«Ми не в Артеку відпочивали, а важко батрачили!»

01.03.2006
«Ми не в Артеку відпочивали, а важко батрачили!»

Юрій Перекопський. (Фото автора.)

«Нас вчили, що є тільки один батько — Сталін»

      Якщо люди кажуть, «покидало життя», то це і про Юрія Григоровича Перекопського. Таких дідусів у нашій Україні — десятки тисяч, і водночас кожна доля — особлива. Вони пройшли через пекло війни, бачили багато людської підлості й зради, каторжно працювали, а зараз, визнаємо, отримують не надто розкішну пенсію.

      Юрій Григорович достеменно не знає, скільки йому років: у дитбудинківських документах значаться різні дати. Сьогодні Юрію Перекопському приблизно 75. Народився він у Ромнах Сумської області, от тільки батьків своїх не знає — провів усе дитинство в різних дитбудинках. «Я добре пам'ятаю постійне почуття голоду, — розповідає Юрій Григорович, — ми, малі діти, їли навіть жуків, самі рибу ловили, намагалися якось прогодуватися». Життя у дитячому будинку було несолодке. «Ми часто влаштовували бої без правил, і тільки золоте правило «лежачого не бити» багатьом рятувало життя», — каже Юрій Григорович. Виховували радянських сиріт у відповідному дусі. «Нам казали, що єдиний наш батько — це Сталін. І єдина мета — його захистити. Ми, малеча, навіть часто сперечалися. Одне каже: «Сталін — це мій тато», інший: «Ні, мій!». Так і починалася бійка», — посміхаючись, розповідає Юрій Перекопський.

      А потім була війна. «Я пам'ятаю, як нас усіх гуртом зібрали й кудись погнали. Йшли ми дуже довго, над нами кружляли німецькі літаки, а ми ще їм махали руками — не знали ж, що то ворог, і почалася війна». А потім сиріт зібрали у брудному вагоні для худоби радянські «рятівники» й відправили у невідомому напрямку. «Я не знаю, як довго ми їхали. Пам'ятаю тільки, що садили у вагон у майці й трусиках, а приїхали ми, коли вже надворі лежав сніг», — каже Юрій Григорович. Це був Урал, тайга і нове каторжне життя для 7-річного Юрка.

«У мене, малого, на руках померла дівчинка. Я назавжди запам'ятав її обличчя»

      Привезли сиріт (а там виявилися діти з різних республік, і українців чомусь було найбільше) у Свердловську область. Поселили у трьох двоповерхових бараках. «Нас вистроїли в рядочок, бо приїхав представник місцевої влади. І цей чоловік сказав: «Діти, йде війна! Потрібна ваша праця. Хто готовий — три кроки вперед». І ми всі вийшли... Так нас відправили на заготівлю дров для військового госпіталю», — розповідає Юрій Перекопський.

      ...Брезентові чобітки з дерев'яною підошвою, порвана ковдра замість одягу, фуфайка, знову голод і холод, хвороби... У тайзі не могла пройти жодна техніка, звідти коні не спроможні були витягнути дрова. Їх могли, запрягшись у сани, винести лише малолітні діти. І вони це робили. Керував дітворою бригадир, і була норма — 2 куби за добу. Так п'ять років діти забезпечували госпіталь дровами, до всього додалася ще й заготівля овочів. «Багато з нас відморозили собі руки-ноги, вуха... Їх відрізали в тому ж госпіталі... Деякі діти гинули. На моїх руках померла дівчинка — ми намагались її, обморожену, занести у барак. Але не врятували... Я назавжди запам'ятав її обличчя».

      Ще одна справжня біда — дикі звірі. «Вовчі зграї вночі так і крутилися біля наших бараків. Ми всі спали на другому поверсі, бо на першому, у вікнах, стирчали вовчі пащі — страшно було, жах! — згадує Юрій Перекопський. — До всього постійно нам хотілося їсти. Тому ми робили з діжок лижі й ходили по кілька десятків кілометрів у села, до людей. Вночі з погребів тягали палкою картоплю. І місцевим дозволили в нас стріляти з рушниці сіллю. Декому добре перепадало на горіхи...»

      Намагалися сироти час від часу втікати, але їх ловили й повертали назад, працювати... Війна все ж закінчилася, і дехто з військових, кому вдалося врятуватися в госпіталі, всиновлював сиріт. «Ми так мріяли про те, що прийдуть і візьмуть саме нас», — посміхається пан Юрій. Але йому не пощастило...

      За ці п'ять років каторжної праці хлопчик заробив грижу, запалення легенів, пошкодив барабанні перетинки. Але залишився живий. Аби й надалі своєю дитячою працею підіймати Радянський Союз.

«Я сказав: «Усе одно втечу в Україну!»

      Після війни Юрія відправили у ремісниче училище. А через два роки, у 47-му, — на завод, поблизу Свердловська, слюсарем. Було Юрію всього 14 років, і він дуже хотів повернутися в Україну. «Я тричі втікав із заводу. Одного разу навіть дістався до Москви, — згадує Юрій Григорович, — коли востаннє мене впіймали, я сказав: «Ви як хочете, а я все одно втечу в Україну». Тоді хлопця пожаліли й відправили у Київ, на завод «Ленінська кузня». «Там ми працювали щодня, на вихідних відновлюючи Хрещатик, — тоді увесь Київ ще лежав у руїнах», — розповідає пан Юрій. До того ж хлопцеві хотілося учитися, і він після роботи відвідував вечірню школу.

