Правду кажучи, перше враження від Перу було жахливим. Уявіть собі: більше семи годин перельоту з Ньюарку (це в США) до аеропорту Ліми — модерного, як і всі міжнародні порти. Десять годин чекання подальшого одногодинного рейсу до аеропорту міста Куско. Далі — маленьким автобусом-таксі в «глибинку». Пейзажі за вікном: навкруги запиленої густим глиняним порохом дороги — руді, лисі гірські хребти.
Ось перше на нашій дорозі поселення з глиняними халупами, повз які уздовж вузенької вулиці виставлені столи-лави з сільським крамом: щойно забиті кури з лапами сторчма, ще паруюче м'ясо на кшталт воловини чи свинини, виставлених на шматочках сірої, запраної, тканини. (Це пізніше дізналася, що в Перу майже не вживають яловичини, йому адекватне м'ясо лами і її різновидності — альпаки, з їхнього ж молока роблять сири, бринзу). Повз цей «торговий ряд», ледве не зачіпаючи його бортом, посувається наш автобусик. Бідно зодягнені, маленькі на зріст засмаглі люди в пончо і без, великі зграї обідраних дітей, мов циганчата. Ось порпається у смітті бездомна чорна худа свиня. У мізках — перша паніка: «Боже милий! Куди і для чого я сюди забралась?..»
...І як потім під кінець подорожі була засоромлена моя нетерпелива, егоїстична совість. І скільки захоплюючих емоцій виливаю я тепер на бідні голови моїх друзів і незнайомців! Результат виявився абсолютно позитивним в усіх відношеннях — духовному, емоційному, інформаційному. І це я намагатимусь довести в цій неквапливій, як споконвічний образ життя інків, розповіді.