирирічний Максим і чотиримісячний Яшка. Я викладаю фізкультуру у місцевій школі, сам собі господар — планую уроки, намагаючись робити їх цікавими для дітей.

      — Шведи не ревнують, що ти виступаєш за Україну?

      — Та що ви! Для них немає значення, звідки я, — вважають мене своїм і щиро радіють успіхам. Ось бачите, чоловік двадцять приїхало сюди на чемпіонат з нашого міста Карлскруна. Вболівають, підходять, підбадьорюють незалежно від показаних мною результатів. Для них це радість, і — ніяких умовностей...

Нема пророка у своїй Вітчизні

      Схожа доля і в інших спортсменів, з якими довелося зустрітись у Данії. Вже кілька років не виступає за нашу команду найтитулованіша з українських орієнтувальниць, єдиний майстер спорту міжнародного класу серед жінок, чемпіонка Всесвітніх військових ігор-1999 Ніна Вінницька. Як розповів тренер жіночої збірної з орієнтування Омелян Куцук, вона тепер живе-поживає біля Цюріха з чоловіком-швейцарцем, з яким познайомилася колись на міжнародних змаганнях в Україні. Нині приїхала у Данію подивитися на змагання, поспілкуватися з нашими дівчатами. Зараз Вінницька чекає другу дитину, тож їй не до високих спортивних досягнень.

      Згодом стало зрозумілим, що не один із наших спортсменів бажав би хоч зараз податися за кордон — чи то на навчання, чи на постійне місце проживання.

      — А що ви хочете, — продовжує Куцук. — Ми інколи навіть не маємо змоги у повному складі вивезти команду на міжнародні змагання. Якби не Івано-Франківське обласне управління з фізкультури і спорту, то, може, і цієї поїздки не було б. Щоправда, цього року нам непогано підсобило й Міністерство у справах сім'ї, молоді та спорту, завдяки чому провели три збори, два рази виїздили за кордон. Зацікавлених спонсорів знайти рідко коли вдається, бо ніякого матеріального зиску вони від цього спорту не мають.

      — І все ж, як би ви оцінили виступи наших спортсменів у Данії?

      — Нинішні змагання для нас певною мірою перехідні, бо основну увагу зараз зосереджуємо на підготовці до наступного чемпіонату світу у Києві. Вдома, звісно, хочеться показати себе у всій красі. Кращі результати видав знову наш багаторiчний лідер: Юрій Омельченко в особистих змаганнях став шостим на короткій дистанції і підтягнув нашу чоловічу збірну до дев'ятого місця в естафеті серед 41 команди-учасниці. На етапах разом із Юрієм бігли В'ячеслав Мухідінов і Павло Ушкварок. У жінок результати скромніші, хоча й цілком достойні: 13-те місце в естафеті посіла команда у складі Наталії Потопальської, Надії Волинської і Марії Спасюк та 21-ше — Потопальська на довгій дистанції.

      Утім була у нас і одна найвища нагорода. У забігах для гостей чемпіонату і журналістів перше місце у своїй віковій групі здобув досвідчений орієнтувальник і бувалий турист, 52-річний Сергій Сухарєв із Сум. На офіційному прийомі приз йому вручив мер міста Орхус Флемінг Кнудсен.

Спорт для всіх. Для 13 тисяч — точно

      Займаючись спортивним туризмом і перебуваючи на змаганнях, автор цих рядків на особистому досвіді переконався: орієнтування — це чи не найбільш захопливий спорт для всіх вікових категорій. І не лише спорт. Для багатьох — це можливість підтримувати фізичну активність і тоді, коли високі спортивні досягнення відходять на другий план.

      Сьогодні орієнтуванням в Україні займається більше 13 тисяч осіб в усіх регіонах країни, в тому числі кілька тисяч — у 34 ДЮСШ, у секціях орієнтування і туристських гуртках середніх шкіл і вищих навчальних закладів. Про масовість і демократичність спортивного орієнтування свідчить хоча б той факт, що на одних і тих самих змаганнях ви можете зустріти і 10-річних школярів, і 80-річних пенсіонерів.

      Традиційними осередками виховання орієнтувальників в Україні стали Івано-Франківська, Дніпропетровська, Чернівецька, Львівська, Сумська, Харківська, Херсонська області і місто Київ.

      За словами президента Федерації спортивного орієнтування України Івана Гейка, останні роки були часом помітного прогресу цього виду. За цей час було докладено чимало зусиль, щоб відродити і зберегти штатну збірну України. Наша країна у 1992 році стала членом Міжнародної федерації спортивного орієнтування (IOF), до якої входять 67 держав, і домоглася права наступного року провести у себе чемпіонат світу серед еліти.

Володимир КОСТЕНКО.

 

З ІСТОРІЇ ВИДУ

Від лісів Скандинавії й до сучасних чіпів

      Витоки спортивного орієнтування сховалися десь у лісах Скандинавії. Там його вперше ввели у програму підготовки військових у ХІХ ст., а сам термін «орієнтування» використовується з 1886 року і означає «пересування незнайомою місцевістю за допомогою компаса і карти». Відтоді суть змагань фактично не змінилася: маючи при собі компас і спеціальну спортивну карту певної місцевості з нанесеними на ній контрольними пунктами (КП), треба якомога швидше подолати дистанцію, відмітившись на всіх КП. Зараз це роблять електронним чіпом, а раніше — хімічним олівцем або спеціальним компостером. КП влаштовують на певних орієнтирах — пагорбi, ямці, галявині. Їх кількість, як і довжину траси, визначають організатори.

      Отримавши у 1963 році статус самостійного виду спорту, спортивне орієнтування в Україні пройшло шлях від різновиду туризму до спорту вищих досягнень, заняття яким потребує серйозної підготовки. З часом орієнтування стало більш динамічним і видовищним: з'явилися електронні системи відмітки на КП, переміщення спортсменів на дистанції відстежують за допомогою космічних супутників у режимі реального часу, як це було, приміром, у Данії.