Лезгінка, якої злякалися на Банковій

03.12.2003
Лезгінка, якої злякалися на Банковій

Після відставки Едуарда Шеварднадзе його давній приятель Леонід Кучма вже мав душевну телефонну розмову з відставленим грузинським президентом. Але навряд чи зрозумів, як важливо вчасно піти з посади... (Фото з архiву «УМ».)

Україна — не Грузія, Кучма — не Шеварднадзе

      «Я пішов. Я ніколи не зраджував свого народу, тому вважаю, що як президент повинен був подати у відставку. Я звик до відставок. Справ у мене багато, і є що написати. Для мене це щастя — поки живий, щось ще встигнути». Цими словами Едуард Шеварднадзе — колишній лідер Компартії Радянської Грузії, колишній міністр закордонних справ СРСР часів Горбачова, один із головних руйнівників Берлінської стіни — підвів риску під своїм другим президентським терміном у незалежній Грузії. Його український колега Леонід Кучма став до керма у своїй країні приблизно в той самий час (екс-директорові «Південмашу» лише не довелося застосовувати багнетів, щоб скинути попереднього Гамсахурдію), і зараз Кучма стоїть на тому самому етапі — його друга каденція наближається до завершення. Моральний та політичний рейтинг Леоніда Даниловича очима українського народу явно менший, ніж Едуарда Амвросійовича — у Грузії. Однак Шеварднадзе пішов. Він знайшов у собі сили не спаплюжити своє «я» в історії до крайньої межі. На нього «натиснула» опозиційна маса, коли не лише вона, коли не лише вся Грузія, а й закордон, зокрема Захід, переконався: парламентські вибори в цій маленькій, але гордій країні сфальсифіковано на користь пропрезидентських сил. Шеварднадзе, який був у Грузії, мабуть, не меншим «паханом», аніж Кучма в Україні, Шеварднадзе, який так само намагався балансувати на зовнішньополітичній багатовекторності між Росією та США, як наш Кучма, таки відмовився від посади. Не крадучи в історії ще й ще часу, не виставляючи себе на посміховисько як маріонетка придворних канцлерів, не обламуючи нігті об трон. «Сріблястий лис» розтиснув пальці з гордістю.

      А чи може наш горе-гарант так само сказати, що «ніколи не зраджував свого народу»? Ні. Чи може Кучма піти — я вже не кажу «красиво», хай навіть «негарно», але піти? Далебі. Він якраз «не звик до відставок». Та, перша, з посади Прем'єр-міністра у 1993 році, була такою театральною... Власне, вона задумувалася як нове сходження — на трон-1994. Він не був коронований, але набув майже монарших повноважень по мірі звикання до влади. І він — не «Сріблястий», а Рудий, — робить усе, аби не піти, залишитися, ще більше наслідити в історії.

      Якщо все продовжуватиметься за Кучмою, то будуть у нас вибори, як і в Грузії, і фальсифікують їх, певно, ще більше (не дарма ж Центрвиборчком готується отримати наповнення суто в дусі Банкової). Будуть і виступи опозиції, але... Так склалося, що Кучма не зважає на опозиційні маси, які б рейтинги не мали їхні лідери. Та хоч у десять разів більші за його власні — Президент у нас саме він! То пусте, що в останні роки рівень довіри народу до нього не перевищує межі 5—7 відсотків, — головне, що в технологічній боротьбі «Хороший Кучма проти червоного Симоненка» в 1999 році за Леоніда Даниловича правдами й неправдами проголосувала більшість. І далі — хоч трава не рости. Під такий самий гребінець Л. Д. стриже й сьогоднішні грузинські перипетії, відповідно й оцінює грузинський досвід у проекції на Україну. У його поясненнях ясно простежується одна думка: якби на місці Шеварднадзе був він, фіг вам пішов би з посади. Тому що...

Що Кучма про «вулицю» і гроші МВФ думає

      «Но всьо-такі, каково ваше мнєніє о сітуациі в Тбілісі?» — це питання, поставлене до Президента України в явно іміджевому, навмисно саме в цей час підготовленому інтерв'ю в газеті «Факти» (від 29 листопада). Основоположні відповіді подамо в перекладі українською.

