Вони прагнуть нами керувати

18.01.2006
Вони прагнуть нами керувати

Кого тiльки не зваблюють «пейзажi» на стелi Верховної Ради... (Данила IВАНIВА.)

      Сьогодні «УМ» починає проект «Вони прагнуть нами керувати». Під цією рубрикою ми знайомитимемо читачів із персоналіями, ідеями та намірами всіх без винятку учасників нинішньої парламентської кампанії. Партій та блоків, чиї списки зареєстровано в ЦВК, уже 46, а бажаючих стати нардепами за партійними списками — понад 7 тисяч. Зрозуміло, що «Україна молода» як непрофільна газета не може згадати всю цю армію. Але головні моменти та родзинки з різних списків — гарантуємо. Починаємо з тих, кого Центрвиборчком зареєстрував в останні дні перед «дедлайном».
      Цікавий факт: якщо за минулої влади перелік учасників виборів ряснів так званими «технічними» кандидатами й партіями, то нова влада цим не грішить. Не вийшли на старт, аби відбирати голоси в опозиції, ані КПРС, ані КПУ(о), не додумалися на Банковій до створення партії «регіонів (об'єднаних)» чи підставного блоку «За Януковича!». А ось нинішня опозиція принаймні одну — не явну, але досить потужну — групу підтримки має...

 

Виборчий блок безпартійних «Сонце»

      Наразі це останній учасник виборів-2006 (за часом отримання реєстрації). Так звані «безпартійні», вони ж «сонячні», мали багато проблем із неправильно оформленими документами, помилками в окремих кандидатських поданнях, навіть програма цього блоку викликала нарікання ЦВК, адже спочатку виявилася значно більшою, аніж дозволено. Врешті список кандидатів від блоку партій ВПО «Єдина родина» та «Жінки України» (а саме вони дарують нам «Сонце») було зареєстровано аж 11 січня, в переліку — 129 осіб.

      Перший номер — голова «Єдиної родини» Олександр Ржавський, нардеп минулого скликання і дворазовий кандидат у президенти (безнадійний аутсайдер перегонів 1999 та 2004 років). У 2002 році до парламенту цей мільйонер із луганським корінням не балотувався. Річ у тім, що Ржавський отримав відкоша од ЦВК, через те що поривався піти на вибори на чолі блоку «За Ющенка!». Звісно, це була явна технологія чорного піару (блок «За Ющенка!» відбирав би якісь голоси в «Нашої України» власне Ющенка), і її не пропустили навіть кучмівські виборчкомівці та судді.

      Далі у першій п'ятірці «Сонця» — одесит Ростислав Крижановський, ректор Християнського гуманітарноекономічного університету (безпартійний); Аліна Комарова, лідерка партії «Жінки України» і професор Тернопільського державного економічного університету; киянин Юрій Канигін, професор Університету сучасних знань Товариства «Знання України» (б/п); Руслана Шевельова, тимчасово не працююча безпартійна, яка живе в тому ж селі, де й БЮТівець Левко Лук'яненко, — Хотів під Києвом.

      Загалом список нічим особливим не примітний. Абсолютна більшість кандидатів — справді безпартійні, що й не дивно з огляду на карликовість «блокотворчих» партій. Є підприємці, працівники ВНЗ, студенти, чимало нотаріусів, молоді чоловіки — члени партії «Жінки України». На 23-му місці — голова Спілки поліцейських миротворців України, а на 39-му — навіть начальник відділу кадрів Київського метрополітену. Метрополітенівець точно непрохідний (жарт).

      Як видно, «Сонце» — це квола спроба стати своєрідним блоком «Проти всіх» зразка 2006 року. Тобто в контексті нинішніх, суто пропорційних виборів, — охопити за рахунок слова «безпартійні» в назві той електорат, якому не подобається узурпація всієї повноти влади партіями.

      Прогноз «УМ»: місце після 40-го і менш як 0,05 відсотка голосів.

