Від газозварки у Фергані — до визнання у світі

02.02.2006
Від газозварки у Фергані — до визнання у світі

Приязний Енвер у фільмі про себе.

      Назва фільму звучить дещо незвично. На перший погляд, може навіть здатися, що автори не надто мордувалися, винаходячи власного «лісапєда». «З найкращими побажаннями! Енвер.» — ось так зветься стрічка. І думайте, шановні, що кому заманеться. Насправді ж саме таку назву має останній альбом всесвітньо відомого музиканта Енвера Ізмайлова: винахідника особливої техніки гри на гітарі, коли обидві руки працюють на гітарному грифі, мов на клавіатурі. Ця техніка називається теппінг. Невтаємниченим це загадкове слово нічогісінько не говорить. Але якщо вам доведеться почути гру Енвера у записі, ви ніколи не повірите, що музикує одна людина. Ізмайлов своєю диво-грою цілком ладен замінити цілий ансамбль.

      Цей геніальний винахід осяяв музиканта не від хорошого життя. Якось газозварювальник із Фергани, який свого часу вчився в музичному училищі з класу фагота, вирішив поправити матеріальне становище своєї родини, скуштувавши хліба весільного музики. Так ось і почався шлях до світового визнання Енвера Ізмайлова, народного артиста України, що з 90-х років минулого століття, після багатьох років трагічної депортації родини свого батька, повернувся на батьківщину пращурів — Кримський півострів.

      Цю стрічку, як і попередню, Вікторія Мельникова зняла на замовлення Міністерства культури України. Зайве нагадувати про скупі, мов солдатські сльози, фінансові «вливання» цієї інституції. Проте документальна стрічка про Енвера Ізмайлова, безсумнівно, якісніша в технічному сенсі за минулорічний фільм творчого колективу молодої режисерки. Фахівці, зокрема колишній Вікторіїн викладач Михайло Іллєнко, насамперед відзначають принципово якісніший звук, відтворений у звуковій системі Dolbi. Щоправда, скромні технічні можливості столичного Будинку кіно не дозволили належним чином помітити й оцінити це досягнення простим смертним, які завітали на прем'єрний показ стрічки.

      У сценарії, як і у виборі назви, сценаристи Ігор Жук та Валентин Марченко пішли шляхом якнайменшого опору. Запросивши музиканта в якусь кримську кав'яреньку, автори взялися розпитувати пана Енвера про його життєві пріоритети. Доброзичливий і привітний Ізмайлов, простодушно випроставши долоню, взявся загинати пальці: сім'я, батьківщина, друзі й таке інше. Тож і стрічку, не мозолячи творчих кіношних голів, поділили на розділи, що їх визначив сам герой фільму.

      Мені можуть заперечити — мовляв, а що в цьому поганого, адже все геніальне має бути простим, як і Ізмайловський теппінг? Одначе був неймовірно обнадійливий початок фільму, коли наверталися на очі сльози й «увесь світ ставав грудкою поперк горла і не давав дихати». Були кадри, коли маленькі кримські татарченята слідом за вчителькою повторюють, мов мантру, ім'я своєї Батьківщини: «Карим-Карим-Карим...» Були працьовиті й мужні будівничі кримсько-татарського народу, які поруч із украденими колись хатами їхніх дідів зводять для своїх дітей нові будинки. Зводять весело, незлостиво, але вперто. Були фантастичні пейзажі кримського раю, що так і притягують до себе всіляких зайд. Лунала мова, що ті зайди вже повірили у її знищення. Була й спроба розповісти про музиканта-етніка, що його вважають персонажем кримського фольклору й засновником татарського блюзу одночасно. Але далі йшов переважно якийсь аж конспективний, одновимірний відеоряд.

      На жаль, загалом стрічка (це, схоже, вада значної частини молодої вітчизняної документалістики) має вигляд, швидше, розтягнутого телевізійного сюжету, ніж повноцінного документального фільму. Намагаючись якнайповніше охопити всі сторони життя геніального митця, автори вповні не розкрили жодного боку. Кожен підрозділ фільму проситься на окрему, ширшу, розповідь. Натомість маємо лише замальовки. Або ж — «найкращі побажання», що ні до чого, крім вияву ввічливості, не зобов'язують і жодних підземних джерел глядацькому окові не відкривають. Хоча, може, це й на краще. Принаймні одного автори фільму досягли: після виходу кінострічки в прокат аудиторія симпатиків Енвера Ізмайлова неодмінно збільшиться. Як і повага українців до мужнього кримськотатарського народу, який, втративши майже все, зберіг найдорожче — власну національну гідність.