Золото під ногами

      «Країна з найродючішими землями у світі» — у буденній свідомості наших співвітчизників така характеристика України давно стала одним із постійних епітетів. Його повторюють автоматично і майже не задумуються, наскільки сказане відповідає дійсності. Та якщо глянути на нього неупереджено, то відразу впадуть в око принаймні дві натяжки. По-перше, в регіонах поза Україною також є грунти, які за родючістю щонайменше не поступаються нашим. По-друге, звичне інтенсивне господарське використання орних земель без достатніх заходів iз відновлення неухильно веде до їхнього виснаження, втрати основного і найціннішого компонента — гумусу.

Чорне, але вже не золото...

      Варто переглянути матеріали грунтознавчих досліджень, і сухі цифри скажуть більше, ніж найкрасномовніші оратори. У 1986 році проведено обстеження того, як змінився типовий чорнозем за 54 роки. Цілина, що не оброблялася, на час відбору проб у десяти верхніх сантиметрах грунту містила 10,4 відсотка гумусу, тоді як поряд у ріллі його було тільки 5,6. Отже, втрати склали близько половини. В наступних десяти сантиметрах ці показники становили, відповідно, 7,8 і 5,7 відсотка, тобто в мінус пішло ще понад два відсотки. А загалом, за підрахунками фахівців, на кожному гектарі втрачено приблизно тридцять тонн гумусу. Чорне золото, як високоштильно іменують багаті чорноземи, перестає бути золотом і помалу перетворюється на глину й пісок.

      Це можна проілюструвати на конкретному прикладі Вінниччини — області переважно аграрної. Порівнявши результати обстежень, проведених у 1964—1970 та 1999—2003 роках, побачимо аналогічні результати, щоправда, з певною різницею: темпи збіднення грунтів стали набагато нижчими, але процес тривав і далі. Чомусь зовсім не втішає, що це загальносвітова тенденція і що в землях сільськогосподарського призначення поступово знижується вміст гумусу в різних країнах на різних континентах.

      Із цим явищем боролися. Вважалося, що досить вивезти на поля у вигляді перегною таку ж кількість органіки, яка забирається з урожаєм та виноситься вітряною і водяною ерозією, як усе стане на свої місця. Та практика не підтвердила рекомендації вчених. Цього виявилось недостатньо — відсоток головного «носія» родючості продовжував падати, хоч і повільніше. Наукові підходи, побудовані на принципі «взяти все від природи», вичерпали себе остаточно.

Підземні союзники

      І тоді задумались про речі, про які добре знали, але не надавали справді серйозної уваги. Бо що таке, власне, грунт? Це маленький густонаселений світ, який має свої закони розвитку і свою архітектуру, що складалася протягом мільйонів років. А що таке традиційний спосіб обробітку землі плугом, при якій лемеші вгризаються в землю на кілька десятків сантиметрів та ще й перекидають пласт? Його можна порівняти з руйнівним ураганом, з катастрофою для мешканців підземного світу, які є продуцентом гумусу. Ледь вони встигають оговтатись і почати відбудову, як звалюється нова катастрофа. І так — щороку.

      Сама лише думка відмовитися від щорічної оранки, як то робили з діда-прадіда, і пошукати інші методи співпраці з «населенням» грунту, видавалася крамольною — де там уже відважитись на дію. І все-таки подібний проект у 1970-ті роки спробували реалізувати під керівництвом Семена Антонця в одному з господарств Шишацького району на Полтавщині. Нова технологія виправдала себе дуже скоро: зросла врожайність, менш енергозатратним став обробіток поля, виявились інші істотні переваги. А головне — нечувана річ! — за кілька десятиліть у грунті зріс вміст гумусу.

      Утім про сам цей експеримент написано чимало. Значно менше — про те, чому він так і зоставався всього лиш експериментом і не поширювався. Причини, очевидно, полягали як у звичній консервативності людей, зайнятих у аграрній сфері, їхньому небажанні ризикувати, так і в відсутності економічної зацікавленості при радянській моделі господарювання — її інерція тягнулась до кінця 1990-х.

