Фото Рейтер.
Ірландський рок-співак Боно («у миру» — Пол Х'юсон) цього року, як і в 2005-му, став одним із номінантів на Нобелівську премію миру. Як повідомляє агенція «Рейтер», 45-річний фронтмен групи U2 висунутий на здобуття цієї почесної нагороди за свою кампанію проти бідності у світі. А ще музиканти U2 були визнані також «послами сумління». Ця нагорода щороку призначається правозахисною організацією «Міжнародна амністія», й ірландські рокери отримали її за «використання впродовж понад двох десятиліть музики і слів у боротьбі за права людини». Вокаліст Боно, гітаристи Едж та Адам Клейтон, барабанщик Ларрі Муллен і менеджер рок-гурту Пол Макгіннес минулої неділі отримали нагороди на національному стадіоні Чилі, який в роки диктатури генерала Августо Піночета виконував роль концтабору для політв'язнів. Нагороди рокерам вручила президент Чилі Мішель Бачелет.
Упродовж минулого року було видано дві біографічні книги про Боно (французького журналіста Мішки Ассаяса, який знайомий з героєм своєї книги ще з підліткових років, та британського автора Міка Уолла), а американський часопис «Тайм» назвав «особами 2004 року» того ж Боно та керівника корпорації «Майкрософт» Білла Гейтса. Це ще пара доказів того, що лідера U2 можна вважати не лише музичним феноменом. Йому вдалося зробити у справі боротьби з бідністю та СНІДом у країнах третього світу більше, ніж багатьом політикам. І вже політики (а не навпаки) намагаються здобути прихильність Боно. Так, гімном виборчої кампанії британської Лейбористської партії 1997 року була пісня U2 — Things Can Only Get Better («Речі можуть ставати лише кращими»), а у США Джон Керрі, висуванець Демократичної партії, намагався перемогти Джорджа Буша на виборах 2004 року під звуки гімну від Боно Beautiful Day («Чудовий день»).
Хлопц із U2 перебувають у зеніті слави вже 26 років. Упродовж цього часу охочий до розмов Боно дав сотні інтерв'ю. Візьмемо за основу останнє велике інтерв'ю, яке вийшло в часописі «Роллінг стоун».
— Насамперед, де ти дістав такі окуляри?
— Вони від фірми «Булгарі». Багато людей вважають, коли бачать на них збоку літеру «В», що це лиш ознака моєї власної мегаломанії. Але це лише наполовину правда. Я дійсно «Імельда Маркос сонцезахисних окулярів». (Дружина колишнього філіппінського диктатора уславилася велетенською колекцією взуття. — Ред.)
— А чому ти їх ніколи не знімаєш?
— У мене дуже чутливі до світла очі. Коли хтось мене фотографує, то я бачу спалах до кінця дня. Моє праве око постійно набрякле, і взагалі очі дуже червоніють. Тож це частково марнославство, частково — приватна справа, а частково — чутливість.
Дитинство
— Яким було твоє дитинство в Дубліні?
— Можна сказати, що я зростав у нижній частині середнього класу на хорошій вулиці серед добрих людей. І ще, якщо бути відвертим, — з почуттям того, що насилля чатує буквально за рогом. Мати залишила нас рано: померла на похоронах власного батька. Тож я втратив свого дідуся і мою маму з різницею в кілька днів. По тому наш будинок став винятково чоловічим. Як з'ясувалося, усі троє (у Боно є ще старший брат Норман. — Ред.) мали характер мачо і все, що випливає з цього. Я досі намагаюся приборкувати свою агресію. Такий рівень агресивності, як зовнішньої, так і внутрішньої, не є нормальним чи прийнятним.
Мій батько Боб Х'юсон був корінним, справжнім дублінцем (Боб помер у 2001 році від раку, і Боно до останньої хвилини був поруч із ним — спав поруч із лікарняним ліжком на матраці. — Ред.). Можливо, трохи пихатим. Але він був самоуком, розмовляв шекспірівською мовою. Він захоплювався музикою, любив оперу й був великим тенором. Понад усе у своєму житті батько жалкував, що не навчився грати на піаніно. Тому дуже дивно, що він не заохочував двох своїх синів мати великі ідеї — музичні чи будь-які інші. Мріяти означало перебувати в невизначеності. Чим, звичайно, і пояснюється моя мегаломанія. Я був розумним хлопчиком, навіть у ранньому віці. А потім у свої підліткові роки пройшов через кілька важких фаз, коли вважав себе дурнем. Моє навчання у школі пішло коту під хвіст, я не міг сконцентруватися. Я почав вірити, що життя проходить повз мене. І музика стала для мене помстою за це.
— На перший погляд, ситуація безвихідна.
