ТБ: золота середина між Богом і Мамоною?

02.09.2005

      Споглядаючи бурхливі громадські обговорення навколо інтерв'ю, обпублікованого в «Українській правді» з почесним президентом каналу «Студія «1+1» Олександром Роднянським, мимоволі згадуєш слова лауреата Національної премії ім. Т. Г. Шевченка Олеся Ульяненка про те, що не можна одночасно служити Богові і Мамоні. Пан Роднянський наполегливо доводить, який він високий фахівець у царині кіно і телебачення; розповідає, що йому, за великим рахунком, політика цілком байдужа, бо він просто розбудовує свій улюблений бізнес. І тут же характерно, як на «чистого бізнесмена», зізнається, що журналісти, які пішли з «1+1» напередодні Помаранчевої революції, для нього «не люди», «не персонажі», і що він навіть «не пам'ятає їх на прізвище».

      Схоже, у декого доля таки розкраяна за телевізійними лекалами. Бо все життя так чи інакше втікаючи від телебачення (насамперед категорично відмовляючись дивитися «ящик»), багато людей у той чи інший спосіб на той «ящик» «пашуть». Нині навіть модно вдавати з себе «чоботаря без чобіт». Мовляв, «тєлєк» я не люблю, бо він для тупих і недолугих. А от отримувати з тієї праці зарплатню вище середньої — мене цілком улаштовує. Проте 14-та річниця незалежності для багатьох громадян України стала першою. Як-для тих, хто раніше ігнорував сморід політичного бруду і лише минулого року прийшов на виборчу дільницю, так і для тих, хто, начхавши на «роднянські» гроші, позалишав тепленькі контори, розділивши таким чином для себе Господа і Мамону. А те, що Олександр Роднянський та іже з ним помічає лише «завжди готових» піховшеків та істот, які бачать себе безвідмовними солдатами чиєїсь «приватної журналістики», то невідомо, яка на то рада. Лишається вірити, що не всі телевізійники, що залишилися на ТБ, служать Мамоні.

      Бліц-інтерв'ю, які «УМ» час від часу влаштовуватиме на «Медіа-майдані», допоможуть нашим читачам, а заодно і потенційним телеглядачам розібратися: хто є хто у вітчизняній тележурналістиці.

      1. Чи змінилося за останні півроку ваше ставлення до телебачення і телевізійної праці зокрема?

      2. Чого ви чекаєте від прийдешніх виборів у сенсі їхнього впливу на телевізійну політику?

      3. Чи позначаються перипетії зі зміною власників і настроями керівництва каналів на вашій роботі?

 

Костянтин Грубич,

журналіст ТСН («Студія «1+1»):

1.

      — Оскільки я весь час у роботі, то мені не випадає надто замислюватися, змінилося чи не змінилося телебачення. На такі запитання краще відповідати глядачеві. Стосовно ж безпосередньо моєї праці, то найбільшу ейфорію я пережив після першого об'єктивного і нецензурованого сюжету із Майдану (після того як журналісти ТСН відмовилися видавати підконтрольні новини. — Авт.). Для мене це був момент цілковитого щастя, хоча добре розумію, що тоді домінували емоції. На жаль, нова влада, як і попередня, не дуже сприймає критику на свою адресу. Тому, хоч як це прикро бачити, журналісти, які ще вчора активно цю владу підтримували, все частіше втрачають віру в те, що нова влада щира у своїх обіцянках. Найсвіжіший приклад нетерпимості до критики теперішніх чиновників — реакція на мій сюжет про святкування 80-річчя «Ар-теку», який вийшов минулого тижня. В тому матеріалі я розповів не лише про здобутки і святковий настрій, який панував на ювілеї табору, а й про те, що багато співробітників мають сміховинно малу зарплатню і погане житло, хоча й пропрацювали в «Артеку» майже все своє життя. Після виходу сюжету в ефір мене по телефону розшукали організатори свята і, мов у старі часи, взялися шпетити. Проте я нічого не вигадував «задля гостроти», просто відверто спілкувався з різними людьми.

2.

      — Журналісти чекають на вибори без рожевих окулярів. Я не хочу розписуватися за представників усього медіа-простору, за всі медіа-профспілки, але мені здається, що більшість журналістів усе-таки індивідуали. Кожен хоче зробити свою статтю чи сюжет якнайкраще. Можливо, це звучатиме дещо патетично, але я відчуваю якусь іскру єднання зі своїм народом і мені важливо цю іскру не втратити. Хтозна, може це й наївно звучатиме, але я сподіваюся, що більшість моїх колег налаштовані подавати об'єктивну інформацію.

