Красна мода від Краснової

         «Вікторія Краснова повертається» — це була чи не найприємніша новина поруч із поверненням Вікторії Гресь у формат вітчизняного тижня прет-а-порте. Виявилося, що дизайнер із Луцька, яка своєю першою колекцією — українською, конструктивною і оригінальною — викликала фурор і, переступивши всі ієрархії, стала на одну сходинку з нашими найіменитішими модельєрами, першу колекцію зробила на сезон осінь-зима 2003-2004. Всього-то. Але зліт був дуже стрімкий — недарма ж вона любить повторювати: остерігайтеся своїх мрій, вони мають властивість дуже швидко здійснюватися — першу колекцію вона показує у Києві і Москві, і там, і там  захоплена преса, відразу пропозиції від престижних магазинів, відразу зацікавленість скандинавських баєрів. Gerald Tribune пише латиницею слово joupan, яке вона вводить у модні словники, а з 6 сторінок, які віддає італійський Collezioni під російський тиждень моди, одна належить їй, те саме з Fashion TV. Потім із київських тижнів моди Краснова зникає, показується тільки в Москві, по Києву ходять різні чутки і здогади. Сама Вікторія власною персоною вигулькне то на весіллі Наталі Могилевської як дизайнер весільної сукні і подружка нареченої, то на презентації Лади Лузіної, то в російському «Домовому». Та раптом міняється вітер, той, до якого дослухається Мері Поппінс і який після себе залишає нові конфігурації, і в шоу-румі «Сезони моди» з'являються вишуканi жупани і сукні Вікторії Краснової, а на Ukrainian Fashion Week і вона зі своєю новою колекцією. Сьогодні її одяг можна купити в згаданому шоу-румі на Червоноармійській, в новому бутіку Nashe в ТЦ «Олімпійський», а невдовзі, можливо, в одеському «Коконі», але вона, як і раніше вважає, що для України її одяг — неформат.

      «УМ» пощастило поспілкуватися з дизайнером, яка не дуже любить публічні сповіді, розкриватися і виходити зі свого панциря. В звичайному будинку в центрі, в одній з квартир чотири швеї безперервно строчать одяг, конструктор працює з ескізами, а в сусідній кімнаті, де стелаж із зачохленим одягом, комп'ютер і пара поличок із журналами і альбомами, стримана і спокійна Вікторія Краснова дає нам інтерв'ю. Одяг у чохлах свідчить про те, що вона працює над новою колекцією (щоб не заважав і не відволікав), але те, що на ній таки одягнена чорна блуза власного виробництва — означає, що процес ще не зайшов так далеко. «Бо коли я працюю над колекцією, не можу носити нічого свого», — каже дизайнер.

      За її словами, клієнти — це ті люди, які щодня носять класику — юристи, адвокати, розуміють і люблять цей одяг. Вона міксує класику і сучасний одяг, спортивний і національний, і виходить не еклектика, а дуже гармонійні і цікаві, зручні речі, незвичайні в обробках і фактурах. Каже, що сама попрацювала б хіба у Домі Shanel, бо розуміє такий одяг, і додає: «Оце знахабніла, так?» Вірить, що через 15 років її одяг продаватиметься у всіх європейських столицях. І чомусь зовсім не виникає бажання з нею сперечатися...

«У дитинстві у мене не було вишиванок, я займалася балетом і малювала»

      — Попередні роки я завжди показувалась на Russian Fashion Week, і цієї весни моє прізвище було виставлене на сайті RFW, але ми вирішили попрацювати з «Тижнем моди в Москві», вони конкурують між собою, якщо ви знаєте. Перехід із одного Тижня в інший — це вже такі політичні моменти, а ми насамперед шукаємо ринок збуту, і оскільки Росія — велика країна, і за Уралом теж дуже багато Росії, ми працювали в шоу-румі, де було чимало баєрів із регіонів Росії, що власне мене й цікавило. Але показу не робили.