      По-перше, пацієнт «Феофанії» (мабуть, поправляючи звичну блакитну сорочку під новеньким спортивним костюмом фірми «Лотто»), нагадує: «Три роки тому Шеварднадзе був обраний президентом Грузії. Тоді за нього проголосувало понад півтора мільйона, тобто майже 80 відсотків населення. Сьогодні кілька десятків тисяч чоловік вийшли на вулиці Тбілісі і висловили свою волю: вони хочуть, щоб президент пішов у відставку. А що про це думали ті, хто на вулиці не вийшов? Не знаю. І ніхто не знає. Їх не запитали».

      «Народ вправі змінювати своїх керівників, — продовжує Леонід Кучма. — Це право зафіксоване будь-якою Конституцією будь-якої демократичної країни. Але зрозуміло й інше: право змінювати своїх керівників належить народові, а не, так сказати, «вулиці». І відбуватися зміна влади має внаслідок вільно висловленої волі народу. Без маніпуляцій, без утручання ззовні. А в Грузії, як сказав Шеварднадзе, без такого втручання не обійшлося».

      Далі трохи опускаємо й продовжуємо цитувати: «Принцип верховенства права — це непорушний принцип. І громадяни Грузії повинні самі обрати, кому бути їхнім президентом. Нам же залишається тільки сподіватися, що вони не помиляться у виборі й віддадуть владу в руки відповідальних людей.

      І ще одне. Останні події показали, що процес трансформації в кожній з пострадянських країн йде по-своєму. Він iде повільніше, ніж хотілося б. А квапити його не можна. Темпи і характер трансформації кожної держави визначаються її конкретними умовами. (...)

      Що тут довго пояснювати? (...) одна з причин, і немаловажна, на мій погляд, полягала в тому, що з якогось моменту частина суспільства почала сприймати процес реформ (приватизацію, ваучери, рекомендації Міжнародного валютного фонду) як щось нав'язане нам Заходом. Я не сумніваюся, що рекомендації МВФ давалися з кращих міркувань. Але результат вийшов, як кажуть, неоднозначний.

      Мені здається, що якби Захід iз такою ж настирністю (...) сприяв інвестиціям в економіку, як він це робить «інвестиціями в демократію» пострадянських республік, то ситуація й у Грузії розвивалася б за зовсім інакшим сценарієм. Прошу мене вибачити, але побудувати демократичне суспільство на голодний шлунок дуже важко». Кінець цитати.

Тут не лише «спайки в очеревині», а й «грузинофобія»

      Ось де всіх собак зарито. Навряд чи такі одкровення варто списувати на те, що Леонід Данилович зараз хворий і лікується. Спайки розрізано, і український гарант просто ще раз показує своє справжнє обличчя, зайве не розшаркуючись ані перед власним народом, ані перед Заходом, куди Л. Д. нібито веде країну.

      Почнемо з кінця. Виявляється, те, що Україна за Кучми стала третім після Ізраїлю та Єгипту реципієнтом американської допомоги, — вже до лампочки. Пригріли, що називається, стратегічного партнера на грудях. «Вкачали» в Україну мільярди — не лише, до речі, на розвиток демократії, а й — головним чином — економіки. Ось так Леонід Данилович і «демократизувався». Як виявилося, дурна ця турбота — інвестувати Кучмину демократію. Принаймні самому Кучмі це непотрібно. Але чи не Кучма керував урядами й державою в цілому, чи не він оперував, починаючи з 1992 року, розбитою паралічем економікою, беручи й не віддаючи все нові кредити МВФ та Світового банку? Від Росії він брав здебільшого політичні подачки, від Америки і Європи — передусім гроші. І ось тепер кусає «руку дающого»...