 

Селянська партія України

      Свого часу ця партія належала до кола впливових і була представлена у ВР окремою фракцією (коли СелПУ очолював спікер парламенту Олександр Ткаченко). Але зараз «селяни» мають значні проблеми — як фінансові й кадрові, так і організаційні та світоглядні. Ткаченка тут уже давно нема, хоча його давній товариш Сергій Довгань залишається. Був час, Президент Кучма взяв Сергія Васильовича «в оборот» і в обмін на партію призначив — щоправда, ненадовго — главою Херсонської облдержадміністрації. СелПУ відтак втратила імідж напівопозиційної, а на її чолі стала відома сільськогосподарська «баронеса» Тетяна Засуха, дружина тодішнього «губернатора» Київщини. В 2005 році Засуху з СелПУ витурили, до керма знову став тов. Довгань, але в грудні він несподівано поступився лідерством панові Олександру Яворському. Останній — заступник Петра Ющенка у громадському об'єднанні «За Україну! За Ющенка!». Тож зрозуміло, що «селяни» знову стали провладними і підтримують Президента Віктора Ющенка за аналогією із соціалістами (до речі, можна нагадати, що на виборах-1998 існував успішний блок СПУ-СелПУ). Ходили чутки, що модифікована Селянська партія з новим лідером навіть може увійти до складу блоку «Наша Україна», але не склалося. Хоча б через те, що зі змінами всередині партії «селяни» просто запізнилися; навіть зареєструватися у ЦВК для самостійної участі у виборах вони спромоглися вже після закінчення «основного часу» — 9 січня. Навіщо? Невже вирішили відібрати кiлька десятків тисяч голосів у соціалістів та комуністів? А якщо це «технiчнi» партнери «Нашої України», то в чому полягатиме допомога?

      Ясна річ, на виборах-2006 СелПУ не світить нічого. Адже селянський електорат зараз ще більш «розібраний», ніж чотири роки тому. Тож навіть результат 2002 року — 0,37 відсотка голосів і 19-те місце — висота недосяжна для оновленої Селянської партії.

      Перший номер списку — вже згаданий Олександр Яворський, чия посада — гендиректор ПП «Фірма «Явсон», а місце проживання — село Стопчатів Косівського району Івано-Франківської області. Дуже несподівана четверта позиція: Михайло Сендак, безпартійний, голова Львівської обласної ради. Цього пана чекали десь поміж «тимошенківців». Крім них, у п'ятірці — такі особи: №2 — ветеран Сергій Довгань («державний кадровий резерв Міністерства аграрної політики»); №3 — Анатолій Дроботов (кримчанин, нардеп минулого скликання, п'ятий номер у списку СелПУ на минулих виборах); №5 — Олексій Мартинов, директор ТОВ «Солм», Дніпропетровськ.

      Загалом кандидатів від СелПУ — 65. Є тут дещиця лівих нардепів минулих скликань, є молодший  брат Сергія Довганя Костянтин, підприємець із Херсона. Ще один досить помітний львів'янин посідає 16-й рядок списку — безпартійний Ярослав Гадзало, нині заступник голови Держкомводгоспу, а донедавна — заступник Сендака в облраді. Найсановитіша ж людина в цьому списку (чи не спонсор?) має №6 — голова правління ВАТ «Укрнафта» Ігор Палиця, б/п, 33 роки.

      Прогноз «УМ»: місце після 20-го і менш як 0,4 відсотка голосів.

 

Всеукраїнське об'єднання «Свобода»

      Один із небагатьох «ідеологічних» учасників виборів-2006. Зараз ВО «Свобода» представляє український націоналізм, жорсткіший і яскравiше виражений, аніж у КУНу. Водночас варто зазначити, що ще не так давно члени цієї партії були набагато радикальнішими та правішими, — тоді партія називалася Соціал-національною, ходила із смолоскипами по Львову й мала на прапорі перехрещені літери I та N («Ідея нації»), які дехто сприймав як свастику.

      Єдиний соціал-націоналіст, який у 2002 році пройшов у парламент, — львівський мажоритарник Олег Тягнибок. Тоді голова СНПУ вступив до фракції «Наша Україна» і своїми заявами дав багатьом кучмістам та русофілам привід звинувачувати блок Ющенка у «печерному націоналізмі». Апогей настав улітку 2004 року, коли на горі Яворина у присутності СБУшних відеокамер Тягнибок дуже недобре висловився проти «жидів та москалів». Офіційній пропаганді тільки того й треба було: кандидат у президенти Ющенко через такого соратника отримав ще кілька дошкульних ударів. У підсумку, невдовзі Тягнибока виключили з «Нашої України» (зараз він позафракційний).

