Люстрація навпаки,

12.09.2006
Люстрація навпаки,

Малюнок Андрiя ПОТОПАЛЬСЬКОГО.

Заплямовані всі

      Що таке влада після політичної реформи в Україні? Логіка політреформи полягає  в тому, що влада має бути не лише способом здійснення певної урядової політики, а відповідальністю конкретних політичних сил, які сформували правлячу коаліцію. Увійшовши в цю коаліцію і взявшись за гуж, не кажи потім, що не винен у падінні свого рейтингу. Навіть якщо тобі виділено жалюгідну за розмірами ділянку цього «гужа» — виборець під час найближчого голосування має не те що право, а обов'язок зробити висновки з твоєї присутності в уряді.

      Коли тривала робота над Універсалом національної єдності та формуванням нового Кабміну, в середовищі колишньої «партії влади» — «Нашої України» — боролися два підходи. Перший: домагатися представлення своїх людей на ключових посадах також і в економічному блоці уряду. Другий: повністю віддати економічний блок «донецьким», заодно переклавши на них і всю відповідальність за ситуацію в економіці, а собі забрати формування зовнішньої політики та контрольні функції у вигляді силових відомств.

      Утім це була помилка, і помилка системна. «Донецькі» не приховують, що прийшли всерйоз і надовго — років так на десять, тобто, як мінімум, до кінця не лише поточної, а й наступної парламентської каденції (страшно подумати, але це буде літо 2016-те). І, розуміючи реальну вагу різних державних постів, недарма вже он навіть найближча радниця Віктора Януковича озвучує думку, що він цілком міг би підтримати Віктора Ющенка на чергових виборах Президента (маються на увазі всенародні 2010 року, а не президентські вибори, перенесені після наступної серії конституційних змін у парламент, про що зараз говорять деякі недоброзичливці). На даному ж етапі весь обшир економічного блоку не означає всієї повноти відповідальності «донецьких». Бо «партія влади» — це зараз не Партія регіонів, а Партія регіонів плюс «Наша Україна», СПУ й КПУ. Навіть якщо «помаранчеві» в особі Президента та наближених до нього політичних кіл намагатимуться контролювати «синіх» урядовців і виводити їх на чисту воду, дифузія кольорів зайшла вже надто далеко, аби вважати, що в такій ситуації одна зі сторін може залишитися «чистою».

      Парадокс же українського виборця (а точніше — двох великих масивів виборців) полягає в тому, що один масив — переважно східний і південний — ладен пробачити своїм улюбленцям ну геть усе, навіть трупи в шахтах і розкрадені мільйони на розвиток вугільної галузі, не кажучи вже про якісь там дві юнацькі судимості. Варто правильно побудувати наступну виборчу кампанію, вкинути в маси заряд гасел на тему регіонального патріотизму — і Партія регіонів знову візьме свій куш. А ось інший масив виборців, переважно центральний і трохи меншою мірою західний, схильний до значно жорсткіших висновків стосовно політичних сил, яким він видав кредит політичної довіри. І такий стан справ зараз підтверджує будь-яка соціологія: рейтинг Прем'єра-«регіонала» фактично вдвічі перевищує рейтинг Президента; причому до показників головного «регіонала» не дотягує навіть сумарний рейтинг Президента та екс-Прем'єрки.

      До речі, ще трохи про «чистоту». Не «регіоналів» — це, як кажуть, важкий випадок, і він ще буде розглянутий трохи нижче й пізніше. А про «Нашу Україну». Усі без винятку політологи сходяться на тому, що ця політична сила в нинішньому вигляді не має майбутнього, тобто на наступних виборах цій «партії часткової, але все ж влади» робити нічого, вона приречена на поразку. Потрібно буде шукати нові обличчя, нові гасла (самі розумієте, як виглядатиме експлуатація лозунгу «Не зрадь Майдан-2!»), нові кольори. Якщо так, то знову напрошується питання: а що роблять «блідо-помаранчеві» міністри в уряді взагалі? Ну принаймні деякі? Проводять політику Президента? Чи те ж саме, що і «яскраво-сині», котрі знову щасливі сидіти на грошових потоках? Але залишмо ці відповіді «нашому» МВС і «донецькій» прокуратурі, не забудьмо й про посилення функції жорсткого суспільного контролю. А в даному випадку, повернувшись до початкових висновків, мусимо констатувати: політична реформа й тут себе не виправдовує. Адже як можна говорити про відповідальність перед виборцями правлячої коаліції, якщо її вагома частина не має намірів відповідати за зроблене під час наступних виборів, а збирається якщо не ліквідовуватися, то принаймні суттєво переформатовуватися?..