      Із Києва Юрія призвали в армію, в Московську область, де юнак й отримав спеціальність автомеханіка й обслуговував танковий полк. Згадує Юрій Григорович, як приїхали тоді американці, й потрібно було показати військові бліндажі — усю велич радянської армії. А вони, як на зло, не працювали. Командир віддав наказ: зробити все можливе, аби працювала техніка. І Юрію це вдалося. «Мені довелося, щоправда, усю ніч прововтузитися, але зранку бліндажі працювали. І командувач Московським округом тоді сказав: «Покажіть-но мені цього солдата, який за ніч зміг усе зробити», — сміється Юрій Григорович.

«Наш об'єкт контролював особисто іранський шах»

      Так виявився неабиякий хист молодого хлопця до автотехніки. Повернувшись з армії, Юрій одружився, пішов працювати у тролейбусний парк, а паралельно вчився в Автодорожньому інституті. Потім було 12 років роботи на посаді автомеханіка. «А потім мене викликали в профільне міністерство й запропонували поїхати працювати в Іран. І я погодився», — каже Перекопський.

      У Тегерані Юрію Григоровичу з групою українських фахівців довелося робити улюблену справу два роки — він працював на вiйськовому об'єкті, займався машинами високої прохідності — в основному броньовиками. Займався його цех розборкою і зборкою техніки, навчав Юрій Григорович персів автомобільної механіки. Іранці, каже, до нього гарно ставилися, бо довів власними руками, що розуміється на техніці. На знак подяки радянському фахівцю виділили величезну, 5-кімнатну, квартиру із спортзалом, де діти грали в футбол (Юрій Григорович жив там iз родиною). А об'єкт, на якому працював Перекопський, контролював сам іранський шах Мохаммед Реза Пехлеві та головнокомандувач сухопутних військ, і генерали завжди були задоволені роботою пана Юрія. «Виходило іноді так, що вночі я робив ескізи, а перси виготовляли в цехах необхідні деталі, бо не завжди все було в наявності, — каже Юрій Григорович. — Потім ще й військові дивувалися, як це мені вдалося випустити п'ять моделей машин без необхідної технічної документації? А я все у пам'яті тримав!». Згадує Юрій Григорович, як працювали наші військові за копійки — європейські фахівці такого ж рівня отримували у сотні (!) разів більше...

Як Юрій Перекопський Радянський Союз врятував

      Але були й у цій роботі й серйозні проколи. «Так вийшло (і багато фахівців вважають, що то була справжня диверсія), що в Іран почала надходити з Радянського Союзу нова військова бракована техніка, — розповідає Юрій Григорович, — іранці почали обурюватися й казати, що якщо так піде й надалі, то вони розірвуть із Радянським Союзом угоду про співпрацю. На об'єкт одного дня приїхав головнокомандувач сухопутних військ Ірану, вивезли нові машини з військових частин йому на огляд, а вони, як на зло, не працюють. Панікують усі. І кличуть мене. Виходжу я з ангара: з одного боку — наші представники (генералітет!), з іншого — іранські. А в центрі стоїть машина ГАЗ-66 (та інші машини) — крутяться всі біля неї, а вона собі знай стріляє! І кажуть перси: ось як зараз не полагодите машину, все — розриваємо контракт. Підбіг я, вимкнув машину... І мені 30 хвилин потрiбно було, щоб її полагодити. Посадив я в неї випробовувача іранського і вже йду назад, у ангар. А за мною біжить наш перекладач і каже: «Який ти молодець, Юра! Не уявляєш навіть — ти тільки що врятував Радянський Союз!». А я ж не знав, що за нами головнокомандувач спостерігав. І до самого ангара я йшов через живий коридор: іранці прикладають руки до серця (це вони так висловлюють свою подяку) і кланяються. Чесно вам скажу, не втримав, просльозився від такої шани».

      Юрію Григоровичу іранці навіть пропонували залишитися жити в їхній країні. І маєток обіцяли, і машину особисту. Однак Юрій Перекопський все ж повернувся на Батьківщину. А в Москві, по дорозі до Києва, тим часом готувався його арешт (про це він дізнався вже пізніше). І тільки особистий супровід високого представника посольства в Ірані в аеропорту врятував Перекопського від дивної кари. За що хотіли Юрія Григоровича заарештувати, так він і досі не знає. «Я ж об'єкт поставив «на ноги», випустив більше сотні машин, відстояв честь Радянської України. Що я не так зробив?» — знизує плечами Юрій Перекопський.

      Повернувшись у Київ, він працював знову в автопарку механіком. І зараз 75-річний Юрій Григорович без роботи не сидить — трудиться охоронцем-прогрівальником. Уночі в автопарку він прогріває громадські автобуси, аби вони зранку вийшли на лінію...

      Однак на державу й на деяких політиків він усе ж ображений, зокрема бентежить його новоприйнятий закон про «дітей війни». «Його писали законотворці під себе, — впевнений пенсіонер, — вони не працювали під час війни, бо тільки народилися і ще ходили в ті роки під стіл пішки. Натомість виробили для себе пільги й 30-відсоткову надбавку до пенсії, а справжні «діти війни», які своєю каторжною працею наближали День Перемоги, залишилися без прав і без грошей». Ображає Юрія Перекопського й те, що ті роки, коли він працював у тайзі дитиною, не врахували в його робочий стаж. «Ми ж не в Артеку відпочивали! А важко батрачили!» — каже Юрій Григорович. До того ж роки роботи в Ірані теж «вилетіли» із загального стажу — відтак пенсія невелика. «Держава відправила мене за кордон підіймати її авторитет, а про мої соціальні права не подбала, — каже дідусь. — Звичайно, мене це ображає. Кажуть: немає у нас відповідного закону. Треба, щоб його ухвалила Верховна Рада. Ми ж працювали на ім'я України. І чесно виконали свій обов'язок».

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>