      — Коли ви показали першу колекцію на «Сезонах моди», у вас уже тоді було власне обличчя і власний стиль, якого ви дотримуєтеся постійно. Це рідкісне явище в моді, як вам вдалося одразу знайти себе?

      — У першу колекцію, як у будь-яку студентську чи конкурсну, дуже багато всього було вкладено, хотілося зробити щось незвичне, щоб воно дивувало і когось, і тебе саму. Я цілеспрямовано вибрала слов'янську концепцію, тому що на той момент цієї теми не було взагалі, а мені хотілося зробити те, чого ще нема. Всі дизайнери хочуть відкрити щось нове, але велосипед винайти вже неможливо.

      — Мені здається, ви таки винайшли свій маленький велосипед, бо це ні на кого на схоже.

      — Я дуже ціную індивідуальність, я не хочу повторюватися, я працюю день і ніч, у мене немає ні відпусток, ні вихідних — і я ще не можу сказати, що зробила дійсно щось особливе. Є якийсь стиль, але світ рухається вперед, усе змінюється, змінююсь я і моє сприйняття того одягу, який робила раніше. Наприклад, перша колекція була більш музейною — дуже трудомістка, дуже багато ручної роботи, там із простих фактур складалися тканини і навіть форма — із різних стрічок, тасьми. Я люблю такий штучний одяг, і на нього є попит, але збудувати бізнес на цьому дуже важко. Завжди треба мати другу лінію, простішу, щоб заробляти гроші на першу лінію і реалізовувати себе там. У нашій країні фешн-бізнес тільки розвивається і всі шишки набиваються на власній голові. Мода — це творчість, частково мистецтво, але більшою мірою бізнес. І якщо мистецтво і бізнес правильно компонуються, тоді все рухається дуже швидко. А якщо на кожній сходинці суттєві перешкоди, як у нашій країні, тоді й розвивається все так повільно.

      — Російська преса традиційно пише, що ви розробляєте слов'янський стиль, а ви кажете, що працюєте з лініями, силуетами українського народного костюму. Поясніть цей момент.

      — Усі ті форми, з якими я починала працювати, притаманні українському народному костюму. Але ми не можемо сказати, що вінок, керсетка, спідниця, сорочка і плахта — це вже є українське народне вбрання, кожний регіон має свої особливості одягу. Для мене це — напрям, мені цікаві тонкощі ручної роботи, тонкощі обробки швів, технології, які використовувались раніше і які можна використовувати в сучасному одязі. Але я завжди всім незадоволена, мені чим далі хочеться працювати з новими матеріалами, хочеться робити свою тканину. Я, наприклад, співпрацюю з Рівненським льонокомбінатом. Льон — благодатний матеріал, здоровий, екологічний, прийнятний для людського тіла, він дуже цінується і дорого коштує за кордоном. Але у нас немає нових технологій. Можна робити нові фактури, якісь плетіння, а вже так, як працюють із льоном в Італії — полірують, пом'якшують, осучаснюють, наші не можуть..

    — У своїх колекціях волинський одяг, регіональний костюм ви використовували?

    — Так. Волинський костюм відрізняється тим, що він найменш прикрашений. Волинське Полісся дуже стримане, там такий сіро-білий льон, натуральний, — як сонце його вибілило, таким він і ставав. Жупани, свити, сорочки не є такі прикрашені, як у Київській, Полтавській областях, там немає яскравих кольорів вишивок, тільки зовсім трошки чорної.

   — А у вашій сім'ї був якийсь старий український одяг — вишиванка у скрині чи сорочка від бабусі?

      — Моя бабуся з Одещини, а дідусь із Полтавщини, от коли приїжджала на батьківщину дідуся в Сорочинці, там я вперше побачила це розмаїття. У мене не було прабабусь, від яких передались би ці речі, дідусь був офіцером, і в хаті, яку вони збудували, уже все було нове, 50-х років — і одяг, і предмети побуту. Але бабуся дуже гарно вишивала, плела гачком. Не можу сказати, що це якісь надзвичайно народні речі, але вони були дуже гарні самі по собі. Наприклад, постіль, в якій я спала з самого дитинства, вся була прикрашена плетінням гачком — і простирадла, і подушки. У мене навіть зараз є скатерті, які плела бабуся, дуже великі і гарні.

