Щоб бути інвалідом, треба мати здоров'я

26.07.2005
Щоб бути інвалідом, треба мати здоров'я

«Я за Володею, як за кам'яною стіною», — говорить Світлана Гордієнко. (Фото автора.)

      Інший на місці Володі Гордієнка, напевно, уже давно опустив би руки. Справді, скільки можна починати все спочатку! Чого він тільки вже не перепробував у підприємництві! Починав торгувати власноручно зв'язаними колготками і шкарпетками. Потім думав заробити на продажі насіння тютюну. Поставив кіоск і майже цілий рік просидів під ним, тому що відмовився пригощати спиртним податкову інспекцію за свій рахунок. А після того як відкрив пекарню і найнятий прекрасний кондитер почала відкрито красти борошно, сам зайнявся випічкою булочок. Робив усе, як вона, а здоба чомусь не хотіла підніматися. Комп'ютерні ігри не «пішли», тому що не зміг конкурувати з багатими. І добудувати магазин-кафе уже немає грошей. «Треба визнати, що в гонці на виживання нарівні зі здоровими я програв, — говорить Володимир. — Але в мене ще є ідеї, і так просто я не здамся».

      Ви думаєте, Гордієнко семижильний? Та він з восьми років з інвалідного візка не встає!

 

Щоб вижити з колективу інваліда, завідувачка ощадкасою розпорядилася прибудувати до порога сходинки

      Якби не той фатальний випадок, можливо, Володимир був би сьогодні успішним і впливовим бізнесменом. Але сталося те, що сталося. Одного разу хлопчик гуляв на дитячому майданчику і не встиг відскочити від гойдалки, що летіла на нього. Удар припав на шию. Особливого значення цьому тоді ніхто не надав, тим паче що забите місце швидко перестало боліти. І тому, коли через рік у Володі піднялася висока температура і її нічим не вдавалося збити, харківські лікарі визначили в нього... запалення легень. Дитина скаржилася, що не може стати на ніжку, а йому сварилися пальцем: «Не прикидайся!». Та коли Вова нарешті потрапив у руки хірургів, ті сказали, що батьки запізнилися з госпіталізацією тижнів на два... На жаль, ні відсмоктування рідини, що накопичилася у водянці спинного мозку, ні операція не дали бажаного результату... Однак під час санаторного лікування маленький Гордієнко засвоїв одне — дива чекати немає сенсу, тепер треба максимально пристосовуватися до життя.

      — Упевнений, лише одиниці інвалідів займають утриманську позицію. Інші всіма силами намагаються чогось досягти. Просто так улаштована людина. Біда тільки, що здорові не роблять знижок на фізичну слабість інвалідів, і нам доводиться боротися за місце під сонцем із подвоєною силою. А вижити інвалід може тільки в суспільстві здорових. У мене, наприклад, у думках ніколи не було існувати на одну пенсію. Тому для початку вирішив одержати спеціальність бухгалтера і вступив до Харківського обліково-економічного технікуму.

      На жаль, інвалід з дипломом виявився більмом в оці для завідувачки ощадкасою. Звільнити молодого фахівця вона не могла, тому зробила так, щоб він не міг потрапити на своє робоче місце: розпорядилася до порога прилаштувати... сходинки. Тож через рік довелося Володимирові засісти за в'язання теплих шкарпеток і колготок. В'язальна фабрика мала потребу в надомних працівниках, тому відтіля доставили йому в'язальну машину...

      А незабаром одержав Володимир ще одну машину — «Запорожець» з ручним керуванням. І відправився він у свою першу далеку поїздку — у райцентр Валки, де жила його подруга по технікуму Світла Неминуща. Цей автомобіль і та поїздка змінили їхню долю.

«Ти в нас такий хлопець, що за тебе будь-яка здорова дівчина піде, ще і на руках носити буде», — переконував сина батько

      — Наше знайомство з Володею відбулося досить кумедно, — посміхається мила жінка з приємним голосом. — Якось на початку навчального року до мене під'їхав хлопець на візку і передав привіт від якоїсь Олі. «Вона просила мене розшукати тебе, і, якщо треба, у чомусь допомогти», — впевнено почав незнайомець. Чесно кажучи, його впевненість мене знітила, і я тільки слухала, а потім усе-таки сказала: «Я не та, за кого ви мене приймаєте». А Володя відразу випалив: «Ну не та, так не та, тепер будемо знайомі». Виявилося, він листувався з дівчиною, і вона попросила розшукати її подругу, яка вступила у наш технікум. Але лист Володя загубив, а прізвище тієї, з якою він повинен був зустрітися, забув. Моє прізвище здалося йому схожим, тому і поводився так, начебто вже приступив до своїх обов'язків — піклуватися мною.

