Сергій Ковальов двічі — на початку 1990-х — ставав депутатом російського парламенту (ВР і Держдуми). У січні 1994 р. його обрали першим Уповноваженим із прав людини РФ. Активна й послідовна антивоєнна позиція Ковальова, різка критика на адресу Кремля, виступи за мирне врегулювання чеченського конфлікту призвели до того, що в березні 1995-го Державна дума усунула його з посади омбудсмана.
За місяць Сергієві Адамовичу виповниться вже 75. Він — колишній дисидент, «шістдесятник», в'язень брежнєвських таборів — має великий авторитет у значної частини демократичної російської інтелігенції. Водночас численні прихильники «державного» і «прагматичного» підходу до проблеми прав людини в Росії вважають його необгрунтованим ідеалістом, чия безкомпромісність принесла суспільству більше шкоди, ніж користі. А російські націоналісти називають Ковальова одним із головних ворогів нації — головним чином, через його послідовне «західництво» в царині права й політики, прихильність до класичної ліберальної теорії, заперечення «путінщини» та ідей «особливого російського шляху».
Нині Сергій Ковальов (до речі, уродженець Сумщини) — лідер російського товариства «Меморіал», голова Фонду академіка Андрія Сахарова. В Україні він дуже часто знаходить «віддушину» для висловлення своїх поглядів. Наш діалог, організований за сприяння Антикорупційного комітету «Межа», стосувався передусім останніх конфліктів між Києвом і Москвою та перспектив двосторонніх відносин.
— Сергію Адамовичу, на ваш погляд, чому так раптово розгорівся газовий конфлікт між Україною та Росією, адже ще недавно жодних передумов для «війни» не було?
— Для мене безсумнівною є та обставина, що з боку Росії у всій цій непривабливій газовій історії головним був фактор політичного тиску. Посилання російських переговорників на якісь «ринкові механізми», необхідність їхнього врегулювання і т. ін. виглядають «притягнутими за вуха». Я цікавився в експертів — вони одностайно заявляють, що в царині газової промисловості і газової торгівлі жодних ринкових відносин просто не існує. До того ж Росія не приховує асиметричності своїх угод про постачання газу до різних країн. Приміром, для Лукашенка тарифи в кілька разів нижчі, ніж для інших покупців. Тому для мене цілком очевидно, що «Газпром» чи то за узгодженням із Кремлем, чи то за його дорученням здійснював політичний тиск на офіційний Київ.
Як видно, свою роль відіграли тут і такі фактори: розкол «помаранчевої» команди, конфлікт екс-Прем'єр-міністра Тимошенко з Президентом Ющенком, передвиборча кампанія в Україні.
— Юлія Тимошенко в «газовій війні» виступила проти українських переговорників, фактично підтримавши російську сторону. І саме напередодні заключного раунду газових переговорів Головна військова прокуратура РФ закрила кримінальну справу проти Тимошенко. Як ви вважаєте, це випадковий збіг?
— Гадаю, на закриття в Росії кримінальної справи проти Юлії Тимошенко вплинули якісь політичні причини. Як вони пов'язані з газовим конфліктом, я не знаю. Швидше, вони пов'язані із загальною ситуацією в Україні і тими політичними процесами, які у вас відбуваються. Адже якщо під час слідства з'ясовується, що підозри безпідставні або провина підозрюваного невелика, тоді про це говорять прямо. А у випадку з Тимошенко все покрито «таємничим мороком». До того ж її справу в Росії закрили з формулюванням «через закінчення терміну давності», тоді як інші фігуранти понесли заслужене покарання. Є над чим замислитись.
Два роки Юлія Володимирівна перебувала в міжнародному розшуку, який ініціювала Москва, і, згідно із законодавством, термін давності мав бути пролонгований. Цього не було зроблено. Та й, ясна річ, шукати її не було потреби — Тимошенко не ховалася. І це лише підтверджує мій висновок, що для Росії в цій справі була важлива не правова позиція, а недобросовісні важелі впливу на українську політику.
Напевно, радники пана Путiна мають якісь геополітичні причини для того, щоб рекомендувати йому посилювати тиск на Україну із найрізноманітніших приводів. Тут, на мою думку, присутня така собі «путінська мстивість». Тому що таке незграбне, дурнувате втручання в процес виборів Президента України в 2004 році закінчилося скандальним провалом, і це сильно нашкодило репутації Москви. Ну тоді й було вирішено: «не миттям, так катанням». Тож вирішили тепер гадити Президентові Ющенку на кожному кроці.
