Костянтин Ситник.
Колись завдяки старим фільмам у масовій свідомості існував образ шанованого професора — лагідного дивака не від миру сього, в окулярах і старомодній круглій шапочці, який комфортно відчуває себе лишень у своїй книгозбірні та лабораторії. Ті часи давно минулися. А проте вчені у нас (слава Богу!) ще лишилися. Ведеться їм скрутно — держава вже упродовж багатьох років витрачає на науку вп'ятеро менше, аніж мусила б за українськими законами. Але ці вчені й у таких умовах примудряються не лише розширювати видноколи загальнолюдського пізнання, а й намагаються зробити нашу державу бодай трохи розумнішою й людянішою.
Що б і хто там не казав, наука (як і кожна сфера людської діяльності, що потребує високого професіоналізму) — система вельми ієрархізована. При основі піраміди — тисячі й тисячі непомітних працівників, без чиєї сумлінної праці науковий пошук був би неможливий. На вершині — одиниці, які своїм розумом і талантом зуміли зазирнути далі, аніж це вдавалося іншим. І саме ці одиниці (в силу свого суспільного становища) мають шанс вплинути не лише на стан розвитку біології, фізики чи математики, а й на загальний стан суспільства, в якому вони живуть.
До таких одиниць належить і академік Костянтин Меркурійович Ситник — визначний український ботанік і водночас державний і громадський діяч. Справжній український Інтелігент (саме з великої літери!), Людина, яка у свої 80 перебуває у вирі не лишень наукового, а й політичного життя (самим своїм існуванням нагадуючи українським політикам про зовсім інші, справжні, критерії фаховості й моралі).
...До певного часу біографія Костя Меркурійовича була типовою для українського вченого високого калібру. Народився він 3 червня 1926 року в Кам'яному Броді (тепер це один із районів Луганська) в незаможній родині коваля. Закінчив місцевий педагогічний інститут і від 1950 року працює в Академічному інституті ботаніки в Києві. За цей час створив декілька нових наукових напрямів із фізіології рослин, екології, космічної біології. Був, зокрема, одним із фундаторів природоохоронного руху в Україні та автором наукової програми першого українського астронавта Леонiда Каденюка. Досі редагує «Український ботанічний журнал» (єдиний природничо-науковий часопис АН, який у 1970-ті уникнув переходу на «общепонятный язык»).
При цьому талановитий учений стрімко просувався науковими й адміністративними щаблями. Захистив кандидатську й докторську. Був обраний членом-кореспондентом і академіком. У 1970 році очолив свій інститут (а 2003-го — чи не єдиний у НАН добровільно відмовився від директорства, вважаючи, що час дати дорогу молодшим). Був віце-президентом Академії і в 1980-85 роках — головою Верховної Ради УРСР (тодішня система висувала вчених на здебільшого церемоніальні, але почесні ролі).
Утім моє знайомство з Костем Меркурійовичем припадає на час, коли він уже перестав бути «типовим видатним ученим», який спокійно стриже купони від здобутої (заслужено!) слави. Пригадую з'їзд тоді ще «партії влади» НДП у травні 1999-го. Меншість, що повстала проти перспективи другого терміну Кучми, вийшла iз зали слідом за лідером партії Анатолієм Матвієнком. Більшість (тоді ще — ховаючи здебільшого очі) голосувала за «дорогого Леоніда Даниловича».
73-річний академік Ситник сидів тоді в президії між Іваном Плющем (який зробить свій вибір на користь демократії кількома роками пізніше) і Євгеном Кушнарьовим (який ще пізніше зробить зовсім інший вибір). Обоє буквально тримали за рукави шанованого академіка, який перед тим говорив: Леонід Кучма за природою своєю є нездалим експериментатором, а відтак державою органічно керувати нездатен. Але Кость Меркурійович рішуче підвівся й попрямував до виходу...
Так академік Ситник зробив свій крок до опозиції. І вже в ролі народного депутата від УРП «Собор» накрутив десятки тисяч кілометрів Україною, ночуючи в поганеньких провінційних готелях (а часом і в наметах) в ім'я того, щоб розповісти людям, що ж насправді відбувається з країною і що треба робити всім нам. Пригадую одну з передвиборчих поїздок на Харківщину в жовтні 2004-го й зустріч з тамтешньою інтелігенцією (академіка, та ще й народженого в Кам'яному Броді, на Слобожанщині слухали уважно — він був своїм). Вертаючись до Києва автомобiлем по двох напружених днях і майже безсонних ночах, я насилу намагався не закуняти. А Кость Меркурійович як ні в чому не бувало вів куртуазну розмову з Оксаною Забужко... про сучасну українську літературу (письменство, театр, живопис — ще одна пристрасть академіка Ситника).
...Учений дорого заплатив за перемогу Ющенка. Я зустрів Костя Меркурійовича на другий день Помаранчевої революції на Інститутській. Він виглядав стомленим, коротко розповів про засідання фракції і про плани відчайдухів зараз-таки брати штурмом владні будинки. І рушив пішки на Терещенківську, до рідного інституту. Там його наздогнав інсульт.
Але Кость Меркурійович показав усім, як варто боротися за життя, причому не номінальне, а повноцінне. Він повернувся до сесійної зали парламенту (де був автором кількох принципово важливих законів на захист української науки). Він пережив складну операцію на серці. Але він досі знаходить сили не лише на улюблену науку (без неї справжній учений не може обійтися ніколи), а й на зовні рутинні партійні засідання (академік Ситник очолює Раду старійшин УРП «Собор»).
Якщо ви часом буваєте на київській вулиці Терещенківській, то під будинком Інституту ботаніки імені академіка Холодного ви часто можете зустріти людину зі шляхетною сивою чуприною й ціпочком, але з дивовижно молодими очима і приязною усмішкою. Не бійтеся зупинити Костя Меркурійовича і запитати його бодай про шляхи реформування академії. Чи про творчі плани його сина Миколи (відомого під журналістським псевдо «Вересень»). Чи про те, коли нарешті заговорить українською його рідна Луганщина (учений ревно опікується ще й цим).
Академік Ситник радо поговорить із вами — і ви матимете в багажі своїх спогадів доторк до однієї з непересічних постатей української сучасності. Адже і у 80 Кость Меркурійович зовсім не спішить ставати історією — хоч і в ній давно заслужив на почесне місце.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
