Лікар скривджених

17.08.2005
Лікар скривджених

Доктор Сильвестр Дрималик.

      «Усіх наук лікарських доктор Сильвестр Дрималик, ординуючий лікар «Народної лічниці» і Притулку для воєнних сиріт у Львові, мешкає при ул. Сикстуській ч.12 і приймає хворих щоденно від 10—12 перед полуднем і від 3-5 пополудні», — сповіщала львівська газета «Діло» 5 липня 1916 року. Ця звістка неабияк порадувала «підпольських» українських селян, для яких «Лічниця» була чи не єдиною надією на порятунок, там безкоштовно обслуговували незаможних. Після російської окупації 1914—15 років ця лікарня тривалий час стояла, ніби паралізована. Та ще й доктора Дрималика як «москвофіла» арештувала австрійська влада.  Певний час його утримували у львівській фортеці, ще й збиралися перевезти до концтабору Талергуф. Російська ж влада, окупувавши у Першу світову війну Львів, не вважала Сильвестра Дрималика москвофілом. Навпаки, українську «Лічницю», в якій він працював, російськi війська пограбували, вивізши навіть простирадла.

      Блискучий вчений, медик-практик, громадський діяч, доктор Дрималик усе своє життя працював на українській ниві. І відійшов у інший світ як військовик на службі. Він став жертвою сепсису, скалічившись, коли оперував у «Народній лічниці» убогу пацієнтку з провінції. Рідня лікаря залишилась без будь-якого матеріального забезпечення. Останніми його словами були: «Боже, Боже, я всіх рятував, а мене нема кому врятувати!»

 

Взаєморозуміння — не «на екстремах»

      Сильвестр Дрималик народився в 1855 році у родині священика в селі Туринка Жовківського повіту. Після народної школи закінчив у 1873 році академічну гімназію у Львові та медичні студії у Відні. Доктором медицини став у 1879 р. Усі екзамени, чи то в гімназії, чи на медичному факультеті, завше складав на «відмінно». У студентські роки став членом товариства «Основа». На той час у Відні було два українські студентські товариства — «Основа» і «Січ». Різниця між ними полягала, в основному, у прихильності до того чи іншого правопису. Члени «Основи» застосовували етимологічний правопис, а члени «Січі» — фонетичний, так що доходило й до суперечок. «Основ'яни» з часом обрали Сильвестра своїм головою. А в 1878-му за його ініціативою всі члени «Основи» вступили до «Січі» за умови вживання етимологічного правопису.

      У «Січі» студент Дрималик був ще й диригентом хору. Вечорами «січовики» збиралися на диспути, читали вголос цікаві статті з газет і журналів, співали, танцювали й забавлялися.  Незважаючи на короткий період членства, за велику активність і за заслуги в об'єднанні обох студентських товариств, у 1879 р. д-ра Сильвестра Дрималика загальні збори визнали почесним членом товариства «Січ». За 27 літ (1868—1895) діяльності Русько-Українського товариства «Січ» у Відні (така була його повна офіційна назва) почесними членами товариства було іменовано 50 чоловік, серед яких — Михайло Драгоманов, Іван Пулюй, Іван Франко, а також Євген Озаркевич та Іван Куровець з «Народної лічниці» у Львові. Пан Дрималик писав: «З нагоди 25-річного ювілею «Січі» заявлено, що лиш праця на народному грунті повинна бути для нас продуктивною й єдино бажаною, а зближення і погодження наших партій є можливе, якщо лише не будемо спиратися на екстремах».

      Здобувши гарну освіту, доктор повернувся на українські терени, оселився у Жовкві. Там разом з адвокатом доктором Михайлом Королем створював основи для просвітянської та господарської ор- ганізацій, заснував кредитовий кооператив «Народний дім», «Читальню», «Жовківську Руську Раду». У 1882 році Сильвестр Дрималик одружився з Олімпією Пелех, донькою священика із села Мацошин, що на Жовківщині, і мав з нею трьох дітей: двох доньок і сина. Він був ще й талановитим музикантом і співаком, щовечора після праці сідав зі своїми дітьми біля фортепіано, разом з ними співав на кілька голосів духовні й світські пісні; навчав їх читати ноти. Дрималик також керував у Жовкві церковним хором, у якому співали і його діти. Був глибоко віруючим християнином. За заслуги перед церквою Папа нагородив його Римським орденом.

      Пізніше д-р Дрималик оселився у Львові в будинку № 11 на вулиці Міцкевича. Цей будинок був власністю Українського національного музею (заснованого митрополитом Андреєм Шептицьким). На другому поверсі мешкав із сім'єю художник Олекса Новаківський (сьогодні там розташований музей митця), також мав свою майстерню художник Осип Курилас.

Порадник від усіх недуг

      Мешкаючи у Жовкві, доктор Дрималик одразу ж здобув довіру пацієнтів і добре ім'я здібного лікаря й доброзичливої людини. Інколи не тільки не брав від убогих пацієнтів винагороди за лікування, а й давав їм гроші на медикаменти чи складні операції. Легші операції виконував сам (ох і перепадало ж не раз докторові від пані докторової за цю філантропію). У 1886 році доктора Дрималика призначили міським лікарем Жовкви.