Навіщо меншості така більшість?

      Утім щодо «вагомості» цієї частини можна сперечатися. Недостатня «вага» «Нашої України», котра таки входитиме до правлячої коаліції, — ще один чинник, який не дозволяє говорити про дотримання «класичних» форм цієї коаліції, як вони були задумані в конституційній реформі. Адже «регіонали» вкупі з комуністами й соціалістами матимуть у парламенті більшість і без «Нашої України», тож «НУ» в цьому об'єднанні мало на що впливає. І якщо раніше «наші» наполягали на тому, аби виставити з коаліції принаймні Компартію, то тепер «б'ються» за таку «надпринципову» річ, як перейменування коаліції з «антикризової» в «коаліцію національної єдності».

      Можливо, на таке «господарі» цієї коаліції й погодяться. Адже вони ще влітку провернули не надто помітну для широкого загалу, але значно важливішу для себе оборудку: змінили регламент так, щоб входження нової сили не означало створення нової коаліції, і, відповідно, вихід не означав би розвалу коаліції існуючої та потреби нового призначення Прем'єр-міністра. Тож тепер «Наша Україна» в руках донецьких «вінні пухів» може «замєчатєльно» входити й виходити з коаліції хоч 350 разів на рік — від цього нічого не зміниться, адже присутність у такому «відкритому політичному акціонерному товаристві» «золотих» акцій у вигляді КПУ та СПУ «регіонали» передбачили з самого початку. Ну є в них «Систем кепітал менеджмент», розумієте. І є більшість — навіть без «Нашої України». А «дони», крім того, перестрахувалися ще й в уряді, значно послабивши вплив міністерської меншості на прийняття спільних рішень Кабміну.

      Такі вже тепер реалії. З якими, не побоюся цих слів, миритися не можна. Адже ті самі «регіонали» продовжують уперто ганяти кулуарами чутки про творення значно масивнішої більшості — чоловік так за 300. І можна тільки здогадуватися, для чого це їм. Навряд чи щоб проводити політику Президента. Радше, навпаки.

«Синя» мітла мете, сильна рука призначає

      У новий політичний сезон «Регіони» входять з уже фактично сформованим урядом. Основна маса призначень була проведена через постанови Кабміну в той час, коли Україна переживала пік сезону відпусток і тому, можливо, не бачила всієї «комплексності» «донецького» приходу у владу. Тепер, коли вал перепризначень потроху спадає, є сенс узагальнити цю картину. Й визнати, що уряд, який мав би бути «урядом національної єдності», насправді став «урядом реваншу».

      Усе почалося з того, що посаду Прем'єра обійняв політик, здискредитований попереднім приходом у владу та своїми діями у виборчій кампанії-2004. Погодьмося, якби Віктор Янукович справді хотів, так само як і його тезка Ющенко, «з'єднати два береги Дніпра», він мав би погодитися: для такої місії більше підійшла б інша, хоч трохи компромісна фігура. Присутність же на чолі уряду Януковича, так само, як і ймовірне прем'єрство Тимошенко, лише фіксує розлам на різні географічно-політичні платформи.

      Як виявилося, це призначення стало визначальним для абсолютної більшості наступних — команду Янукович підбирав «по своєму образу й подобі», і якщо в цьому контексті й ішлося про якусь «єдність», то передусім про єдність з уже призабутими часами «пізнього кучмізму».

      Вражають і масштаби кадрових змін та в багатьох випадках відсутність мотивації «чисток». Пригадуєте, після Помаранчевої революції Янукович, Кравчук та інша братія носилися з «убивчою» тезою про те, як нова влада розбила долі людей і долю України, змінивши на різних посадах близько 15 тисяч чиновників? Але ж тоді такі дії можна було виправдати вже самою зміною ідеології влади. А чим розгул кадрової мітли можна пояснити тепер, коли в нас є офіційна «єдність» на платформі президентської програми «Десять кроків назустріч людям»? Чи це стосується лише двох-трьох людей, які керують Партією регіонів? Адже саме ці «антикризові менеджери» розставляють на всіх можливих економічно-прибуткових постах і рівнях власні креатури, виганяючи звідти «помаранчевих» «временщиків», хоч би якими ефективними управлінцями вони були. Певно, бізнес-вождям (чи вождю) Партії регіонів набридло вдовольнятися «оброками», які збираються лише із земляків. Для примноження капіталів, трохи поскубаних двома виборами та однією революцією, для подальшого підйому по рейтингових сходинках усіх можливих «форбсів» та «впростів» потрібно повертатися до всеукраїнського «дерибану». Так і відбулася «люстрація навпаки».