Три години, які перевернули життя

      Стрімке кучмівське реформування сільськогосподарських підприємств — попри низку негативних проявів — загалом було стратегічно правильним, бо приносило особисте зацікавлення у результатах діяльності. Серед власників та керівників нових товариств з'явилися, звісно, й такі, хто прийшов заробити сто рублів і змитися, і такі, хто уявлення не мав, за що береться. Але прийшли й ті, хто працю на землі обрав своєю головною справою.

      Перед очима Ігоря Пачевського все життя був зразок батька — Анатолія Мартиновича, на сьогодні одного з двох Героїв України, яких має Вінниччина. Звання справді заслужене, бо очолюване ним товариство «Радівське» краще не лише в Калинівському районі, а й перебуває на перших позиціях в області. Після закінчення аграрної академії з дипломом інженера-механіка Ігор Анатолійович прийшов у КСП на посаду спеціаліста з експлуатації, з якої почалося кар'єрне зростання. На початок реформування працював уже заступником із питань технічної політики начальника обласного управління.

      Але якраз перед тим у нього відбулася зустріч, яка багато змінила в житті. Тоді на день поля в область приїхав Федір Моргун — колишній перший секретар Полтавського обкому партії, при якому розпочинався експеримент Семена Антонця. Після заходу Пачевського попросили відвезти гостя до Києва, і всю дорогу — цілих три години — вони до хрипу сперечалися. Моргун виявився палким прихильником безплужного землеробства, Пачевський, зі свого боку, теж наводив контраргументи. Однак розмова запала глибоко в душу і примусила на багато звичних речей глянути по-новому.

      Коли пішла «революція» в аграрній сфері, Ігор Анатолійович приймає принципове рішення: полишає теплий кабінет в управлінні і йде керівником щойно створеного приватно-орендного сільськогосподарського підприємства «Нападівське» у селі Нападівці, сусідньому з його рідною Радівкою. Коштів на початок роботи не було, і за перший банківський кредит він ризикнув заставити власну хату.

      Перший сезон повели за звичними аграрними технологіями, але недавня суперечка не давала спокою, тому Пачевський незабаром зібрався в дорогу на Полтавщину, щоб побачити все своїми очима. «Найважче було себе переломити в цьому, а потім уже переконати головних спеціалістів», — згадує він. На другий раз поїхав разом зі спеціалістами, які доти скептично примружували очі, коли заходило про новації. Побачене переконувало, тому вже наступного сезону вирішили спробувати працювати без плуга. І вже через рік одержали обнадійливий результат, який слід було поглиблювати.

У подільських — власна гордість

      — Та що там розказувати — поїхали на поля, самі переконаєтеся. — Ігор Анатолійович енергійно піднімається, запрошує залишити кабінет, сам сідає за кермо.

      Воістину: краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Килим озимої пшениці, вкритий густим рівним мереживом рядків, вигідно відрізнявся від інших ланів, на які тиждень тому з болем у серці мені довелося дивитись у Шаргородському районі, за якихось 60—70 кілометрів. Той нагадував сукню з величезними латками: клапті озимини впереміж із такими ж клаптями поля без жодного зеленого паростка. Посушлива осінь далася взнаки, окремі господарства в сусідніх районах втратили до 90 відсотків озимих посівів. А тут зеленіє — немов оаза. Не втримуюсь від питання: за рахунок чого?

      — Це поле чотири роки не знало плуга, — Пачевський гордо вглядається в посіви, потім незадоволено похитує головою на лише йому помітні дефекти — рвані рядки — і розповідає. — Треба п'ять років, щоб відновилася структура грунту, і ми вже до цього підходимо, тому він тепер чудово акумулює і втримує вологу. А якби зорали — всі запаси води випарувалися б.

      Безсумнівними стали й інші переваги, і насамперед — зростання врожаїв зернових при менших затратах пального. Скажімо, до переходу на систему поверхневого обробітку землі в Нападівці збирали по 35—40 центнерів гороху з гектара. Цьогоріч урожайність цієї культури склала 58 центнерів з гектара.

