Скарби родини Саламонів

09.08.2005
Скарби родини Саламонів

Отець Саламон Щасний. (Фото iз сiмейного архiву.)

      Скарби старого священицького роду бентежать уяву любителів пригод. Про ці скарби вам неодмінно повідають гірською дорогою з Турки до Карпатського перевалу. Аякже, скарби немалі, громаджені не одним поколінням, але звичайній людині їх не побачити...

 

      Комарники, Галичина, 30-ті роки ХХ ст. У центрі маєтку Саламонів — розкішна вілла з галерейками і чотириспадовим дахом. У світлицях відпочивають іноземці, навіть міністри з Варшави. Кількасот гектарів землі, отара овець, у стайнях — 10 пар коней, 40 корів молочних і м'ясних порід, власний млин, пекарня. До Варшави їдуть бочки з маринованими грибами, медом і конфітюрами з трояндових пелюсток. У кам'яних пивницях витримується угорське вино. На задньому плані старої фотокартки — три смерічки. Тепер маєток Саламонів — то лише ті три смерічки на голому полі...

      Єдина донька власника маєтку Анна-Рафаїла мала найкращий посаг у околиці. Всім кавалерам дала одкоша, бо вирішила стати монахинею. Батьки думали: виросте, одумається. Щоб познайомити зі світом, батько Нестор Саламон навіть організував для доньки подорож Європою. Але як міг дідич Комарників бути у Монте-Карло і не завітати до казино?!

      — Удома всім керувала бабця Зенона. Ощадно вела господарство, знала рахунок грошам. Я навіть не уявляю, що діялося б там, якби дід Нестор програв хоч якусь копійчину! Але він поставив за порадою Анни тричі на одне і те ж число — і виграв. Таким чином усі кошти на поїздку повернулися до сімейної каси. Моя тітка Анна мала дар передбачення, — переконує Ігор Саламон, онук Нестора.

      «Посаг» усе-таки пішов до монастиря, бо Анна не змінила свого рішення. Згодом стала єдиною монахинею з-поміж сестер-кармеліток у Франції, якій стараннями митрополита Андрея Шептицького Ватикан дозволив залишитися у греко-католицькому обряді.

      Василь, син Нестора Саламона, не мріяв про священицький сан, а займався господарством. 1944 року, коли совіти вдруге зайшли в Комарники, стояв під стіною стодоли, чекаючи на кулю у плечі. У ряд вишикували всіх, хто був пристойно вбраний. Енкаведист глянув на спрацьовані руки Василя. «Ти што, украл піджак?» Син дідича кивнув. «Вот молодєц, удірай отсюда». Василь відійшов, а решта чоловіків у костюмах навіки лишилися під стіною...

      Молодший син Нестора Саламона — Рафаїл — здобув вищу економічну освіту в Познані. Але тоді гарної освіти для українця було недостатньо, щоб робити кар'єру. «Ще до війни батько дістав посаду в банку в Калішу. Протекцію склав йому знайомий міністр, який відпочивав у Комарниках. Тато мав казкову платню, але через кілька місяців запропонували йому віднести метрику з церкви до костелу, тобто визнати себе римо-католиком, поляком, — пояснює Ігор Саламон. — Тато, звісно, відмовився і «казка» закінчилася. Мусив повертатися додому і господарювати».

      Віднести метрику до костелу... Чув би ці слова Щасний Саламон, батько Нестора, дід Рафаїла, прадід Ігоря. Чоловік велетенської статури з патріархальною бородою і непохитними переконаннями. Його душпастирство припало на роки, коли греко-католицький обряд намагалися латинізувати. (А Комарники були селом з 2/3 шляхетського населення, отож усіх цих Комарницьких, Височанських і Яворських активніше, ніж простих хлопів, заохочували навернутися в новий обряд). Отець Щасний будував у селі церкву з іконостасом у капітальній стіні, щоб її неможливо було перетворити на костел. Володів п'ятьма мовами, але всі звіти викладав мовою руською, а не польською, за що сплачував штрафи. Навіть своє ім'я Фелікс він усюди писав не у латинській, а у слов'янській версії — «Щасний». Збіг імені й прізвища такий, що дослідники часто вважають прізвище Саламон — іменем, а ім'я Щасний — прізвищем.