      Із тих пір молоді люди подружилися. Світлана вчилася на стаціонарі, Володя — на заочному відділенні, тож бачилися в технікумі не так часто. Зате коли зустрічалися, знаходили купу спільних інтересів. Особливо вони любили грати в бадмінтон. «Ви так підходите одне одному, з вас вийшла б чудесна пара», — нерідко говорили викладачі Вові зі Світланою.

      — А я думав тоді: «Яким може бути одруження у нашій ситуації? Що робити разом двом інвалідам?». І, якщо чесно, мріяв про здорову дівчину. Будучи зовсім юним, навіть зустрічався з однією. І батько мене переконував: «Ти в нас ТАКИЙ хлопець! За тебе кожна піде, ще і на руках носити буде».

      І от приїхав Вова на «Запорожці» у Валки, як багатий наречений до безприданниці. Побачивши, як живе її подруга, просто жахнувся. Родина з шести чоловік тулилася на шістнадцятьох квадратних метрах. «Свєто, а чому ти не домагаєшся, щоб тобі виділили окрему квартиру?» — поцікавився у подруги хлопець. «Та кому ми потрібні?» — не вірила в можливість що-небудь змінити у своїй долі дівчина.

      — Я рада була вже тому, що за мене поклопоталася комсомольська організація, і мене оформили на посаду друкарки, потім інженера-технолога у відділ капітального будівництва, за що я дотепер вдячна начальнику Олександрові Куперману. На роботі мене жаліли, навіть папери додому привозили, — зніяковіло посміхаючись, розповідає Світлана. — По натурi я дуже сором'язлива, і ходити по інстанціях, чогось домагатися — не в моєму характері. А жили ми дійсно дуже бідно. Крім нас iз мамою, у родині було ще троє братів, молодших за мене. Батько рано вмер, а вітчим пив. Пам'ятаю, у мене не було навіть п'яти карбованців, щоб добратися на навчання в технікум. Так я продала збірник ілюстрацій відомих картин, що мені колись вручили за призове місце в обласному конкурсі на кращий малюнок. А один із братів, до речі, так і не зміг поїхати на навчання — не було за що.

      А тут зачастив у гості Володя і давай наполягати: «Пиши заяву, нехай дають тобі житло як інваліду». Природно, Світлана отримала скрізь відмови, а начальник ледве не звільнив її через це з роботи. «У мене є квартири тільки для співробітників зі стажем, а для молодих фахівців немає», — пояснював він дівчині. «Та я нічого не хочу...» — виправдовувалася та, «списуючи» все на друга.

      — І тоді мені довелося скористатися своїм службовим становищем, — вставляє слово Володимир. — Ми в Харкові у цей час саме створювали обласне товариство інвалідів, і я був ще не затвердженим головою поки що незареєстрованої організації. Зателефонував колишньому першому секретарю Харківського обласного обкому партії, депутату Верховної Ради СРСР Мисниченку, розповів про Свєтину ситуацію.

      А за кілька днів їй зателефонували з райкому і сказали, що ордер уже виписаний.

«Будучи вагiтною, я написала заповiт на Володю»

      Уже тоді Світлана переконалася, що за цим немічним, на перший погляд, чоловіком вона буде, як за кам'яною стіною. І настав день, коли Володимир, зібравши речі у валізу, переїхав із Харкова у Валки. Батьки були не в захваті від його вибору — крім того, що дівчина пересувається на візку, у неї ще існувала загроза погіршення стану здоров'я (Світлана стала інвалідом після перенесеного грипу, в 11 років у неї розвинувся енцефаліт). Удома Володі сказали: «Витримаєш сорок п'ять днів, як у санаторії, живи, а ні — ми заберемо». Мама нареченої сприйняла женихання Володі по-філософськи: «Подобається вона тобі така, як є, женися».

      Правда, одружуватися Володя якраз і не поспішав. Ні після відведеного батьками терміну, ні навіть через три роки спільного життя. Був переконаний, що штамп у паспорті для любові не головне. А от його батьки — Микола Семенович і Валентина Олексіївна — незабаром змінили свою думку про обраницю сина. Для них вона стала не невісткою, а дочкою. Володя боявся «накинути» їм ще одного інваліда, однак мама з татом (Світлана називає їх не інакше) усе своє життя присвятили молодій родині. «Інших таких батьків на світі не буває», — переконана пара.

      — Генетики нас відразу запевнили, що діти в нас будуть здорові, тому що наші захворювання набутi. А от про можливі ускладнення для Світлани не думалося тоді, — продовжує Володимир. — Коли Світлана завагітніла, лікарі раптом приголомшили: можливий летальний результат.