      Пан Дрималик був також членом ради і суду польської Східногалицької лікарської палати, так би мовити, лікарської «профспілки», що складалася з 13 членів та 13 заступників. Українців у цій організації було п'ятеро. Члени спілки обирали з-поміж себе управу, яка складалася із 7 осіб. З 1914 року аж до самої смерті (1923) в управі неперервно засідав тільки один українець — доктор Дрималик. Він належав також до Українського дієцезіального комітету опіки над воєнними сиротами у Львові, надаючи необхідну лікарську допомогу підопічним дітям. Цей комітет утримував сиротинець, де перебували та вчилися в школі українські діти, батьки яких загинули під час війни (у 1922 році в сиротинці перебувало 175 дітей). Сиротинець містився у будинку черниць, сестер-василіянок Української греко-католицької церкви.

      Доктор Дрималик готував популярні медичні видання просвітницького характеру. Наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. він запровадив рубрику «Лікарська пошта» у декотрих просвітянських книжечках «Общества ім. Мих. Качковського», що містила відповіді-поради лікаря на листи пацієнтів. У 1906 р. вийшов друком його «Лікарський порадник в слабостях людей». Оскільки наклад цього видання  швидко розійшовся, у 1921 роцi вчений-просвітянин видав його доповнену версію — «Порадник лікарський у всіх недугах людей», у якому використано найновіші  на той час досягнення світової медичної думки. Книга була розрахована передовсім на сільську інтелігенцію, яка мала поширювати медико-профілактичні знання серед неписьменної частини селян. Посібник містив найповніший перелік домашніх засобів, якими слід було рятувати пацієнта до появи лікаря. І навіть тепер, 84 роки опісля, рекомендації

д-ра Дрималика з надання першої допомоги не втратили своєї актуальності.

Медичне товариство українців

      Свій «Порадник» 1921 року доктор доповнив своєрідною популярною медичною енциклопедією «Ілюстрований лікарський порадник». Однак передчасна смерть не дозволила йому побачити вихід її у світ. Тільки у 1926 році за редакцією д-ра Овчарського цей порадник видано під назвою «Лікарський підручник з ілюстрованим доповненням». У 1929  році побачило світ видання, яке містило працю Дрималика «Плекання дитини» (лікарський порадник для молодих матерів).

      Сильвестр Дрималик був одним із засновників Українського лікарського товариства у Львові — УЛТ (офіційна тогочасна назва: «Руське лікарське товариство») у 1910 р., певний час був його головою. Метою УЛТ було згуртування лікарів-українців Галичини, збагачення їхнього духовного життя. Щотижня на засіданнях лікарі обговорювали тут наукові та професійні теми. Товариство видавало журнал «Здоровлє», присвячений санітарно-гігієнічним справам українського народу.

      Під час Першої світової війни діяльність УЛТ майже згасла. Відновило свою роботу воно лише в 1919 році стараннями доктора Дрималика. Він запросив усіх лікарів-українців до Львова, де відбулися загальні збори, що відновили товариство. Тоді ж було вирішено видавати місячник «Лікарський вісник», який, з невеликою перервою, виходив аж до «золотого» вересня 1939 року.

Третій директор «Народної лічниці»

      Сильвестр Дрималик також постійно працював лікарем і певний час керував «Народною лічницею» у Львові, яка була, за його словами, «культурно-патріотичною інституцією серед більшості чужих елементів населення міста Львова».

      «Лічницю» створили у 1903 році за сприяння митрополита Андрея Шептицького для того, щоб українське населення Галичини отримало доступ до оздоровлення, а українські лікарі мали змогу працювати за фахом, не будучи полонізованими.

      Після відступу російських військ (червень 1915 р). амбулаторія потребувала майже цілковитого відновлення, бо весь інвентар і білизну забрали із собою російські війська. Ще частину інструментів реквізували для потреб австрійського «Червоного Хреста». Доктор Дрималик став третім директором «Народної лічниці» (після Євгена Озаркевича та Броніслава Овчарського) і працював тут до самої своєї раптової смерті в 1923 році.

      Незважаючи на свій гуманітарний характер, «Народна лічниця» ніколи не була тягарем для суспільства, бо утримувала себе сама. Після війни припинились усі державні та комунальні види допомоги. Найголовнішим джерелом доходів інституції стали добровільні пожертви пацієнтів та підтримка української громадськості. За почином пана Дрималика лікарі-члени Українського лікарського товариства погодилися відновити безкоштовні консультації для незаможних в амбулаторії.

      Доктор Дрималик був незадоволений приміщенням «Лічниці», тісним та незручним, і вже в 1920—1921 роках став мріяти про будівництво великої української лікарні з поліклінікою. Разом з лікарем Іваном Курівцем захопились вони цією думкою, і вже в 1921 р. на загальних зборах Товариства «Народна лічниця» постановили про початок збору коштів на будівництво такого шпиталю. Однак раптова смерть перешкодила Дрималику втілити цей задум. Ідею підхопив Іван Курівець, який став четвертим директором «Народної лічниці» — фанатичний звеличник, невтомний промотор будівництва української лікарні. Ця мрія почала здійснюватися у вересні 1930 року, коли освятили наріжний камінь майбутньої установи. 10 квітня 1938 року шпиталь прийняв перших пацієнтів.

Богдан ПЕЛЕХ,
член УЛТ у Львові,
Володимир СЕМЕНІВ.

  • Феномен Вольвачівни

    Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>

  • Хата-мрія Тараса

    Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>

  • Рідна мова визволить: Євген Чикаленко 5 років добивався дозволу царської цензури на видання українських книжок

    Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>

  • Голуба кров

    Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>

  • Реставратор нації

    Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>

  • Мить Слави

    Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>