      Іван Франко, котрий знався з отцем особисто, у поемі «Ботокуди» дав йому псевдонім Нещасний Филимон. А усе нещастя Щасного полягало у тому, що в розпал боротьби зі староруськими впливами у греко-католицькій церкві він перестав голити бороду. 16 років за цю бороду з ним боролися єпископи, старости і намісники краю.

      — Отець Щасний 1869 р. переніс важку операцію, мав на обличчі рубці, тож закривав їх бородою, — пояснює Василина Саламон, невістка Нестора, сина отця Щасного. — Та й узагалі він був переконання староруського, боронив обряд від латинізації. Франко писав про знамениту бороду: «Борода, що наче прапор, в лютім бою нам здалася».

      Війна з пияцтвом, однак, була найбільшою війною в житті отця Щасного. У Комарниках тоді було 12 броварень і гуралень, а у корчмах селяни пропивали маєток за маєтком.

      — Отець Щасний повернувся з навчання у Перемишльськiй духовній семінарії і вирішив покласти край деградації своєї пастви. 1871 року започаткував «Золоту книгу», куди записував присяги молодят, що питимуть горілку тільки вдома, а не в корчмах. У м'ясниці вінчав молодих усіх одної неділі, щоб люди мали більше «тверезих» днів. У 1875 році «Братство тверезості», засноване о. Щасним, нараховувало 324 члени. Щоб бойки не потрапляли у залежність від лихварів, заснував у селі касу Райфайзена. Також відкрив аптеку з помірними цінами, лікував людей гомеопатією, — розповідає місцевий учитель історії Василь Комарницький.

      Корчмарі й лихварі, втративши свої прибутки, погрожували пароху. За словами пані Василини, дітей і дружину він спровадив до родичів, а сам ночував у церкві. Одного разу церкву дивом врятували від підпалу. Під час оздоровлення у купелях Любеня в їжу отцеві підсипали отруту. Видужав, але нормальне здоров'я до нього вже не повернулося.

      «Ймовірно, прадід помер від отруєння», — резюмує Ігор Саламон.

      Вбачаючи у парохові свого захисника, селяни обирали його до Турківської повітової ради.

      — Саламони, як і всі старі священики на Бойківщині, були русофілами. Не тільки Щасний, а і його син Нестор вживав слова руський, Русь, а не український і Україна. І тільки після 1924 року, як їхнім зятем став Михайло Шкільник, повіяло «українським духом», — розповідає Василина Саламон.

      Отець Щасний був поціновувачем фольклору (збирав і видавав збірки коломийок) й одним з найбільших любителів старожитностей в околиці. Коли 1899 року, за рік до смерті отця, у Комарниках селяни виорали сяючі мечі, парох відразу звернувся по консультацію до свого приятеля, професора Львівського університету Шараневича. Виявилося, що знахідки з 1200—1000 років до н. е. і належать до середньо-дунайської бронзової культури. Таким чином, 12 бронзових мечів із Комарників увійшли до золотого фонду музею «Бойківщина» у Самборі.

      Боротьба з пияцтвом поступово давала плоди. Бойки у Комарниках викупили близько 800 моргів землі. Коли місцевий дідич продавав маєток, отець Щасний взяв позику і викупив грунти. Саме вони стали основою маєтку його сина Нестора.

      Власник маєтку, Нестор Саламон, першим із родини уникнув духовного сану. Кремезний, статечний пан з вусами. Світський лев, як сказали б сьогодні. Поруч з ним на фото — низенька вродлива брюнетка.

      — Від бабці Зені ми успадкували гарні очі й короткі ноги. Дід їхав на побачення до нареченої в Дрогобич, заблукав і попросився на нічліг до двору на передмісті. Вона подавала вечерю і очима кидала блискавиці. Закохався Нестор до нестями. Дав йому Бог дружину iз сильним характером. Тримала все у своїх руках, — розповідає Ігор Саламон. — Гроші не марнували, а будували дім, двір. Фільварок діяв до вибуху Другої світової.

