Еймi Греппел. (автора.)
- Еймі, чому ви вирішили повернутися до української теми аж через 15 років після тих подій, свідком яких ви були й про які оповідає ваш фільм?
- Якщо ви гадаєте, що я також вирішила примусити «помаранчеву» тему працювати на себе, то дуже помиляєтесь. Хоча в сьогоднішніх умовах, безумовно, слово «Україна» викликає певні асоціації. Коли у своєму Техасі я заводжу мову про Україну, то в пересічного американця відразу ж виникає запитання: «Це там, де отруїли майбутнього президента?» Тобто для американського обивателя першим знайомством із невідомою досі країною стала ота красномовна заставка про події в Україні 2004 року, на якій було представлено два портрети Ющенка: до й після отруєння. Вона й досі викликає в моїх співвітчизників та, гадаю, й у всьому світі такі ж самі асоціації.
Тоді, в серпні 1991 року, ми зняли в Україні кілометри документальних кадрів. Причому унікальних, бо випадково потрапили у вир історичних подій. Щоправда, усвідомлення цього прийшло значно пізніше. Спочатку нам було просто цікаво, бо ми знали, що радянський комунізм - щось жахливе, й хотіли самі перевірити, чи це справді так. Багато чого нам здалося просто диким - наприклад, автомати на вулицях із газованою водою. З них люди пили воду з одних і тих самих склянок. Але все це відійшло на задній план і відразу забулося, коли почалися події серпня 1991 року. Пригадую, рано-вранці 19 серпня мене розбудив крик моєї перекладачки Наталії Шевченко: «Горбачов більше не президент!». Все, що я тоді спромоглася сказати: «І часто у вас таке трапляється?»
Повернувшись через чотири місяці з тими кілометрами плівки до Америки, я, відверто кажучи, не знала, що з ними робити. Мені потрібен був щонайменше фаховий перекладач-консультант і... бюджет. Але найперше я почала цікавитися українською історією і з'ясувала, що вона настільки складна й заплутана, що українці самі не можуть у ній розібратися.
- Проте ви дуже вдало вибрали для архітектоніки сюжету дві історичні паралелі: події 30-х років через драматичну долю Леся Курбаса та його театру й події початку 90-х, коли на очах усього світу розвалювався СРСР - одна з найжорстокіших і найкривавіших імперій в історії людства, і крiзь «залізну завісу» світ побачив перші промені світла, що пробивалися зі Сходу.
- Для мене Лесь Курбас - це і є світло зі Сходу. Саме з Леся Курбаса для мене почалося відкриття України. До того я навіть не підозрювала про існування такої країни. І моїм своєрідним гідом стала Вірляна Ткач. Вона створювала свій театр за доволі дивними, на перший погляд, принципами. Її цікавили так звані мультикультуральні актори, тобто ті, які знають і шанують не лише свою національну культуру, а й прагнуть знати про інші культури світу. Так підібралася трупа з молодих людей африканського, азійського, латиноамериканського походження - майже всі неукраїнці, які, втім, мали створювати вистави й театралізовані дійства на українські теми й мотиви.
Пригадую, Вірляна попросила нас написати, що ми хотіли б створити на сцені, якою бачимо майбутню мистецьку групу, зокрема й місію театру взагалі. Ми понаписували цілі есеї. Потім Вірляна розповідала, що, читаючи наші одкровення, її не полишала думка, що десь усе це вона вже читала. І раптом згадала - в щоденниках Леся Курбаса! Здається, тоді Ванда Фипс, з якою Вірляна разом перекладала поезію з української на англійську, запропонувала взяти щоденники Курбаса, наші твори, деякі вірші й спробувати створити на цій основі театралізоване дійство. Так народилося «Світло зі Сходу», з яким мистецька група «Яра» в 1990 році виступила в нью-йоркському театрі «ЛяМама», а через рік на сценах Києва, Харкова та Львова. Українська радянська преса писала тоді, що «американський театр приїхав ставити Леся Курбаса». Той приїзд був справді сенсаційним, бо став і дебютом американського театру в Україні, й поверненням на сцену забутого Леся Курбаса.