      — Ви їх використовуєте?

      — Дуже рідко, але стелю. Бабуся минулого літа померла, а в мами ще залишилась та оздоблена постіль. Вона вийшла вже з ладу, але можна в нові простирадла вставити  плетені фрагменти, зв'язані руками бабусі.

      — Ви одягали якісь вишиванки у дитячому садку, в школі?

      — Ні, такого не було. Все, пов'язане з українським одягом, відбувалося в Сорочинцах. Пам'ятаю, на свято Івана Купала мені назбирали найкращі квіти, які росли в городі — півонії, троянди, і сплели величезного вінка, поставили в нього свічки і я його пускала на Псьол. Знайшли український костюм — чиюсь сорочку, спідницю по п'яти, намисто. У мене досі збереглися слайди з того часу — бо мама працювала у магазині фототоварів і займалася фотографією. І ще я була на Закарпатті, в Трускавці, і теж залишилися фотографії, де я з татом у западенських костюмах, із топірчиком. У дитинстві дуже багато залежить не так від сім'ї, як від школи — бо дитина там проводить більшість часу, а в школі такі речі не культивувалися.

      — У дитинстві ви, здається, закінчили балетну школу?

      — Так, з п'яти років і до 5 класу я займалася балетом. Це була ідея мами, у мене ентузіазму вона не викликала. Мамі дуже подобався балет, вона купувала мені книжки про Майю Плисецьку, про Уланову. Я думаю, всі мами хочуть, щоб дівчатка були стрункі і прямі, щоб були балеринами. Здається, Лагерфельд колись казав, що жінку з Росії можна впізнати одразу, тому що майже всі вони в дитинстві пройшли гуртки балету.

      — А ваша балетна постава — це звідти?

      — Так, часто люди думають, що я балерина.

      А в третьому класі я пішла на гурток малювання в Палац піонерів, після гуртка самостійно вступила до художньої школи, сама склала екзамени.

      — Потім ви отримали освіту вчителя малювання?

      — Так сталося. Після 8 класу я вступала в Одеське театрально-художнє училище, на ті часи в Радянському Союзі їх було два — в Одесі і Ленінграді, які випускали кадри для кіностудій, художників по костюмах. Але там набиралося 12 чоловік на курс і мене не взяли, це була величезна трагедія.

Бізнес без шоу

      — Коли ви робили костюми для мюзиклу «Снігова королева», ви частково реалізували свої дитячі мрії?

      — Я тоді якраз пригадувала, як мені хотілося цим займатися, але коли робила «Снігову королеву», то паралельно працювала над своєю другою колекцією, і звичайно, найбільше сил я вкладала в колекцію. День показу в Москві збігався із першим днем зйомок у Києві, було дуже мало часу. А костюмів я пошила близько 150.

      — У пресі пройшла інформація, що російська співачка Наталя Ветлицька відмовилася одягати вашу сукню для своєї ролі. Що там відбулося насправді? Дуже примхливі були зірки на цьому проекті?

      — Різні ситуації були, на мюзиклі справді були питання з Ветлицькою і Софією Ротару. На той час я тільки робила другу колекцію, нікому не була відома, мені запропонували цей проект, і я на ньому заробляла гроші, щоб рухатися далі. Ставлення до мене було прискіпливим, і я дуже переживала за костюми Софії Ротару — часто викликали з «Інтера», і з ескізами, і з костюмами ми повозилися туди-сюди.

      — Але зрештою вони одягли ваші костюми?

      — Так, і з собою всі забрали. На «Інтері» нічого не залишилось, тому що кожен актор від'їздив і забирав костюм.

      — Ви вже були підготовлені до роботи з зірками, бо з 5 курсу працювали стилістом у Могилевської?