      «Свобода» іде на вибори з «Програмою захисту українців», яка перегукується з ідеями популярного у Франції «Національного фронту» Жана-Марі Ле Пена. Через це «тягнибоківці» навіть мали проблеми з реєстрацією у ЦВК: виборчком послав їхню програму на експертизу в Мін'юст як підозрілу щодо невідповідності Конституції. Але відомство пана Головатого не знайшло в планах ВО «Свобода» ознак розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Тож ця партія таки змогла зареєструватися і вже цілком легітимним шляхом розповсюджує агітацію. Скажімо, червоно-чорнi плакати під заголовком «Україна... наша?», де в географічні обриси України вписані портрети багатьох «кучмістів» та «нашоукраїнців» із натяком переважно на їхнє єврейське коріння (поруч — портрет грізного Кобзаря й цитата, що починається зі слів «Степи твої запродані жидові, німоті...»).

      Дехто з політологів (скажімо, Віктор Небоженко) вважає: якщо пропагандистська кампанія «Свободи» буде активною і всеохопною, партія може піднятися над своїм нинішнім, майже нульовим, рейтингом. Хоча, звісно, до рівня Ле Пена Тягнибок не дотягне й близько. На заваді цьому стоїть дуже багато чинників, у тому числі й організаційно-кадровий. Претендувати на всю націоналістичну нішу — досить вузьку в політичному спектрі нинішньої України — зусиллями однієї, до того ж молодої, партії, безперспективно.

      Список ВО «Свобода», зафіксований на сайті ЦВК, налічує 123 особи. Звертає на себе увагу присутність у цьому переліку кількох помітних і авторитетних діячів мистецтв, культури, науки. Другий номер — Юрій Іллєнко, відомий кінорежисер, безпартійний, киянин; далі — Ірина Фаріон, член партії, знана у Львові захисниця української мови, доцент кафедри укр. мови Національного університету «Львівська політехніка»; Богдан Бенюк, актор Національного театру ім. І.Франка (він обрав членство у партії «Свобода» та її списку, відмовившись від прохідного місця в Блоці Тимошенко); п'ятий — Орест Васкул, 1928 р.н., голова Київського крайового братства ОУН-УПА.

      Є у «Свободі» ще старіший кандидат — 90-річний Іван Венедиктович Бровко, пенсіонер із Києва, учасник трьох воєн і свідок трьох голодоморів. Його Олег Тягнибок записав під «прохідним» десятим номером, аби присягу на початку роботи нового парламенту зачитував не комуніст (Герасимов), а націоналіст (Бровко), старший від голови Спілки ветеранів на 6 років.

      Під 6-м номером іде Роман Круцик, б/п, активний діяч товариства «Меморіал», народний депутат позаминулого скликання від КУНу. 28-й — Олександер Башук, молодий адвокат, відомий участю в захопленні офісу ЦК КПУ в 2000 році, нині — член «Свободи».

      У списку — значна частка галичан і волинян, хоча вистачає й представників центру та півдня України. Є вкраплення досить поважних чиновників із державних адміністрацій. Звертає на себе увагу помітне представництво лікарів. А в разі перемоги партію Тягнибока можуть просто завалити квітами, адже під №63 — голова правління АТ «Квіти України», найбільшого київського квіткового магазину.

      Прогноз «УМ»: місце між 15-м і 30-м; максимум 0,5 відсотка голосів.

 

Політична партія «Третя сила»

      «Антипатики» Михайла Поплавського можуть потирати руки: разом із пісенною кар'єрою він завершує й депутатську. І якщо на сцену Михайло Михайлович ще зможе повернутися — у стилі Кобзона, то в парламент — ні, принаймні на найближчі п'ять років. Адже «співочий ректор» обрав для балотування список не близького йому Блоку Литвина, а претензійної за назвою, але точно непрохідної партії.

      «Третя сила» була створена під ці вибори 35-річним депутатом із Полтавщини Василем Гаврилюком, відставним офіцером, досить небідним на місцевому рівні підприємцем. Гаврилюк пройшов цикл від учасника кучмівської більшості до члена групи «Центр» у її найбільш «помаранчевий» період. Але після цього почався певний відкат. Партія Гаврилюка обговорювала різні можливості участі у виборах, але зрештою відважилася не розчинятися у «чужих» блоках. Мовляв, недаремно ж ми по Києву ще з літа листівки «Третя сила. За лідерську Україну!» розклеювали. А що соціологи показують нульовий рейтинг — то це неправда, та й виправитися ще можна.