— Це безсилля, це сірість, яку людина повинна подолати. Ми мали вуличну банду, яка була дуже яскравою, сюрреальною. Всі ми захоплювалися «Монті Пайтоном» (британська сатирично-комедійна трупа. — Ред.) і влаштовували різноманітні витівки в центрі Дубліна. Наприклад, я заходив до автобуса з розкладною драбиною і електродрилем. Яка божевільна дурня! Гумор став нашою зброєю. Я вигукував до пасажирів із дрилем у руках: «Стояти на місцях і не рухатися». Усе це дурне підліткове лайно.
— А бійок багато було?
— О, так. До розпорядку кожного дня входила бійка мало не на смерть з однією із сусідніх банд. Чим сильніше вони нас били, тим підступнішою була наша помста.
— Так виглядав твій підлітковий бунт?
— Я не знаю, чи це був бунт. Це був механізм самозахисту. Ми завжди насміхалися з п'яничок, оскільки самі не пили. Ми спостерігали, як люди виходять у п'ятницю увечері з пабів та падають на дорозі. І вважали, що ми кращі від них.
— Коли ти вперше почув рок-н-рольний запис?
— У чотири роки. Це були «Бітлз», пісня I Want to Hold Your Hand («Я хочу тримати твою руку»). Потім настала черга Тома Джонса. Я вперше побачив Джонса, коли мені було вісім. Він був увесь спітнілий, він був нестримною твариною. І він мав великий негритянський голос — білий хлопець. А потім, звичайно, Елвіс.
Також були «Роллінг стоунз» і «Лед Зеппелін», доки я не захопився «Ху». А ще я дуже добре пам'ятаю пісню Imagine («Уяви собі») Джона Леннона. Тоді мені було 12 років, і це був один із перших альбомів, які я купив. Альбом Леннона дійсно запалив мене. Здавалося, він просто нашіптує мені у вуха свої ідеї про те, що є можливим у цьому світі, про інше бачення цього світу. Коли мені було 14 і померла моя мама, я знову повернувся до його групи «Пластік Оно бенд». У цей же час я захопився Бобом Діланом. Слухав його акустичні альбоми, а потім почав думати, як самому грати ці акустичні пісні. У мого брата був альбом з текстами пісень «Бітлз», ми за ними навчалися грі на гітарі.
— Але ж ти якось заявив: «Ми вийшли з панк-року». Що ти мав на увазі?
— Ішов 1976 рік. Я був у школі. Проходив підліткову фазу життя. Навчання геть не клеїлося, я був злий, живучи в одному будинку з двома іншими чоловіками. Всі мої друзі мали велике майбутнє, оскільки були дуже розумні. А я ніяк не міг сконцентруватися, щоб стати таким розумником. У мене, натомість, в голові увесь час крутилися якісь мелодії. Коли у вільний час поруч було піаніно, пальці самі тягнулися до клавіш. Того літа Лондон вибухнув панк-роком. Адам (Клейтон) повернувся з Лондона з платівками «Стренглерз», «Джем» та «Клеш». На наших перших репетиціях ми обговорювали, яку ж музику будемо грати. І кожен пропонував іншу. Я схилявся в бік ранніх «Роллінг стоунз» та «Біч бойз», бо на той час уже стомився від хард-року. Ми вперше потрапили на концерт «Клеш» 1977 року в Дубліні. І це було чудово. У повітрі висіло насилля і відчуття, що хтось може померти. Але їхня музика не мала на мене такого впливу, як «Рамонес». Джой Рамоне мав мелодійний голос, як мій. Гігантський вплив на мене мав і Девід Боуї.
— А які зміни ти хотів би бачити в поп-культурі?
— Ми маємо таких політиків, яких заслуговуємо. Так і у випадку з хіт-парадами: ми їх заслуговуємо. Я хотів би, щоб поп-чарти очолювали більш творчі номери. Хай це нове вийде з хіп-хопу, хай — із рок-музики. Мені байдуже, звідки воно з'явиться, аби лише вирватися з того музичного гетто, в якому ми перебуваємо, та вийти в мейнстрім, в якому ти не був би зобов'язаний, а прагнув би перебувати.
— Як ти ставишся до глобальної стурбованості Америки справами світу?
— Усім нам потрібно перейматися справами решти світу, це наша нагальна потреба. В наші часи цілий континент — Африка — може спалахнути, а ми будемо стояти навколо з пожежними відрами. У наступні десять років ми будемо мати 40 мільйонів сиріт, батьки яких помруть від СНІДу. Вчителі вмирають швидше, ніж ми їх встигаємо навчити фаху. Це «незручна» проблема не лише для Африки, а для всього світу. Коли політики говорять про такі проблеми, то сповнюють мене більшою вірою у майбутнє. Можливо, з цього народиться новий, справедливіший світовий порядок, оскільки вже цілком зрозуміло, що глобалізація не спрацювала на краще для більшості тих людей, життя яких вона зачепила.