      — Я не можу сказати, що була її стилістом, це просто мій перший клієнт. Я не закінчувала швейних училищ до Академії дизайну, як інші, і в мене не було клієнтів. До нас в академію приходили кілька артистів і проводили конкурс ескізів, тобто ми мали прослухати пісні й без прив'язки до тематики кліпу придумати костюм. Я намалювала костюм Снігурочки до пісні Могилевської «Зима», їй сподобалося і так ми з нею познайомилися.

      — Ви і зараз працюєте разом?

      — Зараз рідше. Вона просто приходить і купує одяг, якщо по розміру підходить, а якщо ні — ми їй шиємо. Але я постійно зайнята, і з клієнтами майже не працюю.

      — Це теж нетипово як для українського дизайнера. Тобто ви спрямували всі зусилля на те, щоб побудувати бізнес?

      — Так, і день за днем я вчуся цьому. Наприклад, уже декілька сезонів у нас іде співпраця з шоу-румами, які є професійними посередниками між баєром і дизайнером. З пострадянського простору тільки декілька дизайнерів співпрацюють із західними шоу-румами, це Ахмадуліна — М2, і Ніна Доніс, я не знаю з ким працює Семачов і Разуміхіна. І з чуток, у деяких дизайнерів уже є перший невдалий досвід — десь невчасно була поставка, не з тих матеріалів було виконано партію, адже закупити великі партії матеріалів дизайнеру на початках дуже важко. Хіба якщо дизайнер стоїть під якоюсь компанією, що займається тканинами, — у нас це може бути тільки «Текстиль-контакт».

      — У вас же був досвід виходу на скандинавський, здається, ринок, на їхні шоу-руми.

      — Після перших показів до мене звернулося і приїхало чимало людей, серед них були й аферисти. Коли ти не був у цьому бізнесі, а до тебе приходять і пропонують різні варіанти співробітництва, ти звичайно хочеш вийти на західний ринок. Тому що у мене достатньо специфічний одяг, у Москві його купують в основному іноземці. Є клієнтура і серед москвичок, але французьке посольство купує регулярно. І наші журналісти, які приїздять на покази в Париж, дуже часто бачать мої речі на людях. Наші стосунки із Скандинавією просто не пішли далі — вони забрали одяг, за який було заплачено собівартість, а частину грошей не повернули. Тепер я вже на цьому зуби з'їла, тому впевнена, що працювати треба тільки через професійні шоу-руми.

      — Після першого ж показу в Москві вам запропонували співробітництво і бутік «Марки», і Bosсo di Ciliegi. Ви продовжуєте з ними співпрацю?

      — Зимова колекція буде продаватись у Bosсo. Але тут треба підбирати під себе, мені, наприклад, не дуже підходить робота із Bosсo di Ciliegi, бо там така схема: ти їм віддаєш речі, у них свій мерчандайзер, який виставляє колекцію всього на два тижні. Наприклад, мій одяг виставляють як вечірню групу на початку грудня, а одяг я подаю їм у липні. Мій одяг продавався в BoscoDonna в Петровському пасажі — там завжди порожньо, туди приїжджають раз на день, виносять дуже багато кульків, залишають купу грошей.

      — Послухали б вас зараз українські дизайнери, обов'язково  сказали б, що Краснова — «балувана», Bosсo її не влаштовує.

      — Це є дуже добре для іміджу, але я не можу сказати, що там були великі продажі. Взагалі мій одяг був там трохи чужий. Мультибрендовий бутік, який представляє 7-8 брендів, повинен підбирати марки, які підходять один одному по духу. Щоб покупець, прийшовши в такий магазин, на одній вішалці купив брюки, на другій — сорочку, а на третій — головний убір. Я не можу сказати, що там були зібрані ті марки, які мені підходили.

      — Як ви собі уявляєте ідеальний магазин, де продавався б одяг Вікторії Краснової?

      — Мені хотілося б створити свій напрям — стиль життя від Вікторії Краснової. Я би із задоволенням робила предмети інтер'єру, дитячий і жіночий одяг — вечірню групу, повсякденну групу, чоловічий — ще не можу сказати. Думаю, колись це так і буде. Для клієнтів я вже робила предмети інтер'єру — подушки зі стрічками і дитячі жупанчики.