      По суті, «Третя сила» за своїм найменуванням претендує на нішу Блоку Литвина. Але про які шанси можна говорити, якщо навіть очолювані Головою ВР «апологети порозуміння» мають рейтинг менше 4 відсотків, і це — попри суперпотужну рекламу та наявність адмінресурсу.

      Список — хоч і довгий (208 осіб), але скромний. Мабуть, «треті» вирішили взяти електорат своїм другим номером, Михайлом Поплавським. Почесний і дуже небідний позапартійний ректор Національного університету культури і мистецтв іде слідом за колегою-нардепом Василем Гаврилюком. Далі у п'ятірці — троє членів «ТС», усі кияни: Віктор Рибаченко, помічник-консультант народного депутата; Ігор Найда, керівник секретаріату партії; Сергій Кушнірюк, державний тренер з гандболу Мінмолодьспорту, наставник чоловічої гандбольної збірної України.

      Решта списку не вражає зовсім. 14-й номер тут — завкафедрою університету Поплавського, далі є перший заступник херсонського «губернатора».... Багато середніх та дрібних підприємців...

      Прогноз «УМ»: місце після 25-го; максимум 0,25 відсотка голосів.

 

Політична партія «Партія екологічного порятунку «ЕКО+25%»

      Амбітний проект, що взяв на озброєння гібрид ідей екологічного та соціального захисту, підкріплюючи це потужною рекламною кампанією. Штучність проекту доводить уже той факт, що таку назву — про «екологічний порятунок» з грошовою надбавкою за шкідливість — партія взяла незадовго до старту виборів, а перед тим називалася «Партією за військових». Партнерство з народними демократами в майже готовому блоці НДП-«ЕКО+25%» зрештою було визнане недоцільним. «Рятувальники», плюнувши на конкурентів із кволої Партії зелених, пішли на штурм парламенту самотужки.

      Відтак з екранів ТБ, з біг-бордів, а також сторінок газет (здебільшого чомусь «Комсомольской правды в Украине») на електорат ллється досить дивна реклама: невідомі дядьки спочатку доводять, що мешканці забруднених територій потребують грошової компенсації, а потім обіцяють провести цю ідею через парламент. Ставка робиться на промислові регіони: ну хто, мовляв, не хоче отримувати зарплату, пенсію чи стипендію, на чверть більшу від звичайної? Порівняльні таблички (теперішні виплати й поруч — ті, що «+25%») додаються. Чому саме 25 відсотків, а не 5 чи 75, незрозуміло. Але загальна ситуація прояснюється, якщо оцінити розміри фінансового забезпечення та поглянути на кадрове наповнення цього екологічного порятунку.

      Є підстави гадати, що «ЕКО+25%» — це проект, який значною мірою відноситься до так званої старої влади. Ба більше: «екологи» дуже схожі на сателітів Партії регіонів. Досить назвати керівника виборчого штабу «рятівників»: Анатолій Толстоухов, ще зовсім недавно один із лідерів НДП та штабіст Януковича, а тепер — б/п. Згадаймо, як під час Помаранчевої революції він залишався єдиним високим посадовцем, котрий удень і вночі вислуховував бій революційних барабанів у заблокованому Кабміні. Навряд чи в колишньому міністрі Кабінету Міністрів згасли любовні почуття до Партії регіонів. А зараз він — №11 у списку «25-процентних екологів». На три сходинки вище — Олександр Гурбич, колишній радник колишнього Прем'єр-міністра Януковича. Його називали й одним з ідеологів «синьо-білої» виборчої кампанії2004, і «головним інформаційним кілером Донеччини». А зараз Гурбич — «член Політичної партії «Партія екологічного порятунку «ЕКО+25%», (...) керівник групи консультантів товариства з обмеженою відповідальністю «МІГ ХХІ», проживає в місті Донецьку» (цитата з реєстру ЦВК). №14 — Павло Борулько, молодий банкір, екс-голова правління акціонерного банку «Донеччина», колишній заступник голови правління «Ощадбанку України», що курирував казначейство і також працював радником у Януковича.