Найкраще в Сполучених Штатах — те, що ви маєте великий, зростаючий середній клас. І ви прагнете, щоб так було у решті світу. Не можна залишатися окремим острівцем у глобальному економічному морі. Коріння сучасної світової кризи лежить у бідності, і з цього користаються фанатики. Адже Усама Бен Ладен є лише зіпсованим представником середнього класу. Навіть не середнього класу, бо він дуже багата людина, як і всі керівники нашої Ірландської республіканської армії. Всі вони були студентами політичних наук, виростали у своїх замкнених елітних середовищах, а потім перейнялися зневагою до них. І тепер ці люди вважають свої ідеали більш цінними, ніж людське життя. Ось як ми дивимося на них в Ірландії.
— Упродовж останніх трьох років ти кілька разів зустрічався з президентом Бушем...
— Він не повинен був запрошувати мене до свого офісу. Це людина, з якою я не погоджуюся багато в чому, у багатьох речах. Але якщо в чомусь таки сходимося, то він стає таким пристрасним, як і я. Та я продовжую наполягати. Хтось сказав мені: «Ти не повинен розповідати людям, що мав із президентом добру стару сварку». Я скажу вам одну річ: політика просто створена для мене. Завдяки їй я відчуваю, що мої виступи з групою U2 є лише дитячою грою.
У Нью–Йорку відбулася одна з найулюбленіших подій шоу–бізнесової тусовки — церемонія вручення премії MTV Video Music Awards, заснованої найпопулярнішим музичним телеканалом у світі. Уперше подію такого масштабу організували в Брукліні, і незважаючи на «непрестижний» статус цього району, дійство було справді вражаючим. >>
Цілком можливо, що за кілька років світ перестане асоціювати Ольгу Куриленко винятково з дівчиною Бонда: сьогодні вона задіяна у кількох проектах всесвітньо відомих режисерів, що дає їй надію вийти за рамки образу статичної красуні. Сміливо припускаю, що у майбутній біографії актриси буде глава, в якій описуватиметься, що змінити амплуа їй дозволила робота у фільмі дебютантки Міхаль Боганім «Земля забуття» (картина виходить на екрани кінотеатрів України 26 квітня): Ольга грає молоду жінку, яка не може забути про трагедію, що сталася в її житті під час вибуху на ЧАЕС. Актриса сама вийшла на проект маловідомої режисерки. «Від когось Ольга довідалася, що існує сценарій фільму про Чорнобиль, і зацікавилася ним, — розповідала в інтерв’ю «УМ» Міхаль. — Оскільки я знімала до цього документальне кіно, то мені не йшлося про те, щоб залучити до роботи над фільмом відомих акторів. Але коли зустрілася з Ольгою і поговорила з нею, то зрозуміла, що вона підходить на цю роль».
Незважаючи на те, що українка працює з такими великими, як Деніел Крейг, Терренс Малік, Том Круз, їй вдається залишатися «земною». «Особливі прикмети» цієї знаменитості: скромність, виваженість, працьовитість. Хоча, можливо, у майбутньому ми дізнаємося про недитячі інтриги, завдяки яким, а не лише екзотичній красі, Куриленко пробиралася на вершини Голлівуду, проте в інтерв’ю «УМ» Оля постала саме такою. За її словами, вона не потребує «зіркової свити»: у неї немає менеджера, асистента, водія, публіциста. «Свою кінокар’єру я будую сама. Для простої поради мені достатньо мого асистента», — стверджує Куриленко. >>
Лікарі, які робили розтин тіла співачки Уїтні Х’юстон, виявили в її легенях воду. Така остання новина із закулісся раптової смерті американської зірки поп– та соулмузики. >>
Цьогорічна, 58–ма, церемонія вручення найвищих американських музичних нагород «Греммі», яка відбулася в Лос–Анджелесі у ніч із неділі на понеділок за київським часом, пройшла під знаком жалоби. Напередодні у своєму готельному номері була знайдена мертвою славетна співачка Уїтні Х’юстон, яка мала виступити на цій церемонії, тож вечір фактично перетворився на вшанування її пам’яті. Спершу організатори навіть думали взагалі скасувати захід, але родина Х’юстон попросила цього не робити. Проте в програму церемонії було внесено зміни. >>
Цьогорічна, 83–тя, церемонія нагородження премією Американської кіноакадемії виявилася чи не найбільш передбачуваною з початку сторіччя. В усіх головних номінаціях «Оскар» отримали фаворити, та й решта переможців критиків не здивували. >>
Змагання, в тому числі й музичні, привабливі несподіванками. Цьогорічне «Євробачення» подарувало дуже симпатичний «сюрприз»: перемогу звичайної німецької дівчини, вчорашньої школярки, яка, не маючи змоги похвалитися вокальними даними чи особливим музичним талантом, підкорила Європу своєю щирістю і простотою. Німеччина стоїть на вухах і носить Лєну Майєр–Ландрут на руках, продюсер на хвилі цієї ейфорії пропонує відправити її на «Євробачення» й наступного року, а сама тріумфаторка зітхає: мовляв, усе це приємно, але коли ж їй тепер навчатися? >>