      — На восьмому місяці вагітності, готуючись до гіршого, я написала заповіт на Володю, — підхоплює Світлана. — І тут довідалися, що у випадку моєї смерті права на опіку над дитиною перейдуть до моєї мами, тому що ми не розписані. Тільки це і прискорило наше весілля. Віддавати свою дитину він не хотів.

      — Скромне весілля Гордієнки відсвяткували 27 листопада 1993 року, а 2 грудня Світлана вже народила Богданчика, дещо передчасно. На щастя, обійшлося навіть без кесаревого розтину.

      Про другу дитину в родині інвалідів-візочників навіть не мріяли. Але, видно, долі було так завгодно, щоб на світ з'явилася ще і Танюша. Сьогодні дев'ятирічна дочка — найбільша гордість мами з татом. Кругла відмінниця в загальноосвітній школі, вона встигає ще займатися додатково й у музичній, і в художній, і у вокально-танцювальному ансамблі виступати, і танцювальний гурток відвідувати. Донедавна навіть у футбол із хлопцями грала!

      — Я люблю своїх батьків за те, що вони в мене усе вміють робити, що виховують нас із братом і не скаржаться на обставини, — зовсім по-дорослому каже Таня.

«Усi розмови про соцiальний захист iнвалiдiв — це красивi слова»

      І все-таки, користуючись моментом, Володя зі Світланою розповіли журналісту, чого їм варто бути просто родиною інвалідів.

      — Дуже важливо, щоб у владі була хоча б одна людина, яка підтримує людей з обмеженими фізичними можливостями, — вважає подружня пара. — Поки була жива секретар райдержадміністрації і голова жіночої ради Олександра Золочевська, вона за нас заступалася, а зараз кому не лінь, той і топче.

      Володимир Гордієнко не зручний чиновникам. Не тільки своєю інвалідністю, а й незговірливістю. Так він очолював рух підприємців проти рішення райвиконкому про перенесення ринку з центру міста на відшиб, справедливо вважаючи, що тоді бізнесу багатьох дрібних торговців прийде кінець.

      — Базар усе-таки перенесли, — зітхає Володя. — Я звертався у міськвиконком, просив виділити для себе краще місце, але мені відмовили, а пізніше на тих місцях, що я просив, поставили кіоски інші люди. Адже директору ринку було абсолютно байдуже, що я інвалід і що моя торгівля вмирає. Ще з рік я борсався, і от уже третій рік не працюю. Тому що в здорових виявилися не тільки місця, а й постачання кращим. Словом, не витримав я конкуренції.

      — А як над нами знущалися, коли ми побудували кафе над трасою біля автостанції, — продовжує Світлана. — Ми готові були влітку відкритися, і в цей час міська влада розпорядилася виставити біля будови паркан зі знаком, що забороняє зупинку. Зате коли поруч відкрила торгову точку інша людина, так їй навіть організували ремонт траси, щоб заасфальтувати під'їзд. Тепер нам невигідно і продати будівлю, і немає грошей на те, щоб провести туди опалення. У кращому випадку, якщо пощастить, здамо їх в оренду на теплий період року. За нашими підрахунками, треба дві тисячі доларів, щоб поставити котельню і підвести газ. Та де їх взяти? І головне — чим віддавати, якщо постійно хтось ставить палиці в колеса?

      — Поки що я розчарований новою владою, хоча всією душею був за Ющенка, — підсумовує Володимир. — Три роки ми зі Світланою позиваємося з обласним відділом соцзабезпечення, чи як він тепер називається по-новому, відділом праці. Той «Запорожець», що зіграв таку важливу роль у нашому житті, уже давно зданий на металобрухт. Торік зупинився і Свєтин, вичерпавши свій ресурс, хоча його повинні були замінити ще в 2001 році. Усі ці три роки доводимо в судах, що ми одна родина. Як оформляти субсидію, так відразу вимагають пред'явити документ про мої доходи, і не запитують, де я прописаний. А тут виявилося, що ми не можемо одержати новий автомобіль, тому що я прописаний у батьків у Харкові. Зрештою, Фрунзенський районний суд Харкова прийняв рішення про позачергове виділення для нас автомобіля і виплату 20 тисяч гривень компенсації. Але тут прийшла нова влада, і вже нові люди з відділу соцзабезпечення подали на апеляцію. Тепер от чекаємо результатів ще одного суду... Так що всі ці розмови про соціальний захист інвалідів — усього лише красиві слова. На мене як на підприємця взагалі не поширюється багато пільг, передбачених інвалідам. Але нічого, прорвемося! Бути такого не може, щоб мені на думку не спала гарна ідея. Голова ж у мене працює...

Оксана МІЩЕНКО.