«Сюди, на Рось, не ближче і не далі...»

      Другий травень минає, як відійшов за вічну межу Микола Вінграновський. Несміливо, наче оглядаючись, ніби кроки по тонкому льоду, проступають оцінки: «блискучий», «великий», «геніальний»... Ще визначаються літературознавці, де доробок митця вагоміший — в поезії чи в прозі. Ще немає в Україні вулиць і пароплавів його імені, меморіалів і музеїв-садиб. Але є дзвінко-срібне слово поета. І є пам'ять, котрою поволі, але неухильно наснажується українське буття. Прикметно, що навіть для матеріальних її виявів не потрібно ані президентських указів, ані ухвал Спілки письменників, ані столичних ініціатив.

      Село Яблунівка на Білоцерківщині — справжня глибинка. Від Києва — 120 кілометрів, від райцентру — 15. Перед селом ліс усе щільніше обступає безлюдну трасу і за одним із поворотів підходить впритул. Ліворуч — меморіал брянським партизанам, котрі рейдували тут у 1943 році. Праворуч — ледь примітна стежка між дубів і сосен, що, продершись крізь чагарі, різко спадає вниз. Тиша, пахощі, солов'ї. І обрамлена гранітними кручами й лісом сонячна галявина, під яку підступає Рось. Казка. А в неї в кутку, під розлогим в'язом — гранітна брила, з якої посміхається, ледь схиливши чоло, карбований Вінграновський — молодий і красивий. «Вєліколєпно!» — ніби каже він свою характерну фразу.

      — Микола Степанович сюди часто приїздив, — говорить Анатолій Савчук, голова Яблунівської сільради. — Рибалив, відпочивав, творив. Скільки ми з ним поперебалакали! Незвичайна була людина! От ми й вирішили...

      Делегація гостей, літераторів із Києва, вражено роззирається. Роланові Сергієнку, однокурснику Вінграновського по майстерні Довженка у ВДІКу, роззиратися ніколи — він знімає фільм про свого славетного друга. «Працюємо!» — тихо, але владно кидає Ролан Петрович, і камера оператора попасом йде вкруж монумента.

      «Ми довго виношували цю ідею, — долучається до розмови Анатолій Кульчицький, голова Білоцерківського осередку фонду культури, теж давній друг Вінграновського. — Обговорювали проект, підбирали фотографії. Зважували. Коли ж визначилися, до справи взявся Сергій Мовчан, наш місцевий бізнесмен. Усе його — матеріали, техніка, майстри. І все хлопці зробили за тиждень, не взявши ні копійки...»

      Восени 2005-го пам'ятну стелу було встановлено. Але це не завершення. Господарі розповідають, що хочуть дооблаштувати місцину, відновити порушений дерен, встановити лавиці неподалік. Є навіть плани розширити меморіал, доповнивши його фігурою коня край води. «Хоч люди й так ідуть, — посміхається Анатолій Савчук і киває кудись за Рось. — І з Глибічки, і з Сорокотяг. Я якось взимку сюди приїхав глянути, що й як. Так весь сніг людьми витоптаний. Все у слідах...»

      Під постаментом і зараз яскравіють квіти. Трохи прив'ялі, бо, як пояснює Олена Глущенко, завідувач Яблунівської бібліотеки, поетеса й співачка, покладали букети не до дати чи якогось візиту, а просто так — від серця. З авто, що вигулькує з-за дерев, підходить Сергій Мовчан, меценат. Круглолиций, засмаглий. За ним — Сергій Студзінський, автор проекту, молодий зовсім хлопець. Ніяковіють, знічуються. Мовчан так і норовить ухилитися від відеокамери та фотоапаратів Надії Степули й Сергія Грабаря. Нічого, мовляв, особливого, зробили те, що мусили. «Я спочатку пропонував його на скелі викарбувати. Ото, як американського президента... Але хлопці вирішили так...»

      «Сюди, сюди, на ці шовкові води,/ ...На синю Рось, що в снах моїх тече», — усміхаються, разом із поетом, карбовані рядки. «Спасибі вам, — каже зворушена Олександра Іванівна, дружина Миколи Вінграновського. — За те, що у ваших душах є місце для пам'яті. Що у вас є слух на слово... На магію Миколи...»

      Потім буде концертна програма в Яблунівському будинку культури, зустріч у сільській бібліотеці, новий вибурх щирості й тепла. А поки що клацають фотоапарати, накручує шаманські кола Сергієнкова телекамера. Поетів друг, шофер Іван Павлович Дуля розкладає хліб на імпровізованій скатертині. В очерети б'є хвиля — то Мирослав Лазарук і Анатолій Качан роблять «заплив у Росі пам'яті Вінграновського». Мені ж пригадується хрестоматійне: «Народе мій, як добре те, / Що ти у мене є на світі...» А у народу — тобто, у нас з вами, — є Микола Вінграновський. Апріорі. Назавжди. І це не просто добре, це — «вєліколєпно».

      P.S.  До речі, як запевняє Анатолій Савчук, це не русизм, а давньослов'янське слово. А кому знати, як не Савчуку? — ще 1242 року його односельці билися з монголо- татарами на річці Сквирці...

Павло ВОЛЬВАЧ.