      Що ж, мабуть, «донецькі» нафантазували нібито, крім легіону Партії регіонів, матимуть у новому парламенті ще одну фракцію, теж синю, але з легким відтінком зеленого. Як видно з огляду на велетенські обсяги реклами, недостачі у фінансуванні «ЕКО+25%» не має. Очевидно, через це партію й вважають прохідною, а шулерську агітку про доплату мешканцям забруднених територій — дієвою. Вважають принаймні ті, хто зробив щедрі «партійні внески» за право бути внесеним у виборчий список.

      А він (список) дуже цікавий. І не лише «януковцями» та «кучмістами», а й недавніми «литвинівцями» та БЮТівцями.

      На перший план виставили Катерину Амосову, безпартійну, дочку відомого лікаря, завідуючу кафедрою Національного медичного університету ім. Богомольця. Далі — Сергій Єрмілов, член партії, директор ТОВ Інституту проблем екології та енергозбереження, а головне — двiчi мiнiстр палива та енергетики за часiв Кучми — Януковича; Мирон Янків, б/п, голова Львівської облдержадміністрації часів пізнього Кучми, а завдяки дипломатичному засланню в Латвію — ще й Надзвичайний і Повноважний посол України; Ігор Рожок, один із лідерів «ПЕП «ЕКО+25%», голова ради Всеукраїнського недержавного пенсійного фонду «Свята Софія»; Ігор Насалик, народний депутат України.

      Уже смішно. Ну нехай Янків. Але ще один галичанин, «нафтовик» Насалик, який у Верховній Раді змінив уже купу фракцій, зрадивши спочатку «Нашу Україну», після того — «Регіони», УНП, а зовсім недавно — БЮТ... Зараз він позафракційний, безпартійний, але, виявляється, великий «еколог» і любитель доплат «за шкідливість».

      Новий вибух реготу викликає присутність у списку на 9-му місці львівського олігарха Петра Димінського, ще одного нардепа — активного перебіжчика від «помаранчевих» до «синіх» і потім до «малинових». Димінського — одного з керівників нафтопереробного комбінату «Галичина», почесного президента ФК «Карпати» — очікували в кількох партіях та блоках. Сам він тривалий час був дуже близьким до БЮТ, але звідти Петра Петровича, що називається, поперли. І ось цей «нафтовик» сплив серед «екологів», привівши з собою у список багатьох львів'ян.

      Між Димінським і Толстоуховим у списку — позафракційний нардеп із Луганська Віктор Кириллов, екс-«литвинівець» (перед тим — член фракцій «Єдина Україна», «Народний вибір», «Союз»); номер 12-й — ще один луганчанин із ВР Енвер Цкітішвілі (його фракційний маршрут був таким: «Єда», «Народний вибір», «Союз», БЮТ, без фракції); 13-й — Сергій Кіроянц (екс-Соцпартія, «Центр», БЮТ, тепер — також неприкаяний-позафракційний).

      На менш прохідних місцях менше й відомих людей, але, скажімо, привертає увагу член Партії екологічного порятунку під №26 — Гурбич В'ячеслав Олександрович (син), мас-медійний керівник із Донецька. А 35-й номер — безпартійний Стефан Козак, віднедавна відомий у Львові як голова правління громадської організації «Скнилівська трагедія». Ну й моду на участь журналістів у виборах стверджує 40-й у списку — Сергій Корабльов, б/п, заступник головного редактора тижневика «Дзеркало тижня», проживає в місті Донецьку.

      Загалом перелік, зафіксований ЦВК, включає 158 осіб. Судячи з поточних рейтингів, мега-реклама себе не виправдовує: шансів потрапити до ВР не мають навіть перші півтора десятка «еківців».

      Прогноз «УМ»: місце між 11-м і 25-м; максимум 0,9 відсотка голосів.

      Далі буде.

  • Львовом — з колядою

    Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>

  • Ірина Геращенко: ЄС налаштований на асоціацію завдяки «війні» з Росією

    Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>

  • Віра Ульянченко: Обласна влада ні на кого не тисне і ні перед ким не плазує

    Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
    Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
    І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>

  • В'ячеслав КИРИЛЕНКО: Ми змогли повернути довiру людей

    «В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
    Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>

  • Андрій Шкіль: Регіони — «діти» слухняні. Але нерозумні

    Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>

  • Замiсть авантюр та полiтичної хитростi демонструйте власне бачення розквiту країни

    Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>