Дивіться, хто знову прийшов

      Отже, на посади в уряді прийшли: перший вiце-прем'єр, міністр фінансів, великий «друг» платників податків Микола Азаров, який ці посади суміщав і до Помаранчевої революції; віце-прем'єр-міністр з питань паливно-енергетичного комплексу «дореволюційного» зразка Андрій Клюєв; старий-новий віце-прем'єр із гуманітараних питань Дмитро Табачник, якого «регіонали» свого часу не схотіли брати навіть у партійний список до ВР, відправивши у заслання до кримського парламенту; віце-прем'єр і за сумісництвом міністр будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства Володимир Рибак, екс-мер Донецька, один із давніх лідерів Партії регіонів.

      Якщо уряд коаліційний, то чи не логічно було б виділити бодай одну з віце-прем'єрських посад представникові іншої партії? Ні, тут усі начальники — «регіонали», як і сам Прем'єр. Логіка хоч якогось взаємоконтролю отримала різку відсіч «донів». Майже в усіх міністерствах та відомствах, які вони взяли під контроль, були відставлені «помаранчеві» заступники й на їхні місця призначені свої. Іноді, щоб додати якнайбільше «синіх», постановами Кабміну в держкомітетах та міністерствах запроваджувалися додаткові посади «замів».

      А ми продовжимо перераховувати кадри, які прийшли в новий-старий уряд із Донбасу або з Партії регіонів.

      Міністр палива й енергетики — Юрій Бойко, до 2005 року — голова НАК «Нафтогаз України». Тепер керівником «Нафтогазу» з усіма його хитрими схемами став Володимир Шелудченко, який свого часу пройшов через донецький облгаз (тепер він найперше звільнив із посади свого заступника, брата одного з керівників секретаріату Президента, Ігоря Васюника).

      Міністр вуглепрому — Сергій Тулуб, колишній шеф Мінпаливенерго та НАЕК «Енергоатом».

      Міністр у зв'язках із Верховною Радою — Іван Ткаленко, котрий обіймав цю ж посаду і в попередньому уряді Януковича. Те ж саме — і з міністром Кабінету Міністрів Анатолієм Толстоуховим, вухам якого найбільше докучали революційні барабани, встановлені навпроти Будинку уряду тієї «помаранчевої» зими.

      Міністр охорони нашого такого багатого навколишнього середовища, головний по розподілу надр — Василь Джарти, вихідець із питомо донецького середовища, голова штабу ПР на виборах-2006.

      Ще одну міністерську посаду, нагадаємо, після 4 серпня отримав близький до «донів» ще з 2004 року есдек, два портфелі — квота КПУ, фактично підконтрольні «Регіонам», ще два крісла дісталися «антикризовим» соціалістам. «Наша Україна» взяла міністерства внутрішніх і закордонних справ, оборони, юстиції, у справах сім'ї, молоді та спорту, культури і туризму, охорони здоров'я, з надзвичайних ситуацій і, якщо можна так сказати, економіки — загалом майже дев'ять.

      Комусь здається — немало. Але якщо підійти ближче, побачимо: заступник глави Мінтрансзв'язку соціаліста Рудьковського — колишній керівник ахметовської фірми зв'язку DCC Леонід Нетудихата. Директор ще одного «хлібного» підрозділу Мінтрансу, «Укрзалізниці», — Володимир Козак, колишній очільник ТОВ «Лемтранс», такого собі «транспортного цеху» імперії пана Ахметова. До речі, щоб призначити його шефом вітчизняних залізниць, Янукович разом із Рудьковським уже в перший тиждень своєї роботи на посадах змінили положення, за яким керівника «УЗ» призначав Президент.

      Заступники міністра енергетики — донеччани Вадим Чупрун та Олексій Шеберстов; глава ДК «Газ України» — уродженець Краматорська Сергій Зубов; НАК «Енергетична компанія України» — Ігор Глущенко; ДП «Енергоринок» — Анатолій Луцишин, який до останнього часу керував ТОВ «Сервіс-Інвест», що входить у ту саму ахметовську групу «СКМ» і також походить із Донецької області; керівник Національної комісії з регулювання електроенергетики — Олександр Рогозін, помічник і протеже Андрія Клюєва.