- То ми з вами, з'ясовується, давні знайомі - бо мені випала тоді нагода бути на прем'єрі в Київському драматичному театрі імені Івана Франка. Знайомство було дуже прискіпливим, бо, пам'ятаю, по сусідству сидів Богдан Ступка й співміряв себе з американцями. Нью-йоркська мистецька група «Яра» уособлювала тоді цілий материк інакшості світу по той бік «залізної» завіси. Вистава йшла й українською, й англійською мовами і разом з американцями в ній грали актори з Києва, Харкова, Львова. Як ви знаходили спільну мову? Чим взагалі американська акторська школа відрізняється від української?
- Відрізняється не тільки американська від української, а й львівська від київської, а київська від харківської. Ми багато спілкувалися, хоч на перших порах було дуже важко, а потім проводили творчі майстерні, відбираючи акторів для вистави. З часом мовний бар'єр зник - ми стали єдиною трупою.
Що ж до шкіл, то українські актори вважали, що своєрідність американської акторської школи в тому, що ми працюємо ззовні всередину себе, а вони - зсередини назовні. Ми ж були переконані, що все якраз з точністю до навпаки.
- У своєму фільмі ви багато дискутуєте про свободу. Актори, художники, поети дуже патетично намагаються довести, що «свобода не означає привселюдно знімати з себе штани, а насамперед вимагає вичавлювання з себе раба, позбавлення страху й внутрішніх психологічних комплексів». Знаю, що не так давно ви побували в Україні, щоб написати епілог до «Світла зі Сходу». Ви пробували розпитати в людей, що для них свобода тепер?
- На жаль, я повернулася з дуже гірким осадом на душі. Так, неначе втратила щось неймовірно дороге, яке більше ніколи не повернеться. Тоді, в 1991 році, на вулицях українських міст було стільки вродливих природною красою облич, вони всі світилися добром, щирістю, відкритістю. Хоча матеріально люди тоді жили набагато гірше, ніж тепер, але вони співали на вулицях - мене це тоді неймовірно здивувало. Я брала інтерв'ю у простих перехожих на майданах під час мітингів. І коли запитувала у них, про що вони мріють, то чула у відповідь: «Наші мрії - в наших піснях». І починали співати. Ту пісню підхоплювали інші і невдовзі співав весь майдан. Причому вони свято вірили: те, про що вони співають, скоро стане реальністю. Тепер цього натхнення, цієї щирості, цієї віри немає. Мені здається, що українці не до кінця усвідомлюють, що всі ці «Макдональдзи», супермаркети, уся ця американізація вимиває з них глибокий культурний шар, на якому тримається дух народу. Cклалося враження, що вони свідомо відходять від тієї культури, бо хочуть якнайшвидше бути подібними до американців чи європейців.
- Вам не здається парадоксальним, що ви їхали шукати світло на Сході, а більшість українців вважають, що воно на Заході?
- Я їх розумію. Можливо, я була б такою ж, якби довго не мала найнеобхіднішого, а потім в один момент мені відкрили двері, за якими є все, що людина хоче. Але перемога матеріального над духовним - це дуже небезпечно. Тепер в Україні майже ніхто не говорить про внутрішню свободу, про боротьбу з психологічними комплексами. Натомість більшість на запитання, що для них є свобода, відповідали: «Свобода - це гроші». Така метаморфоза спонукала мене до ідеї зняти ще один фільм про Україну й українців.
- Наприкінці фільму ви одягаєте українську вишиванку й признаєтеся, що в українській землі є також й коріння вашого роду. Ви не пробували його відшукати?
- Ні. Батьки моїх батьків емігрували до Америки на початку минулого століття з-під Одеси. Їхнє єврейське містечко було вщент знищене, й вони дивом врятувалися. Мої батьки хотіли викреслити з пам'яті той період. Скільки себе пам'ятаю, завжди втовкмачували мені: «Ти - 100-відсоткова американка!» Так я і росла. Але, коли повернулася з України й розповіла своїм батькам про дивовижних людей, яких там зустріла, вони відкрили мені історію нашого роду. Тепер я вже не 100-відсоткова американка, а американка з українським корінням.
Розмовляла Катерина КІНДРАСЬ.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