3.

      — Поки ніщо не заважає моїй роботі. Зараз я маю від каналу цікаві пропозиції (принаймні мене у цьому запевняють). Цього літа ми знімали спецпроект, сподіваючись, що він вийде на День незалежності. На жаль, того дня із причин, що від мене не залежать, сюжет не вийшов. Зате я побував у трьох чудових регіонах — це Сіверщина, Буджак (Південна Бессарабія) і Запоріжжя (не місто, а саме регіон), познайомився з безліччю цікавих людей. Це справді була робота для душі, відзнято 60 касет дуже вартісного і сильного матеріалу, трапилася купа пригод — сумних і веселих. Тобто те, як я уявляв журналістику в дитинстві, про що я мріяв, цього літа здійснилося. Тож зміни змінами, а життя триває. А гіркий досвід закриття проектів у моєму житті вже неодноразово траплявся. Тому я готовий приймати якісь пропозиції лише за умови, що залишусь асоційованим членом ТСН — це все-таки надійна структура. Загалом зараз немає підстав бути незадоволеним новим начальством та його політикою. Адже до керівництва прийшли наші безпосередні колеги. Щоправда, я ще того виховання: при вигляді начальства у мене починається легкий «мандраж». Тому поки що не знаю, як спілкуватимусь, скажімо, з Ольгою Герасим'юк у її новому статусі, бо раніше спілкувалися цілком вільно, можна сказати, за панібрата.

 

Андрій Сайчук,

журналіст телеканалу «К-1»:

1.

      — Особисто для мене цілком новим став досвід роботи на «К-1». Цей канал тільки почав шукати свою нішу в телепросторі, але його новини зовсім не схожі на інші. Правда, мені не надто подобається, що телекритики й колеги з інших каналів ототожнюють ці новини з «Намєдні» Леоніда Парфьонова. Та, нема де правди діти, й самі журналісти «К-1» щосили намагаються наслідувати стиль цього російського телевізійника. Можливо, мені це зарахують як мінус, але я Парфьонова практично не дивився. Чудово те, що на каналі, де я нині працюю, намагаються робити великі якісні репортажі, інакшого, ніж на інших каналах, формату.

      Загальною ж тенденцією українського телебачення залишається брак вітчизняного продукту. Тож найбільше позитивні зміни на телебаченні торкнулися хіба що інформаційних служб. Щодо решти наповнення каналів, то тут змін дуже мало. Останніми роками ознакою доброго смаку (принаймні в колах інтелігенції чи людей з вищою освітою) вважається сказати: «А я не дивлюся телевізор, я книжки читаю». Це означає якщо й не глобальну кризу телевізійного ринку, то принаймні кризу на рівні ідеї. Українці вже втомилися від політики. Вони у своїй більшості повертаються до того, що споживали раніше: дешеві мильні опери російського й латино-американського виробництва. Це найдешевший спосіб заповнити ефір. До того ж цей спосіб виявляється найприбутковішим. Для каналів це вигідно, вони орієнтуються на глядача — «нижче плінтуса». Але найогидніше, що вони ще й самі виховують такого глядача. Це унеможливлює поступ телебачення, який визначається насамперед виробництвом власних програм і свіжими ідеями. А саме потенційний споживач цих свіжих ідей і відвернувся від телебачення. Нині існує зо п'ять каналів, які мають гроші для інвестицій і намагаються збільшувати обсяги власного продукту. Але цей продукт, який більше скидається на тележуйку, вигадується спершу десь у Штатах, потім переробляється у Росії під особливості тамтешнього менталітету, а вже потім з'являється в українському ефірі. Біда і неліквідність українського телебачення не в тому, що його продукція вторинна, а в тому, що вона приходить до нас через Росію, набуваючи певних невитравних рис. Знайомі ж обличчя ведучих ток-шоу та вітчизняних акторів у новітніх серіалах ситуації не рятують, а навпаки — погіршуюють.

2.

      — Вибори для журналістів ніколи нічого доброго не приносять. Не враховуючи, звісно ж, людей, які можуть осідлати класну піар-акцію і напхати собі кишені. Як стверджують політологи, парламентські вибори в Україні за вагою дорівнюватимуть президентським. Суспільство знову стоїть перед вибором, воно знову вибирає головний вектор свого розвитку: на Захід чи на Схід. Адже навіть польське телебачення вже років зо двадцять розвивається зовсім в іншому напрямі, ніж українське. Вектор нашого телебачення, на жаль, так чи інак збігається з російським. На рівні топменеджменту каналів немає волі, щоб змінити смаки аудиторії. Коли українське, чи пак європейське, справді стане модним, тоді й зміниться наповнення телебачення.