— Сергію Адамовичу, Помаранчевій революції та новій владі в Києві виповнився рік. Що, на погляд російського демократа, змінилося в Україні за цей період?
— У цьому питанні я, швидше, доброзичливо налаштований спостерігач, ніж експерт. Як мені бачиться, в українському суспільстві й українській державній системі, крім іншого, виникли нові, дуже серйозні і, по-моєму, непередбачені труднощі. Я маю на увазі розкол, що триває, в політичній сфері.
Перша неочікувана проблема — надмір у політичній еліті так званого «клану керівників», успадкованого всіма нашими пострадянськими країнами. Маю на увазі людей, які заздалегідь згодні з усім, що скаже влада, але які зовсім не прагнуть негайно і слухняно все це виконувати. Вони активно підтакують, а роблять по-своєму. Це є і в Росії, є і в українських структурах.
Друга проблема — в тому, що значна частина людей приєдналася до Помаранчевої революції тільки тому, що ця революція була приречена на перемогу. А потім виявилося, що ця переможна когорта розколюється. Вона не може виділити першочергових завдань, які вимагають повної єдності думок і дій. Так я бачу все це, дивлячись із Москви...
— Певно, змінена ситуація в Україні вплинула і на політику Росії...
— Безумовно. Ваша революція страшенно налякала всю російську владу, підштовхнула її до твердіших кроків у напрямку будівництва особливої форми тоталітаризму, якої не існувало раніше на «радянських просторах». Зауважте також, як кинулася Росія у «дружні обійми» узбецьких бонз. Зокрема, до президента Карімова, який просто задавив невдоволення владою, що зароджується в Узбекистані. Москва помітно «потеплішала» і щодо Туркменбашi. А як енергійно почали будувати «східний» блок, який, очевидно, має замінити Співдружність незалежних держав як таку, що не виправдала надій.
Так, Кремль чудово розуміє: ГУЛАГ неможливо відновити, неможливо відтворити органи державної цензури. А щоб обійтися без усього цього, потрібно розбудити внутрішнього цензора в кожному громадяниновi. Російська влада зайнялася «масовою педагогікою» у масштабах країни. Насамперед, вона піднесла урок засобам масової інформації: закриття телекомпанії НТВ — фактичне перетворення його на державний канал, те саме «провернули» і з «6-м каналом». Справу зроблено, питання цензури вже не турбує. Фактично, у нас немає незалежних засобів масової інформації. І навіть наше «найхоробріше» «Ехо Москви» теж ходить по краєчку . Журналісти знають, за яку рису не можна заступати. Вони починають різні маневри, щоб влада їх терпіла. І вона їх терпить, тим паче ці ЗМІ не особливо затребувані публікою, вони відносно малотиражні й зручні для того, щоб показати черговому західному «інтересанту»: бачте, в Росії є демократія, дивіться, з якою різкою критикою нападають на владу її опоненти.
Результат — вибудувана система слухняних і керованих ЗМІ, є також слухняне правосуддя...
— Тобто російська влада поставила надійний заслін експорту «кольорових революцій» у країну? Чи все-таки опозиція може знайти лазівку?
— Мене засмучує усвідомлення того, що в нас наразі неможлива революція, схожа на українську. Повторний прорив Росії до свободи — після дуже різкого, небаченого відступу від демократії, після фактичного відновлення поліцейської держави — відкладається надовго. Думаю, значно далі від 2008 року (рік чергових президентських виборів у РФ. — Ред.). Гучні протести навряд чи можливі, адже в Росії поставлені на коліна преса, суди, бізнесове співтовариство (маю на увазі нашумілу справу ЮКОСу), розвивається наступ на громадські організації, передусім правозахисні...
— Справді, тиск на громадські організації в Росії останнім часом посилився. Влада знайшла «слабку ланку»?
— Цього слід було очікувати. І репресії щодо громадських організацій, без сумніву, триватимуть. Наші «заморозки» давно вже перетворилися на «морози». Думаю, далі почнеться розкол у громадянському суспільстві, серед громадських організацій.
Дехто буде змушений доводити все далі й далі свою лояльність до влади. І для цього є вагомі причини — багато наших правозахисників таким чином «купують» собі можливість хоч комусь допомогти у в'язницях, армії тощо. На жаль, цей шлях хибний — він призведе до повної покірності.
