Японський бог
Країна Сонячного Сходу, якою вона постала перед очима журналістки «УМ» Леся ШОВКУН   

Розхвалена стрічка «Труднощі перекладу» Софії Копполи мене, при всій любові до «непростих» фільмів, чомусь не вразила. Ледве додивившись фільм «оскароносної» сценаристки десь до кінця першої третини, я не відчула жодних докорів сумління за свою непослідовність. Утім як і бажання додивитися кінорозповідь про страждання американців у незбагненному для них Токіо до кінця.
«Знаєте, що я зроблю, повернувшись додому? Передивлюся «Труднощі перекладу», — вголос пообіцяв собі колега після чергової (і традиційно невдалої) спроби нашої журналістської групи порозумітися з місцевими «аборигенами». Точно, погодилися ми. Після Японії ми просто зобов'язані зрозуміти цей фільм. Щиро кажучи, не можу сказати, що тепер творіння Копполи-молодшої подобається мені більше, ніж раніше. Але одне ясно напевне: як і будь-який іноземець, який побував у Країні Сонячного Сходу, оцінюю цей фільм я тепер зовсім інакше.
Мабуть, насправді Японія зовсім не така, якою побачила її авторка цих рядків. Адже ця фантастична країна з її покемонами й самураями, гейшами і роботами, хмарочосами й «паперовими» хатками з кожним кроком сейсмічно неспокійною територією постає перед очима чужинця все дивовижнішою й незбагненнішою. І осягнути її, а вже тим паче описати у безжально обмежених газетним простором кількох абзацах, марно навіть намагатися. Тому ці рядки — без жодних претензій на повноту історично-культурної чи туристичної картини — всього лише ескіз Країни, де сходить Сонце (переважно через призму Токіо), складений із враженнєвих пазлів: Японія через вікно автобуса, з висоти готелю, з розповідей місцевих мешканців і наших співвітчизників та росіян, які знайомляться з нею вже багато років. Японія, яку за кілька коротких (ми ж не на екскурсію приїхали, а працювати!) днів і довгих ночей (ну хоч у вільний від роботи час ми маємо право на екскурсію?!) так і не вдалося зрозуміти, але куди так хочеться повернутися...

Душа, народжена на сході сонця
Літераторка Людмила Скирда, дружина посла України в Японії, — про сьогодення, культуру і звичаї Країни Східного Сонця Леся ШОВКУН   

Для того щоб осягнути незвичайну й незвичну для західного менталітету культуру Японії, потрібні десятки років. Поїздка кореспондентки «УМ» на Далекий Схід зайняла кілька днів. Запитань — мільйон, і майже всі залишаються без відповіді. Тому зустріч із Людмилою Скирдою можна було вважати подарунком долі. Поет, учений, культуролог — вона вже понад три роки разом із чоловіком, послом України Юрієм Костенком, мешкає в Японії і щиро нею захоплюється. До речі, завдяки пані Людмилі чимало японців не лише дізналися про Україну з її багатою культурою і традиціями, а й щиро її полюбили. «Усе, що робить Людмила Скирда в Японії — це рефлексія її величезної любові до України, і саме перебування такої особистості в Японії є найкращим піаром для її країни і її народу», — так написав про нашу співрозмовницю відомий японський прозаїк і кінодраматург Рей Наканісі. А наразі пані Людмила розповідає про Країну Східного Сонця читачам «УМ».