      Микола Азаров із місця в кар'єр поставив керівником Державної податкової адміністрації «регіонала» Анатолія Брезвіна. Його першими заступниками стали Валерій Корячкін, який керував податковою міліцією Донеччини до революції, та Вадим Кайзерман, котрий до 2005 року був першим «замом» голови Донецької податкової. Чи слід тепер дивуватися, що вже у серпні саме Донеччина отримала подвійну норму повернення ПДВ, стягнувши цей борг за рахунок інших областей та Києва? Врахуйте також, що нове керівництво ДПАУ оперативно і без зайвих пояснень звільнило з посад главу Донецької податкової Олександра Журбу та його першого заступника Михайла Сербіна й поставило замість них «своїх» перевірених людей. «Люди, які заробляють свої гроші здебільшого в Донецьку, а тепер прийшли до влади в Києві, подбали про те, щоб держава не контролювала їхні капітали», — пише з цього приводу сайт «Остров».

      Пройшли через Донбас та «регіональну» годівницю і нові керівники ГоловКРУ Петро Андрєєв та Держказначейства — Сергій Харченко. Почесним президентом Тендерної палати обрана Раїса Богатирьова, а першим віце-президентом — ще одна народна депутатка з ПР, також донеччанка Людмила Кириченко. Їхній девіз — не випустити з «хати» жодної близької копійки!

      Для того, певно, першим заступником голови Держмитслужби призначений Руслан Черкаський, який раніше очолював Донбаську регіональну митницю, а глави Мінбуду й ЖКГ — ще один екс-донеччанин Анатолій Орлов. Першим замом «комуністичного» керівника Мінпрому став Дмитро Колесников, який свого часу працював директором одного з підрозділів Північного гірничозбагачувального комбінату, що належить Рінату Ахметову. До речі, тим часом керівник ПівнічГЗК, член Партії регіонів Юрій Вілкул був обраний главою Дніпропетровської облради — тривале поствиборче суперництво «регіоналів» із «Нашою Україною» там закінчилося на користь «синіх» не без впливу, ясна річ, кадрового переділу на київському рівні.

      З Мінпраці звільнено «помаранчевого» Павла Розенка й замість нього першим заступником поставили Лідію Дроздову, яка очолювала управління соціального захисту Донеччини ще в часи «губернаторства» там Віктора Януковича. Пропхали «донецькі» свого першого «зама» і в Мінохоронздоров'я — Олександра Орду.

      Знаковим є й прихід Сергія Льовочкіна на посаду керівника служби Прем'єр-міністра. До кінця 2004 року цей чоловік обіймав аналогічну посаду біля Президента Кучми, а тепер, після невдалої спроби співпраці з Литвином, готуватиме папери й організовуватиме графік Януковича. Цікаво, що на пост керівника прем'єрської служби «поступив» колишній есдек Олексій Іщенко, який раніше був заступником Медведчука у адміністрації Президента Кучми. Але Льовочкін примудрився звільнити тепле місце, перекинувши Іщенка у Мінбуд заступником до Рибака.

      Та навіть на тлі інших «реваншистських» призначень виділяється кадрове рішення Януковича і Ко з приводу Миколи Плеханова: він у 2004 році був начальником сумської обласної міліції й відзначився органiзацiєю побиття та репресій проти студентських активістів, котрі боролися проти об'єднання університетів. І ось тепер любитель застосовувати сльозогінний газ проти мирних людей став начальником Управління з питань діяльності органів юстиції та правоохоронних органів секретаріату Кабінету Міністрів. Таке враження, що деякими призначеннями головні «дони» наче насміхаються над зневаженими «помаранчевими». Мовляв, ось вам — в душу! Назло!

      Що ще лишається неохопленим і незахопленим? Ну, скажімо, Національна рада з питань телебачення й радіомовлення, яка ділить частоти і яку досі очолює людина Президента Віталій Шевченко. Непорядок! Отож у Нацраду рветься «донецький» Едуард Прутнік, власник каналу НТН, керівник медіа-департаменту штабу Януковича на виборах-2006. Він, за даними «Української правди», прагне очолити або це відомство, або, якщо не вийде, інше, розташоване за тією ж адресою на розі Прорізної й Хрещатика, — Державний комітет із телебачення й радіомовлення, що контролює регіональні ДТРК.

      Хто ще на підході? Ігор Шаров рухається паралельно Льовочкіну — від Кучми та Януковича до Литвина й назад до Януковича — й дуже прагне очолити Антимонопольний комітет. Дмитро Табачник проштовхує на пост президента Національної телекомпанії свого давнього напарника-кучміста, ревного виконавця медведчуківських темників Олександра Савенка. На такому тлі вже нікого не дивує, що сам Віктор Медведчук нібито не проти пройти до Конституційного Суду й очолити цей орган. Ану як вдасться ще одну політреформу зварганити!