3.

      — Стосовно того, чи позначаються зміни власників чи керівництва каналів на роботі журналістів, це, напевно, скрізь по-своєму. Працюючи на «5-му каналі», я принаймні знав, хто його власник. Про власника «К-1» чую дуже багато різних версій, але так достеменно і не уявляю, хто ж він, мій справжній працедавець. Але найцікавіше те, що нині немає гальм, які б мене зупиняли. Скажімо, тут такий от «неправильний» власник, тому я на цьому каналі не працюватиму. Як на мене, в цьому сенсі ситуація вирівнялася. Можливо, телебачення нині підходить до нормальної ситуації, коли воно просто стає бізнесом, на якому можна заробляти добрі гроші. Хоча більшість власників досі намагаються оптимізувати видатки на цей бізнес, себто мінімум вкласти, а максимум витиснути із людей.

 

Олег Панюта,

ведучий новин на Першому національному:

1.

      — Так, моє ставлення до українського телебачення трохи змінилося. І саме через зміни в українському телепросторі. Мені здається, що ми потроху просуваємося в бік якісної роботи, принаймні в інформаційному мовленні. Хоча лакмусом у цьому процесі стануть майбутні парламентські вибори.

2.

      — Шкодую, але моя думка — парламентські вибори будуть ще жорсткішими, порівняно з президентськими виборами, у намаганні політичних партій використати телевізійників у своїх цілях. Переконаний, що засади редакційної політики, угоди між власниками та журналістами, робота за визнаними стандартами журналістики — запорука того, що ми зможемо вистояти у цій непростій боротьбі.

3.

      — Можу говорити лише про Перший канал, оскільки саме тут зараз працюю. Новини на Першому змінились на краще саме з приходом команди Тараса Стецьківа та Андрія Шевченка. Серед основних змін — намагання точно, повно, оперативно та об'єктивно висвітлювати життя в нашій державі. Можливо, саме це і стало тим чинником, який остаточно переконав мене прийти працювати в новини на Першому. Впевнений, що ми здатні скласти гідну конкуренцію нашим колегам з інших телеканалів.

  • Сашко Лірник: Казку пропускаю через себе...

    Хто не знає Сашка Лірника? Виявляється, є такі. Та з кожним новим днем незнайків стає все менше: то книга з Лірниковими казками до рук потрапить, то диск хтось перепише й дасть послухати, то на телебаченні Лірникову вечірню казочку тато з мамою увімкнуть. Казкар постійно спілкується з читачами, слухачами й глядачами, їздить з волонтерською місією на Донбас, а також за кордон, до українців діаспори. >>

  • Розкадровані мандри

    Професійна мандрівниця Ольга Котлицька цього тижня у Києві збирає друзів, щоб нагадати: телепроекту про подорожі, автором і ведучою якого вона є, уже 20. Спочатку був «На перший погляд», потім він трансформувався у «Не перший погляд». >>

  • Сміятися з леді-боса

    Навіть якщо комедії не ваш улюблений кіножанр, варто подивитися на неперевершений талант однієї з найсмішніших сучасних коміків — американської акторки Меліси Маккарті у новій стрічці «Леді бос», що цього тижня виходить у прокат в Україні. >>

  • «За мною там Непал, Гімалаї сумують»

    Телеведучий Дмитро Комаров на каналі «1+1» показав Камбоджу, Індію, Кубу, Болівію та інші країни такими, як ніхто не здогадувався. Він «вивертає» світ і показує його з вражаючих сторін. У кабінеті Дмитра в офісі «Плюсів», де ми ведемо розмову, ніби зібрані шматочки екзотичних країн, у деталях. >>

  • У новинах немає змоги «погратися»

    Упродовж останніх років вибагливі телеглядачі, які цінують свій час, усе частіше відмовляються від перегляду ефірів так званих великих каналів, де навіть у новиннєвих блоках орієнтуються на «інформацію розваг» — інфотеймент. >>

  • Провокатори з мікрофонами

    У Донецьк прибула група з 20 представників російських ЗМІ, перед якими поставлено завдання «фіксації обстрілів мирного населення українськими військовими», а також «консультацій» з організації провокацій, — повідомили в групі «Інформаційний спротив». >>