Інші правозахисники, навпаки, за своєю суттю наблизяться до колишніх дисидентів-«шістдесятників», будуть озброєні замість друкарських машинок комп'ютерами і замість самвидаву — інтернетом. Хоча і втручання в інтернет-простір у нашому законодавстві теж уже є. Проте на технічному рівні повний контроль восторжествує нескоро, тому боротьба на цьому фронті триватиме.
— Утискаючи демократичні й правозахисні організації, Кремль водночас нерідко стає об'єктом критики через потурання діяльності профашистських угруповань. Чи відповідають ці обвинувачення дійсності?
— Слово «потурання» — досить влучне визначення для позиції російської влади стосовно новітніх фашистів. Влада фашистів не випещує, але хоче мати їх, так би мовити, про всяк випадок. Випещує вона інші структури — «Идущих вместе», «Молодую гвардию» та ін. Такі організації зростають як гриби після дощу, вони дуже масові. Біда в тім, що це абсолютно безграмотні, безглузді, цинічні молодіжні організації. Вони продажні: заплатили 200 рублів — і всі пішли на мітинг. Це навіть не приховується. А фашистів влада не створює — вона захищає їх від Закону. Їм дозволяють існувати. З одного боку — це опудало, яке можна показати лібералам і сказати: «Ви цього хочете? Подумайте, що буде з вами, якщо їм дати повну свободу». З іншого боку, ці хлопці для влади «соціально близькі».
— Повертаючись до наших двосторонніх стосунків: чи можна з такою Росією йти шляхом цивілізованих переговорів і сподіватися на успіх?
— Я думаю, що тертя у відносинах між Росією й Україною набуватимуть дедалі нових форм. Це тенденція, у якій агресивна роль належить Москві. Але відчувається настороженість і з боку українських творців зовнішньополітичного курсу. Важливо, щоб ця «війна» утримувалася в прийнятних межах. На жаль, досить часто московські політики переходять межу здорового глузду.
Узагалі на так званому пострадянському просторі Москва поводиться дуже ревниво. Її ніяк не полишає ідеологія «старшого брата». Росія вкрай незадоволена будь-якими проявами самостійності з боку будь-якого колишнього радянського регіону. Адже навіть у Росії ніякої федерації насправді не існує — це унітарна держава, дедалі більш поліцейська, котра воліє чомусь називати себе «федерацією». А політичні ревнощі дуже шкодять внутрішнім інтересам самої Росії. Вона недалекоглядна.
— Ваш прогноз щодо перспективи взаємин Києва і Москви?
— Я думаю, що чим тісніші зв'язки з Європою сусідів Росії, тим це вигідніше і нам, і вам. Адже позитивні перспективи для Росії полягають у зближенні з Заходом. І та обставина, що наші західні сусіди, пострадянські республіки, стають членами Європейського Союзу, наближає Європу до рубежів Росії і, відповідно, полегшує наші європейські контакти. Водночас цей факт натискає на нашу внутрішньополітичну еволюцію. Цей тиск протилежний внутрішньополітичному курсу, обраному нинішнім російським урядом.
Звичайно, чинна російська влада дотримується свого шляху і добровільно від нього не відмовиться. Інше питання — чи довго цей режим визначатиме політичну еволюцію країни. Хотілося б вірити, що рано чи пізно цей сумний і похмурий період для Росії, я б сказав, дуже небезпечний період, скінчиться.
Як на мене, тут справді багато чого залежить від України. Чим ближчою стає Україна як найбільша із сусідніх із Росією західних держав до Європи, чим чіткіше оформлюються її зв'язки з Європою, — тим краще буде в підсумку і для Росії.
— Але зараз реальність — це Путін і його політика. У зв'язку з цим, на вашу думку, наскільки можливий для нього третій президентський термін?
— Точно сказати не беруся. Швидше за все, підшукають наступника. Хто це буде? Говорять про Сергія Іванова — нинішнього міністра оборони і про Дмитра Медведєва — фігуру, на мій погляд, зовсім «сіру». Сам Путін при цьому збереже дуже важливу роль, хай навіть досить закамуфльовану, але обов'язково представлену в керівному ядрі.
А опозиція, гадаю, до 2008 року ніяких новацій не створить. Немає в Росії опозиції і не буде до року виборів. Мої надії щодо її формування пов'язані з тією частиною громадянського суспільства, яка буде загнана в підпілля. Тут варто було б врахувати уроки польської «Солідарності» й апелювати до робітничого класу. Пам'ятаєте, як знайшли Леха Валенсу? Щось подібне могло б відбутися і в Росії.
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
