Майже за рік до затвердження указу в Києві зібралася поважна «Нарада про українофільство»: міністр народної освіти, обер-прокурор Синоду, головний начальник ІІІ відділення царської канцелярії. Напросився й голова Київської археографічної комісії Михайло Юзефович (той самий, який свого часу доніс на Шевченка й Кирило-Мефодіївське товариство). Головував міністр внутрішніх справ. Обговорювали важливе питання держбезпеки: поширення українських книг, недільних шкіл і театральних вистав. У записці, підготовленій експертом для наради, зокрема, сказано: «Можно с полной безопасностью для целости России смотреть на возникновение литературы, например, у латышей, но допустить обособление, путем возведения украинского наречия в степень литературного языка 13-ти миллионов малороссов было бы величайшею политическою неосторожностью». Ще в 1863 році, коли Росія гасила багаття, розпалене волелюбними поляками, публіцист Михайло Катков писав, що «окрема малоросійська літературна мова значно небезпечніша, ніж польське повстання».

Перше враження від акції «Музейна подія року» — це відчуття відчиненого вікна в простір, де щойно прогриміла злива і тепер повітря сповнене озоном. Щось раптово змінилося в музейному житті — всього за рік. Злива болючих повідомлень (про крадіжки, брак обладнання, несучасність) омила й незаперечну красу нашої спадщини, яка збереглася не зважаючи на війни, нищівні кампанії «проти пережитків» і освічену байдужість. «Нам треба змінити стереотип щодо музеїв. Музеї — це насправді красиво, це цікаво», — каже голова правління Центру розвитку музейної справи Олексій Копитько.