      — А те, що ви співпрацювали із програмою «Шанс» — це протекція Могилевської?

      — Мені телефонував директор програми «Шанс» і запрошував. Ви знаєте, чим далі, тим більше я не хочу бути публічною людиною, не хочу ходити в передачі, не хочу світитися — мені це не дуже цікаво. Мій стиль життя подібний до стилю життя моїх клієнтів: вони ходять на тусовки, але тільки туди, де їм цікаво. У мене в першу чергу є виробництво, і я трошки по-іншому позиціоную свій бренд. Я хочу зробити щось цікаве, модну одиницю, яка мала б вагу в світі, і я цього доб'юся. Я не хочу просто так працювати, тому не кидаюся в маспошиви, не кидаюся на клієнтів, я працюю над тим, що я вважаю за потрібне. Я не хотіла порушувати це питання в пресі, але мушу сказати, що з серпня все почала з нуля. Був певний етап роботи з партнерами, з якими досі йде розв'язка ситуації, тому я поки бiльше нічого сказати не можу. Саме тому остання колекція й називалася «Зміни».

Пані в жупані

      — Я десь читала, що ви не любите шоколад, а він же стимулює розумову діяльність, творчість.

      — Я з дитинства не любила шоколад, але коли на три з половиною роки стала вегетаріанкою — не їла м'яса, то потягло на шоколад. Та академік хімічних наук примусив мене їсти м'ясо, сказав, що воно потрібно для креативності, і тепер я знов не можу дивитися на шоколад.

      — А чому ви стали вегетаріанкою?

      — Я постилася, а потім мені не захотілося їсти м'яса і я перестала його вживати.

      — Зараз поститеся?

      — Зараз ні, тому що тільки недавно знову повернулася до м'ясних страв. Узагалі, коли людина мало їсть, перші дні тебе ще мучить голод, а потім проходить якийсь етап, у тебе багато роботи і ти їсти не хочеш зовсiм, тоді й наступає ейфорія. Я такий специфічний їдок, можу по кілька днів без харчів жити, але це дуже небезпечно.

      — Вашій доньці 13 років, їй подобається ваш одяг?

      — Так, але вона каже: дизайнером ніколи не буду, а сама то відрізає в сорочці рукав, то джинси по-своєму відрізає, то щось пришиває. Вона теж малює, причому з — того часу, як навчилася тримати в руці олівець, зараз навчається в Дитячій академії мистецтв. Тепер у неї період заперечення всього, і на даному етапі вона хоче бути фотографом.

      — Ви для неї щось шиєте?

      — Ми з нею носимо один розмір і міняємося одягом.

      — У вас була колекція «Український борщ», самі готуєте?

      — Раніше готувала, але останній рік дуже мало — до нас приходить жінка, яка займається кухнею. Я ж весь час на роботі, буває таке, що залишаюсь ночувати в майстерні , вдома не попрацюєш — вдома намагаюся присвячувати свій час сім'ї: вчу з донькою математику, ходимо в кіно, на ковзанку, звичайний міський відпочинок.

      — З ким із дизайнерів ви дружите?

      — Я не можу сказати, що ми постійно спілкуємося, але коли випадає нагода, десь у відрядження разом потрапляємо — з Андре Таном і Каравай. А з російських я спілкуюся з Альоною Ахмадуліною.

      — Зараз є певний пафос у наших дизайнерів — заполучити віп-клiєнтів: Катерина Ющенко, Марина Кінах, Юля Тимошенко, для вас є в цьому якась цікавість?

      — Не можу сказати, що я цим планомірно займаюся. Наприклад, до мене приїздила команда з російського Ellе, коли робили зйомки для російського й українського Ellе Юлії Тимошенко. На зйомку вони привезли з Москви одяг від Луї Віттона та Ів-Сен Лорана, а в мене взяли білий жупан із колекції весна-літо 2005, і Юлія Володимирівна собі його відклала.