      Ігор Пачевський (і в цьому видно батькову школу) до всього підходить творчо, експериментує, так що про механічне запозичення чужого досвіду не йдеться. Наприклад, вирощування цукрового буряку триває так, як і було раніше, — після оранки. Спробували його посіяти після поверхневого обробітку землі дисковими боронами — і отримали урожайність на 50 ц нижчу, ніж на контрольному полі. Звичайно, оранка руйнує структуру грунту, але на це вимушені йти, бо дана культура любить глибокий пухкий грунт. На його думку, в Нападівці уже, в основному, сформувалися технології, оптимальні для цих земель і цієї кліматичної зони.

      За кілька років «Нападівське» піднялось на ноги, зміцніло (звичайно, наскільки можна зміцніти за нинішніх умов), і вже до нього «під крило» починають проситися сільськогосподарські товариства з сусідніх сіл. Однією з перших прийшла Адамівка, і там уже другий рік вирощують культури без використання плуга. За моєї присутності до Пачевського приїхав керівник іншого господарства на переговори. В аграрному секторі увиразнюється ще одна тенденція — до об'єднання і укрупнення, бо свого часу реформування подрібнило сільськогосподарські підприємства, нерідко на місці одного поставали п'ять новонароджених, і деякі досі не можуть звести до пуття розподіл майнових паїв.

      Пильно приглядаються до почину Нападівки і в інших селах району. Приїджають, дивляться, порівнюють і починають запроваджувати у себе. Навіть досвідчений Анатолій Пачевський — і той пильно стежить за досвідом сина, запозичує кращі прийоми.

      Поверхневий обробіток землі — правда, поки що у вигляді окремих елементів — пробиває дорогу і в інших районах. А от як цілісну систему його пробують запровадити, крім Нападівки, в Писарівці Ямпільського району, і це має по-своєму принципове значення, бо село знаходиться на півтораста кілометрів південніше, там інші особливості грунту, інший рельєф, інший — тепліший і сухіший — клімат.

      — Тут не потрібне адміністрування — саме життя примушує перейти на нові технології, і це станеться, — так оцінює розповсюдження новаторських віянь заступник начальника управління сільського господарства облдержадміністрації Володимир Франков.

«І вибачився перед черв'яками...»

      Досі йшлося про сільськогосподарську індустрію, де наявні й дипломовані фахівці, і технічні та фінансові можливості. А як бути з городами громадян, де діє єдиний і, напевно, найконсервативніший технологічний принцип: так робили наші батьки, так робимо й ми? Чи можна й тут запровадити нововведення? Як-не-як, тенденція до зменшення вмісту гумусу в грунті не обминає i приватний сектор.

      Виявляється, революція можлива і на присадибній ділянці, і від неї — теж неабиякий ефект. Як це зробити, авторовi продемонстрував житель села Агрономічне під Вінницею Василь Омелянович Гоменюк. Він не лише закоханий у городництво ентузіаст, а фаховий агроном, кандидат сільськогосподарських наук, який завідує відділом охорони родючості грунтів центру «Облдержродючість», і є переконаним прибічником поверхневого обробітку землі, тому свій домашній проект розробляв iз глибоким знанням справи.

      Біля його будинку навіть не город, а лиш невелика ділянка на кілька соток, помережена низкою поперечних родючих гряд та міжрядь. Ходити дозволено тільки по останніх, аби не ущільнювати землю і не руйнувати внутрішню структуру, не шкодити черв'якам та іншим комахам, життєдіяльність яких і забезпечує родючість грунту. Грядки не копають — лопата їх торкається двічі на рік — при садінні та викопуванні картоплі, решта обробітку провадиться по поверхні.

      — Ось я копнув, засипав ямку — і вибачився перед черв'яками за те, що потривожив, — жартує Василь Омелянович.

      Урожаї, які сусіди вважали б дуже великими, для Гоменюка стали звичною річчю. З кожних трьох корчів він набирає повне відро картоплі, і кожна картоплина — як на підбір. Маленька ділянка цілком забезпечує сім'ю з шести чоловік городиною на всю зиму.

  — Хіба тут можна важко наробитися, як на великому городі? Це все одно як прогулянка — одне задоволення, а результат той же, — він кладе лопату і веде далі, до розкішних, у половину людського зросту, кущів помідорів...

      Що ж, земля, напевно, таки справді — чорне золото. Але тільки в умілих руках мислячих господарів.