«Свою роботу на іншу не зміню!», —

07.04.2006
«Свою роботу на іншу не зміню!», —

Наталя, очевидно, — найчарівніший дільничний інспектор. (Фото автора.)

      Уже всі звикли до того, що жінки сьогодні нерiдко обирають професії, які завжди вважалися чоловічими. Ніхто вже не дивується жінці-шпалоукладнику чи жінці-керівнику уряду. Але все-таки трапляються випадки, коли навіть за сьогоднішнього розвитку гендерної політики представниці прекрасної статі обирають таку професію, яка просто не може не викликати здивування. Наприклад, дільничний інспектор міліції. Уособлення закону на місцях. Людина, якій потрібно бути і психологом, і криміналістом, а інколи навіть «бійцем «Беркуту». А тут раптом — жінка на посаді, на яку не кожен міліціонер погодиться.

      Молодший лейтенант міліції, дільничний інспектор Щорського райвідділу внутрішніх справ Наталія Дубина — єдина жінка в УМВС України в Чернігівській області (а можливо, і в Україні), яка вже три роки працює дільничним інспектором.

 

«Тато-міліціонер був категорично проти моєї професії»

      Застали ми Наталію у її кабінеті, і розмова почалася зi з'ясування питання: чому молода симпатична жінка обрала для себе роботу в міліції, і не просто в міліції, а стала саме дільничним інспектором?

      — Працювати в міліції я мріяла ще з дитинства. Мій тато Володимир Олексійович працював у міліції, і мені завжди хотілося піти його шляхом. Я відразу після школи хотіла навчатися в училище міліції. Мама не заперечувала, але тато був категорично проти. Мовляв, не жіноча це справа. І я закінчила педагогічне училище в Новозибкові в Росії, отримала професію вчителя початкових класів. Працювала у Нових Млинах учителем російської мови та зарубіжної літератури. Якось розговорилася зі своїми знайомими міліціонерами з нашого райвідділу, і вони запитали, чи не хотіла б я працювати у кримінальній міліції у справах неповнолітніх. Це мені нагадало про стару мрію. Я ще раз поговорила з татом, і, на моє здивування, він здався. Сам пішов до начальника райвідділу, поговорив із ним, і мене викликали на співбесіду. Коли я дізналася, що мене викликають на цю розмову, була якраз у школі. 3 Нових Млинів до Щорса — 17 кілометрів, я примчала додому на велосипеді за півгодини. Бесіда відбулася, мені запропонували роботу. Але так сталося, що через деякий час я на кілька місяців пішла у декрет. А коли повернулася, у райвідділі була вільною лише вакансія дільничного інспектора. Так я стала дільничним. Робота мені подобається. І, за великим рахунком, зараз я її на іншу не змінила б, — каже Наталя.

      Робота дільничного інспектора вважається однією з найважчих і найвідповідальніших у системі органів внутрішніх справ. Особливо в районах, де до дільниці можуть входити декілька сіл, розкиданих на великій території. Тому транспортна проблема для сучасних «Аніскіних» — одна з найгостріших. До дільниці Наталії Дубини входять три сільські ради, це шість населених пунктів, понад дві тисячі населення. Села розташовані навколо Щорса. Пального для транспорту немає, тож добирайся, як сама знаєш. На велосипеді, «попуткою»... Доводиться просити знайомих, голосувати на дорозі, самій шукати транспорт, щоб доставити, наприклад, того ж сімейного дебошира в райвідділ чи в суд. Не кожен чоловік витримає. Але Наталія говорить, що в неї характер такий, вона любить іти назустріч труднощам.

      — Мені, можливо, важче, ніж чоловікам, у нас люди інколи не сприймають дільничного інспектора-жінку. Доводиться виборювати авторитет. Звичайно, в деяких випадках, коли просто словами не обійдешся, я звертаюсь по допомогу до колег-чоловіків. Часом доводиться включати жіночу винахідливість. А потім буває так, що деякі люди, котрих затримуєш у п'яному вигляді, коли проспляться, вибачаються. Їм стає соромно за свою поведінку.

Як Наталя розкрила пограбування

      — Чи буває вам страшно, адже в міліцейській роботі всяке трапляється? – питаємо Наталю.

      — Як правило, ні. Я, звичайно, як кожна людина боюся деяких речей, але вони не пов'язані з роботою. Хоча інколи стає не по собі, особливо, коли доводиться доправляти з села в район хворих на туберкульоз чи коросту в запущеній стадії, а таких «клієнтів» зараз вистачає. Тож і боїшся, щоб випадково заразу не підчепити. Переживаєш не тільки за себе, а й за сім'ю та дітей такого п'яниці, — бідкається інспектор.

      Керівництво райвідділу не робить особливих поблажок дільничному інспектору-жінці. Чергування, виїзд на місце злочину — все це на рівні з чоловіками. Проте нарікань на її роботу і в Сергія Андрусенка, в. о. начальника райвідділу внутрішніх справ, немає. Навіть більше того, Наталія, крім показників у роботі, може демонструвати і спортивні досягнення. Так, наприкінці минулого року на обласній спартакіаді УМВС iз прикладних видів спорту вона посіла третє місце у змаганні зі стрільби з бойової зброї.

      Утім Наталія Дубина вміє не тільки стріляти. Нещодавно, наприклад, вона розкрила пограбування.

      — Це було 28 лютого, — розповідає Наталія Володимирівна. — До нас звернулася секретар районної прокуратури, у якої невідомий на вулиці відібрав сумочку з документами та мобільним телефоном. Постраждала описала нападника, це був високий чоловік у непримітному одязі та гумових чоботях. Я з оперативною групою виїхала на місце злочину. Якраз тоді йшов сніг, але сліди цього чоловіка ще було видно, вони привели нас до будинку, в якому, як мені було відомо, жив раніше засуджений. Було чути, що в будинку хтось є, але світло у вікнах не горіло. На нашу вимогу відчинити двері ніхто не відповідав. Через декілька хвилин нам на допомогу приїхали ще кілька співробітників райвідділу. Ми почали стукати в двері, вимагали, щоб господар відчинив. Через двері він став кричати, що нікому не відчинить , а якщо спробуємо увійти, порубає всіх сокирою. Довелося застосувати силу. Хлопці відкрили двері, увійшли до приміщення, відібрали у господаря сокиру, наділи наручники. У кімнаті тхнуло спаленим пластиком, виявилося, що цей грабіжник намагався спалити документи і пластикову платіжну картку з сумочки. Під ганчіркою на підлозі я помітила ляду. Виявилося, що там під підлогою була обладнана невелика схованка, де й лежали сумочка та мобільний телефон, які цей чоловік відібрав у жінки на вулиці.

      Робота дільничного інспектора не з тих, на яку приходиш о 9-й і йдеш додому о 18-й годині. Добові чергування, робота на дільниці, з документами. Прийти додому вчасно — швидше, виняток, ніж правило. Але коли це трапляється, то найбільше радіє маленький Гліб — синочок Наталії. Йому два рочки і п'ять місяців. Із дідусем і бабусею йому, звичайно, добре, але з мамою краще. Проте він теж уже знає, що мама «ловить бандитів».

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>