      Чому саме зараз, коли було б досить зручно продовжити «потепління» відносин зі Штатами? Адже касетні та «кольчужні» скандали трохи стихли, час розвинути б покращення іміджу України, здобутого насамперед нашими хімбатами та іншими спецконтингентами в Іраку... Але ні. Наш гарант має перед очима приклад Грузії, до перевороту в якій, як він вважає, напряму причетний Вашингтон. Ця думка, схоже, стає манією, і не лише Леоніда Даниловича, а всього виплеканого ним режиму. Сьогодні Шеварднадзе — завтра Кучма, думають вони. І вони бояться. Дуже бояться. Цей страх, не виключено, навіть матеріалізувався вже в не вельми приємному на запах вмісті їхніх штанів від Бріоні. Вони не збиралися віддавати Кучмину (а значить, і свою) владу, вигадали для цього таку чудову політичну реформу, а тут ось такий паскудний приклад Грузії. Це їм не далека Югославія — це ближче, це — майже ми і за історичною долею, і за залежністю та заможністю, і за менталітетом. Леонід Кучма і його головний кризовий менеджер Віктор Медведчук навіч, із повідомлень теленовин та гінців, пересвідчилися, що буває, коли складається класична ситуація: влада неспроможна далі керувати державою, опозиція не хоче терпіти наруги й об'єднується, аби виступити із запереченням спотворених владою результатів виборів. Кучма боїться самого слова «вулиця» (тому, певно, й ховається за тонованим шклом мерседесівських кавалькад), він приписує «вулиці» властивості відірваної від народу юрби, котру підкупила не варта виїденого яйця опозиція й послала на барикади. Але ж, Леоніде Даниловичу, варто б уже зрозуміти, що за мітинги проти вас платити не потрібно — люди йдуть на них самі. А ось за вас — лише п'яні петеушники за гроші чи шахтарі за відгули. Що ж до ситуації в Тбілісі, то чому ті «півтора мільйона» грузинів, котрі голосували на останніх виборах за Шеварднадзе, не виступили проти волі «жалюгідних» кількох десятків тисяч демонстрантів на захист президента? Чи не тому, що революційна юрба була виразником настроїв абсолютної більшості народу, тих настроїв, за які не потрібно платити ані ларі, ані доларів, ані рублів?

      «Принцип верховенства права — це непорушний принцип». Подібні фрази Леонід Кучма може вигукувати скільки завгодно, може навіть найняти якихось парубійків, аби вони обписали ними всю вулицю Банкову, але діла Президентові свідчать про те, що для нашого гаранта непорушний принцип — це верховенство його сили, а права народу — це лише те, що залишається після реалізації необмежених прав і свобод Кучминого оточення. І вони не хочуть втрачати такого вигідного «статусу-кво», вигадуючи все нові й нові пропагандистські казки.

      В останні дні провладні медіа в Україні ллють контропозиційний піар з використанням «благодатного» грунту тієї самої Грузії. «Для них не було б більшого щастя, якби в Україні вирував громадянський конфлікт на кшталт того, який сьогодні розпалюється в Грузії», — пише про опозиційно налаштованих осіб заступник Віктора Медведчука по СДПУ (о) та Адміністрації Президента Юрій Завгородній у своїй статті-реакції в інтернет-виданні «Українська правда». Та який «громадянський конфлікт», вельможний пане з Банкової? Адже навіть російські видання, описуючи події в Грузії, яка позбувається Шеварднадзе і, відповідно, відчалює подалі від Кремля, констатують, що в Тбілісі все було чинно й благородно, не пролилося жодної краплі крові (за винятком того, що один добродій порізав вухо об скло в дверях парламенту). Виходить, це якраз для наших політтехнологів з АП було б добре, якби кавказькі відчайдухи перетворили театралізоване свято своєї оксамитової революції на криваву бійню — тоді б українська офіційна пропаганда мала б підстави лякати свій народ отаким-от некрасивим сценарієм передачі влади з рук у руки. Мовляв, якщо так, то точно нічого президентів міняти. А оскільки у Тбілісі все було спокійно і Шеварднадзе пішов після мітингів, навіть менших за масовістю, аніж у нас у період касетного скандалу, то рупори Банкової змушені тупо брехати.

Брехлива технологія двох Україн та чотирьох Грузій

      Зараз для українських телеглядачів та радіослухачів розкручується як паралель тема розвалу Грузії внаслідок відходу президента і перемоги опозиції — якісь там особливі думки висловлюють лідери Південної Осетії, Аджарії, Абхазії, відгороджуються від решти країни. Але ж, вибачте, в нас немає ані своїх абхазій, ані впливових абашидзів. Однак такі території й такі лідери перестануть бути віртуальною загрозою і виникнуть насправді, якщо їх створять не лише «темники» для ЗМІ, а й офіційні розпорядження з Адміністрації Президента. Це саме Банкова вигадує неіснуючу для України проблему, перекладаючи її з хворої голови на здорову, звинувачуючи опозицію навіть у неможливих гріхах. Саме Медведчук і компанія використовують уже описану «УМ» виборчу «технологію двох Україн», відповідно до якої країна має бути розділена на «східняків» і «західняків», «проросійський електорат» і «націоналістів», симпатиків Кремля і прихильників вступу до НАТО, «пофігістів» і «патріотів». Звісно, все це базується на очорненні Віктора Ющенка як представника «темних сил», поставлених у цих «антонімічних» парах на друге місце. Владу, яку однаково зневажають в усіх куточках України, не обходить, що Ющенко примудряється знайти спільну мову й повернути на свій бік навіть спеціально найнятих для проурядового мітингу шахтарів. Сказано: йдеться про розпад країни, ось ми її й розвалимо, а через підконтрольні мас-медіа припишемо це опозиції. З вогнем граються панове...