Через десять років «донецькі» таки перемогли «дніпропетровських»

      Комусь така картина здається цікавою й веселою. Комусь — картиною великого відступу української демократії. Руки, які ніколи не крали, знову стають дефіцитом у владі. Адже більша частина цієї влади лише прикривається, наче фіговим листком, Універсалом, а насправді — реалізує план розбудови «Регіонів». Он голова Верховної Ради АРК Анатолій Гриценко нещодавно так і сказав: органи влади Криму всіх рівнів будуть виконувати кожний пункт програми Партії регіонів. Ну хоч би вже тобі для проформи про СПУ й КПУ згадали, як не про «Нашу Україну»...

      Але ні. Адже зараз влада в Україні формується насамперед за кланово-земляцьким принципом — уперше після пріснопам'ятних часів Прем'єра Лазаренка. Лише тоді, у середині 1990-х, на провідних ролях перебував дніпропетровський клан, а тапер на коні уродженці й вихованці Донеччини. До речі, якщо пригадуєте, Павло Іванович також боровся за всеукраїнське панування саме з «донецькими» й таки виборов тоді пальму першості. Виходить, остаточний реванш «дони» взяли аж через десять років. Для вічності це — мить...Така сама мить для вічності — і термін відсидки, присуджений Лазаренкові американським судом. Це до того, що «дони» мають бачити, чим іноді обертається шалена боротьба за владу й гроші лише для себе. Рідко, але ж обертається.

      Не виключено, що «дони» це розуміють. Як і те, що їхнє прагнення залишитися біля годівниці на десять наступних років може й не збігатися з Божим провидінням та суспільним бажанням. Тож і гребуть під себе по-максимуму із самого початку, побоюючись, що будуть скинутi вже невдовзі.

      От лише ким скинуті? Достоту: оплакувати окупацію України «донецькими» і навіть якось опиратися цій окупації — це одна справа, а  виграти це протистояння — справа інша. Завдання, так би мовити, на майбутнє.

 

ЩЕ ТРОХИ З ВІДДІЛУ КАДРІВ

      Голова Верховної Ради Олександр Мороз вважає, що із законопроекту про Кабінет Міністрів буде викреслено положення про довічний статус міністра. «Прийде цей проект, подивимося, і всі новації такого змісту будуть відкинуті», — заявив спікер у недільному ефірі каналу «1+1».

      Минулого тижня стало відомо, що таку норму — про довічний статус міністра для всіх колишніх членів уряду — хоче запровадити в проекті Міністерство праці та соціальної політики.

* * *

      Цікава ситуація склалася в цікавому для багатьох охочих Держкомітеті України з державного матеріального резерву. Сьомого вересня Кабмін видав постанову про звільнення з посади голови Держкомрезерву Володимира Шекеру, який був призначений на цей пост в останні дні уряду Єханурова. Тоді, 26 липня, звільнили його попередника Богдана Федорчука, причому не просто так, а «через несумлінне виконання своїх обов'язків — порушення Присяги державного службовця». Тепер же уряд Януковича постановив: «Поновити Федорчука Богдана Петровича на посаді голови (...) з 27 липня 2006 року». Таким чином, порушення присяги «нашоукраїнцем» Федорчуком також анульовано.

* * *

      Глава Кіровоградської облдержадімінiстрації часів Кучми Василь Моцний призначений заступником міністра аграрної політики.

* * *

      Визначено членів Кабінету Міністрів, які відповідатимуть за забезпечення взаємодії уряду з депутатськими фракціями у Верховній Раді. Із Партією регіонів працюватиме її член, перший «віце» і міністр фінансів Микола Азаров, із Блоком Тимошенко — віце-прем'єр-міністр Андрій Клюєв, із «Нашою Україною» — віце-прем'єр-міністр, міністр будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства Володимир Рибак, із Соцпартією — віце-прем'єр Дмитро Табачник, із комуністами — міністр у зв'язках із ВР Іван Ткаленко.

* * *

      Кабінет Міністрів постановив призначити головою Державного комітету архівів України Ольгу Гінзбург — колишню народну депутатку від Компартії й міську голову Конотопа.

  • Львовом — з колядою

    Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>

  • Ірина Геращенко: ЄС налаштований на асоціацію завдяки «війні» з Росією

    Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>

  • Віра Ульянченко: Обласна влада ні на кого не тисне і ні перед ким не плазує

    Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
    Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
    І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>

  • В'ячеслав КИРИЛЕНКО: Ми змогли повернути довiру людей

    «В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
    Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>

  • Андрій Шкіль: Регіони — «діти» слухняні. Але нерозумні

    Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>

  • Замiсть авантюр та полiтичної хитростi демонструйте власне бачення розквiту країни

    Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>