      — Совіти визволили нас від усього, що ми мали. Забрали землю й інвентар, залишили тільки будинок. Спустошували всі комори, стодоли, пасіки, — перелічує пан Ігор.

      Але у горах, далеко від фронту, тривало життя. Під час війни побралися батьки Ігоря — Рафаїл Саламон, син Нестора, і Василина з родини Шкільників. Під час війни народилися в них Ігор і Зенон.

      1944 року родина довідалася, що гряде друге «визволення»...

      — Батько, дід, дядько і тітка вирішили втікати попереду фронту на захід. Дійшли аж до Баварії, де знайшов вічний спочинок дід Нестор. Потім дядько Василь і тітка Марія виїхали до Канади, а батько вирушив до Вроцлава. Думав, що американці займуть Львів і йому буде куди повертатися. Ми ж з мамою залишилися у Рябому на Бойківщині, де дід мав парафію, там мама вчителювала. А не поїхали з батьком тому, що молодший брат мав усього кілька місяців і дороги на захід міг не витримати, — пояснює Ігор Саламон.

      1950 року до в'язниці забрали батька пані Василини, Івана Шкільника — греко-католицького священика, який не перейшов на православ'я. Дружина і донька, залишивши вдома двох дітей, поїхали на зустріч з ув'язненим. Додому в Рябе більше не повернулися. Отець Іван помер у засланні, його дружина і донька упродовж шести років рубали дерева у тайзі.

      — А ми, діти, залишилися напризволяще. Мені тоді було 7 років, Зенону — 6. І на маму ми чекали шість років. А шість років — то вічність для дитини, — говорить Ігор Саламон. — Через кілька тижнів вирушили до родичів у Збараж, дорогою вкрали у нас валізку з фотокартками і хлібом. Коли мама повернулася із заслання, поїхали до тата у Вроцлав. Жили четверо в одній кімнатці з кухнею без вигод, потім із Сибіру приїхала бабця.

      — Не так просто нас випустили з радянського раю. Допомогло прізвище. Потрапили наші документи в одну течку з євреями. І не було перешкод, — пригадує.

      Приїхавши, вчилися жити у Вроцлаві. Ходили до школи з польськими дітьми, а вчителів дратувала українська вимова. Ігор і Зенон закінчили політехніку, одружилися, збудували свої будинки, виховали дітей. Рафаїл Саламон щоліта намагався приїхати в Комарники, де ходив стежками свого дитинства. З родинного гнізда не застав нічого: поля заросли бур'янами, ліс і липову алею вирубали, викопали навіть підмурівок спаленого дому, а криницю засипали. З Комарників родина у Вроцлаві має тільки кущ конфітюрової троянди.

      — Заповіт батька Нестора я виконала. 1944 року, коли прощалися, просив, щоб виховала синів у нашій традиції і в нашому обряді. Чоловіки з нашого роду не вживають горілки. Усі бережуть сімейну історію. Щороку їздимо в Комарники, де про Саламонів живуть добрі спогади, — говорить Василина Саламон. — Ось наші справжні, а не примарні скарби.

      Коли після смерті чоловіка кілька років тому пані Василина з дітьми відвідала Комарники, православний священик, котрий зараз править у храмі, збудованому отцем Щасним, не знав ні імені, ні прізвища фундатора, не кажучи вже про знаменні факти його життя.

      Два роки тому, коли при вході до церкви освячували таблицю на честь отця Щасного, старші комарничани ледве впізнавали у сивочолих Ігореві й Зенонові крихітних малюків, котрі бавилися колись на галявині біля панського двору...

      У Вроцлаві, на заході Польщі, неподалік німецького кордону, Ігор Саламон вмощує на колінах своїх трьох онуків і снує оповідь:

      «Давним-давно, за горами, за лісами, жили гарна русинка Анастасія і запальний угорець Андрій. Любилися, а Бог поблагословив їх дітьми. І як діти виросли, пішли у світ, започатковуючи роди русинські, угорські, польські й хорватські. Русинська гілка відійшла у Словаччину, у село Бехерів, а звідти прийшла в Комарники над Стриєм. Там постала хата над рікою, там ваш дід по першій траві ходив...»

Наталя КЛЯШТОРНА.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>