      Особливо останнім часом вражає Національна радіокомпанія під проводом великого «демократа» Віктора Набруска: зранку по першій програмі радіо, тобто по «брехунцях», у анонсі «сьогоднішньої преси» залишилися згадки фактично лише про матеріали чорнушного сайту www.temnik.com.ua, який у повній безвісти, без жодних вихідних даних та можливості контактів творять під псевдонімами хлопчики-піарники з СДПУ(о). Без жодних гальм: тут вам і «нудаки» в кожному матеріалі (це про «НУ», звісно), і «ющенята», і радість з приводу того, що в семи країнах Європи «нарешті заткнулося Радіо «Свобода».

      І за змістом, і за формою, що називається, «Геббельс відпочиває», але цей сайт ледь не щодня переповідає й Наталя Розинська в огляді медіа не Першому Національному телеканалі. Щоправда, під цнотливим ім'ям «Тиждень». Хоча це справді чистої води «Темник» з великої літери для орієнтованих на владу ЗМІ. Так от, учорашні проанонсовані на УР-1 теми з цього сайту: «Американська революція в Грузії» та «Українська опозиція зовсім не об'єднується». Перше — це про те, що поваленню Шеварднадзе сприяли американці, зокрема грошима Джорджа Сороса. Друге — про те, що, бачте, якісь товариші в Соцпартії й «Батьківщині» висловлюються за те, аби Мороз і Тимошенко йшли на вибори окремо від Ющенка. Приймай, народе, локшину на вуха.

      Що на це скажеш? Певно, Леонід Данилович із Віктором Володимировичем у страшних снах бачать перетворення успішної грузинської опозиційної трійки — Михайло Саакашвілі, Ніно Бурджанадзе та Зураб Жванія — на українське тріо в складі Віктора Ющенка, Юлії Тимошенко та Олександра Мороза. Тут повно навіть особистісних ознак схожості, не лише політичних. Тому час академіку Возіанову ставити Банковій новий діагноз, що базується на «фобії», викликаній «грузинським синдромом». З'являються навіть показові фрейдистські обмовки: вже згаданий вище Юрій Завгородній (відомий читачам «УМ» також як автор «темника» з інструкціями для обласних державних адміністрацій, як протидіяти проведенню ініційованих блоком «Наша Україна» форумів демократичних сил) в цитованій статті для «УП» назвав одного з «нашоукраїнських олігархів» Давида Жванію... Зурабом. Ну не дає спокою грузинська опозиція нашій владі. Полікуватися б. На пенсії.

 

      Запитання до одного з лідерів української опозиційної «трійки» Олександра Мороза в ефірі «5-го каналу»:

      — А вірите в щось схоже в Україні? (Йдеться про грузинські події. — Авт.)

      — Безумовно. Я думаю, що ці досвіди будуть теж використані українською опозицією.

      — Яким чином?

      — Дуже просто. Відносно координації своїх дій...

      — Ви допускаєте захоплення парламенту?

      — Ну, з парламентом ми можемо просто «не відпустити». Йдеться про те, щоб зосередити свої зусилля в контролі за проведенням виборів.

  • Львовом — з колядою

    Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>

  • Ірина Геращенко: ЄС налаштований на асоціацію завдяки «війні» з Росією

    Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>

  • Віра Ульянченко: Обласна влада ні на кого не тисне і ні перед ким не плазує

    Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
    Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
    І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>

  • В'ячеслав КИРИЛЕНКО: Ми змогли повернути довiру людей

    «В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
    Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>

  • Андрій Шкіль: Регіони — «діти» слухняні. Але нерозумні

    Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>

  • Замiсть авантюр та полiтичної хитростi демонструйте власне бачення розквiту країни

    Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>